«Граната!!!», – лунає з натовпу хлопців у шоломах.
У повітрі на секунду зависає щось чорне і видовжене. Вибух. Люд не зовсім організовано, але і без паніки, відходить на кілька метрів назад.
«Граната!», – чути знову. Ще один вибух. Цей зовсім поряд. Хвиля повітря б’є у груди, розрив «снаряду» відчуваєш буквально фізично. Радикалізувались…
Читайте також: Як захиститись від поліцейського газу
12:00, Майдан Незалежності. Третій місяць протестів за євроінтеграцію і проти Януковича. Люд стягується до головної площі країни в очікуванні. Хтось розраховує почути подальший план дій Майдану, хтось – дізнатися особу лідера, який очолить протест, хтось – висловити протест проти «диктаторських законів», ухвалених провладною більшістю напередодні .
На сцені – священнослужителі. Говорять про важливість народних зібрань, свята Водохреща та протест загалом. Наостанок пропонують спільно помолитися.
«Дістали ви вже своїми молитвами, скільки можна? Третій місяць скоро, як молимось!», – роздратовано бубонить собі під ніс чоловік років 50-ти. Його заспокоює дружина. Протестувальники моляться.
На сцені з’являються опозиціонери, які перераховують усі пункти новоприйнятих Радою законів. Народ гуде. Вимагає план конкретних дій. Спікери змінюються. Ось на сцені з’являється один з активістів Автомайдану Дмитро Булатов. Він, власне, і озвучує вимогу протестувальників: «Ми хочемо почути ім’я лідера, людини, яка очолить протест, дасть нам план конкретних дій. Правильно?» Народ підтримує його схвальними вигуками.
«Ви хочете почути ім’я лідера?, – питає зі сцени голова фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк, – Я назву вам його. Лідер тут, на Майдані – український народ!». Останні слова опозиціонера тонуть у невдоволених вигуках натовпу. Зусібіч чути не зовсім цензурні словесні конструкції. Майдан заводиться.
«Лідера! Лідера! Лідера!», – скандують протестувальники. Втім, ім’я так і не називають.
План щодо створення Народної Ради та Конституційних зборів сприйняли більш позитивно, але точно без захвату.
14:00, Віче завершилося. Люди розходяться з Майдану. Хто – у метро, хто – до Банкової, хто – до Грушевського. Ширяться чутки, що активісти збираються пікетувати Верховну Раду. Протестувальники рушають до Урядового кварталу.
Дорога до Ради вже традиційно для «революційного» Києва перекрита автобусами міліції. За машинами швидко стають рядами бійці внутрішніх військ. Готуються зустрічати протест. Активісти не змушують на себе довго чекати. Через кілька хвилин до міліцейських «Богданів» під’їжджають автомобілі Автомайдану. Разом із ними – кілька сотень незадоволених людей. Починаються вмовляння міліціонерів.
«Киньте щити! Подайте приклад своїм колегам! Ви ж давали присягу народу, а не Януковичу! Кого ви захищаєте! Ставайте на нашу сторону і давайте разом знесемо цих покидьків!», – кричить перед забралами шоломів пенсіонер. Міліція на його монолог не реагує. В очах бійців – і нерішучість, і сум, і страх. Вони міцніше стискають щити. За їх спинами особи в цивільному з ручними цифровими відеокамерами. Ретельно фільмують все, що відбувається.
«О, тіхарі набігли. Працюють», – спльовуючи на землю, коментує хлопець. Розвертається і йде геть від міліцейського кордону.
Тим часом від Європейської площі підходять кілька сотень активістів у шоломах. Передні ряди тримають в руках саморобні щити чи то з фанери, чи то з тирсоплити. Молодь організовано шикується по чотири людини в шеренгу і змійкою рушає поближче до міліції. Повітря потроху закипає.
В усі сторони летить бите скло. Молодь трощить один з «Богданів», вимішуючи на ньому злість за останні кілька місяців. На владу, на міліцію, на опозиціонерів. Чути ритмічне гупання. Кілька пар рук «з м’ясом» видирають залишки вікон. В автобус летять димові шашки.
«Не провокуйте міліцію! Віталій Кличко зараз веде переговори, аби нас мирно пропустили до будівлі Ради», – чується з автомобіля «Батьківщини». Марно. Молодь не слухає.
«Зупиніться! Не треба провокацій! Зачекайте трохи, зараз ми про все домовимося!», – це вже у натовпі говорить Кличко. Де за допомогою охорони, де власноруч, він відштовхує особливо агресивну молодь від міліцейських щитів. Хтось бризкає у лідера УДАРу з порошкового вогнегасника. Над вулицею зависає непроглядна біла хмара, яка змушує частину маніфестантів відкотитися назад. Кличко залишається на місці. Весь білий і дещо роздратований. Знову говорить до молоді, вже за допомогою мегафону. Його перекрикують.
– А ну ка, давай-ка, у****ай отсюда!, – кричать передні ряди.
– О, знайома кричалка. Щось я таке чув 1 грудня на Банковій. Певно, це ті ж провокатори прийшли, – ділиться з колегою припущеннями один з протестувальників.
– Та ні, це ж стара динаміська кричалка. Їй багато років уже, – відказує інший.
Читайте також: 1 грудня – День гніву
«Ви, – на підвищених тонах звертається до Кличка один з хлопців, – Ви за два місяці нічого не зробили! Не запропонували жодного конкретного (на цьому слові він зробив особливий акцент) плану дій. Тепер або приєднуйтесь до нас, або йдіть», – дещо театрально завершує промову. Кличко йде. Починається штурм.
