Уроки демократії

22 Травня 2019, 13:10

Отже, якщо хтось вважає, що історія шаленого успіху шостого президента України унікальна й повна свіжих несподіваних прийомів і механізмів, то це не зовсім так. У далеких 2000-х роках у моїй школі піддалися моді й вирішили погратися в демократію. Там терміново було вигадано шкільний парламент, чи шкільну раду, яка мала формуватися з учнів. Офіційно її члени зобов’язувалися якимось чином брати участь в ухваленні рішень керівництвом школи й представляти таку собі «думку народу». За задумом, до складу ради повинні були потрапити найкращі, а її голова, напевно, взагалі мав ходити по воді й лікувати стражденних. Кожен клас мав висунути одного кандидата, а сам кандидат, своєю чергою, мав підготувати гасло й програму. Щось на кшталт «за все добре проти всього поганого». На думку організаторів, це мало б навчити школярів аналізувати ситуацію, планувати діяльність і, головне, відповідати перед своїми виборцями за надані обіцянки.

 

Читайте також: Інстинкт виживання

Втім, ідеалізована мрія нашого міського відділу освіти розбилася об суворі реалії життя старшокласників. Ми були саме в тому віці, коли все перетворювалося на жарти, усі наші дії були виключно «по приколу». Саме тому кандидатом від нашого класу висунули трієчника, який залюбки прогулював уроки, але при цьому був «душею» компанії. Усі сміялися з його жартів, він був зіркою наших класних зустрічей, схоже, мав неабиякий успіх серед дівчат. Його передвиборчу програму ми вигадували на квартирі в одного з однокласників під пиво та Metallica. Тоді ми не знали, що стали справжніми політтехнологами, здається, навіть слова такого ще не було в обігу. Гасло, яке ми йому придумали, звучало так: «Я бачу світло в кінці тунелю, і ми прийдемо до нього разом». Наша ідея полягала в тому, що гасло за потреби можна було трактувати по-різному. До чого саме мав довести кандидат: до світла чи до кінця? Його програма була створена за таким самим принципом. Ми написали близько десяти пунктів, і будь-хто міг вкласти в них свій зміст. Крім того, за кожним із цих пунктів не можна було ні заперечувати досягнення нашого кандидата (у разі успіху), ні довести його причетність (у разі провалу). Ми торкнулися всіх сфер шкільного життя — від першокласників до трудовика.

Не дуже здивуюся, якщо «кінець епохи бідності» настане не для всіх, а лише для певного вузького кола осіб, адже на бордах не було вказано, кому саме сподіватися на блага. Кого саме «зробили разом», теж може виявитися несподіванкою. Напевно, єдине, що лишиться без змін, це «ні обіцянок, ні пробачень»

Далі настав день виборів. У школі підготували щось на кшталт бюлетенів, стояли навіть урни. Не було лише спостерігачів з ОБСЄ. Кістяк нашої молодої команди політологів того дня розділився: ми проводили агітаційну роботу серед учнів. Молодших примушували погрозами фізичної розправи, старших заманювали солодкими обіцянками кльового життя. Потім узагалі стався прикрий, із погляду молодої української демократії, але дуже зрозумілий крок: хтось із наших зміг поцупити пачку чистих бюлетенів, які були негайно заповнені й вкинуті на користь нашого кандидата. 

Результати голосування стали несподіванкою для керівництва школи, яке явно не розраховувало на перемогу «кандидата по приколу». Однак воно мусило визнати результати. «Це демократія, крихітко!». Нашого вельмишановного лідера шкільної ради вистачило на одне засідання, на яке він спізнився. Надалі він просто туди не приходив, а через кілька тижнів його звільнили з посади, замінивши відмінником з іншого класу. Водночас сам кандидат у відповідь на звинувачення відповідав, посилаючись на власну програму: він нічого такого не обіцяв і не мав нічого такого робити.

 

Читайте також: «Вова, дай автограф!» – як прихильники Зеленського дивилися інавгурацію під Верховною Радою

Звичайно, усі збіги з реальною політичною ситуацією в Україні випадкові. І я зовсім не натякаю на те, що команда одного з кандидатів президентських перегонів ще до інавгурації почала відхрещуватися від своїх обіцянок, мовляв, то не так зрозуміли, а це взагалі не належить до повноважень глави держави. І мінські домовленості не такі вже й погані, і війну не можна просто так узяти й припинити. Не дуже здивуюся, якщо «кінець епохи бідності» настане не для всіх, а лише для певного вузького кола осіб, адже на бордах не було вказано, кому саме сподіватися на блага. «Весна прийде — саджати будемо» — то малася на увазі картопля. І, здавши корупціонера, можна отримати не зовсім ті омріяні 10%, а, наприклад, частину відповідальності. Кого саме «зробили разом», теж може виявитися несподіванкою. Напевно, єдине, що лишиться без змін, це «ні обіцянок, ні пробачень», але то як зі світлом в кінці тунелю. Сподіваюся, хоч Віктору Павліку гонорар виплатили.