Один із «Богданів» відкочують. Діру у барикаді міліція закриває своїми тілами. По їхніх щитах гуркотить каміння, у повітря запускають фаєри та димові шашки. Починають вибухати петарди. З боку стадіону, біля проходу до Маріїнського парку, хлопці з «Правого сектору» кидаються на штурм живої стіни. Молодь б’є міліцонерів молотками й битами, ті закриваються щитами. Безрезультатно. Протестувальники виривають щити прямо з рук, закриваються ними ж і продовжують штурм. З натовпу витягують міліціонера, б’ють. Постраждалого відбивають медики, які буквально по землі намагаються затягнути силовика назад, за кордон щитів, до «своїх».
«Та не бийте ж ви його, не треба! Це ж не «беркутівець»!, – кричать мітингувальники. Молодь переключається на міліцейський кордон. Людей із червоними хрестами на касках починають бити кийками силовики. Волонтери підставляють спини і намагаються пропхати постраждалого під щитами.
«Стійте! Стійте! Це свої!», – зупиняє бійців старший. Побитого міліціонера заносять за барикади.
Зліва, біля входу до стадіону, починається серія вибухів. Молодь організовано відходить назад, залишаючи по собі потрощений автобус та вирвані в міліціонерів щити. В хід іде сльозогінний газ. По всьому фронту протистояння молодь відходить. З-за залізних щитів у натовп летять світло-шумові гранати. Повітря гуде.
«Хлопці, кидайте щити, тікайте! Розходьтеся!», – чується з натовпу. Мітингувальники руками розганяють відбитий у міліціонерів «Богдан» і, мов тараном, намагаються пробити стіну міліціонерів. В останній момент зупиняються. Починається штовханина. Десь з двору Будинку Уряду виходять чоловіки у сірому камуфляжі. «Беркут». Шикуються і організованими колонами спускаються нижче. Знову у натовп розпилюють газ. Людське море, захлинаючись від кашлю, вкотре відкочується. Обабіч дороги, біля тротуару, волонтери-медики допомагають постраждалим оговтатися, комусь перемотують голову. Сутички тривають.
«Я закликаю опозиціонерів підійти до машини зі звуковою апаратурою! Будь-ласка, терміново підійдіть сюди. Скажіть людям, що потрібно робити!», – розриваються колонки від голосу Володимира Яворівського. Лідерів немає. Натомість приходить Олег Ляшко і заводить Гімн України.
«Ще не вмерла України ні слава ні воля», – заводять протестувальники. Десь зліва, біля входу до стадіону «Динамо» кілька сотень молоді з «Правого сектору» йде на черговий штурм міліцейських кордонів. Загоряється потрощений автобус. Вручну від стадіону відкочують легкові автомобілі. Міліція під ударами каміння та кийків відходить на кілька кроків назад. Гімн розкочується над людом. Захриплими голосами, кашляючи, вони доспівують.
«Душу й тіло ми положим, – Бах!, – за нашу свободу, – Ба-бах!, – і покажем, що ми браття, – Бух!, – козацького роду», – завершують мітингарі під акомпонемент гранат.
Знову на передовій Кличко. Знову намагається заспокоїти людей. Проте пізно. Один з протестувальників кидається на нього, намагається чи то вдарити, чи то взяти за шварки, що досить важко.
«Віталій! Не бий людей! Стаємо колом, небезпека з-за спини!», – чується від охоронців. Лідер УДАРу щось зло говорить чоловікові, проте через постійні вибухи нічого не чути.
Читайте також: Програмний маніфест Майдану
«Граната!!!», – лунає над вулицею. Люди відбігають на кілька кроків. Пам’ятають події на Банковій 1 грудня. Кличко зникає. Натовпом починають ходити афганці: «Забирайте жінок і дітей звідси! Швидко! «Беркутівці» шикуються, підуть на штурм! Ми лишаємося, хлопці з «Правого сектору», – лишайтесь також. Інші – забирайтеся!» – роздають вони настанови. Більшу частину протестувальників від міліції відділяє самооборона Майдану. Відібраними у правоохоронців щитами, чоловіки та молодь закривається в очікуванні міліцейських дій у відповідь. На вулицю викочується водомет. Однак чоловіки у формі стоять. Лише відганяють газом протестуючих.
Очі виїдає газ, поперед себе неможливо дивитися, горло душить кашель. Взята з дому хустина не рятує. По щоках мимоволі скочуються сльози, дихати стає важче буквально з кожною секундою. Натовп присідає. Кажуть – газ іде верхом, біля землі легше дихати. Втім, це не зупиняє радикалів.
«Це все, на що ви здатні?! А ну йдіть сюди! Підходьте! Боягузи!», – кричить розпалений подіями чоловік, буквально кидаючись крізь охоплений полум’ям автобус в бік силовиків. Його відтягують: «Тобі жити набридло? Автобус зараз вибухне! В ньому ж газовий балон!»
Усі подальші події мають приблизно однаковий сценарій: радикальна молодь здіймає хвилі атак, кидає «коктейлі Молотова» у міліцію. Бійці МВС у «глибокоешелонованій» обороні. Під час особливо агресивного наступу мітингувальників організовано, а інколи й хаотично відступають. Спроби застосувати водомети жодного успіху не дають. Натомість машини і автобуси, за якими стоять силовики вибухають один за одним. Димова завіса від спаленої техніки створює ілюзію «позиційної війни» – міліція і радикали, здається, заощаджують сили перед вирішальною битвою.