Урбанізація за планом

Сучасна Україна є індустріальною державою з переважанням міського населення. Значною мірою розвиток її міст ґрунтується на матеріальній і демографічній базі, що склалася за радянської доби й характеризувалася динамічними урбанізаційними процесами.

За підсумками звіту ООН із демографічної ситуації за 2007 рік, наша країна ввійшла до 25 найбільш урбанізованих у світі, посівши 24-ту сходинку глобального рейтингу. Сьогодні збільшення кількості міст і їхніх мешканців відбувається в межах планетарної тенденції. Відповідно до звіту Всесвітньої організації здоров’я, оприлюдненого у квітні 2010-го, питома вага міського населення Землі досягла 50%. Сучасне людство – найбільш урбанізоване за всю історію. Причинами цього є демографічний вибух другої половини ХХ століття та науково-технічна революція. Якщо 1900 року городяни становили ті­ль­ки 14% населення, то в другій половині минулого століття їхня частка стала значно помітнішою: у 1950-му – 29%, 1970-му – 38%, у 1990-му – 46%.

Українські міста зростали ще динамічніше (особливо упродовж 1960-х років – на півмільйона осіб щороку). Загальні переписи населення, проведені на нашій території в другій половині ХХ століття, свідчать про перманентне примноження кількості їхніх жителів. В УРСР це відбувалося переважно за рахунок міграційних потоків із села, на частку яких у 1959–1970 роках припадало 47,8%, а в 1970–1979-му – 51,6% приросту міського населення. Як наслідок – 1965 року республіка досягла рівня урбанізованості (чисельність городян перевищила 50%), а 1994-го населення міст переважило сільське вдвічі.

Утилітарний підхід

Масовий характер міграцій із сіл до міст був спричинений низкою моментів, серед яких вплив наслідків Другої світової війни; об’єктивний характер процесу урбанізації та переселення громадян у міста; політика укрупнення дрібніших сіл та колгоспів; ліквідація хутірських поселень; проголошення дрібних сіл неперспективними; затоплення територій «штучними морями»; оргнабори й трудові мобілізації; безпаспортність сільського населення; відставання розвитку соціокультурного середовища; криза колгоспної економіки.

Існують оцінки радянської урбанізації як формальної, відображеної лише статистично, що мала виразні сільські риси. Оскільки розвиток міст забезпечували демографічні ресурси села, він характеризувався появою псевдоміської культури, маргіналізацією мігрантів і низьким рівнем соціально-побутової інфраструктури.

Стрімке підняття урбанізаційного рівня зумовлювалося значною потребою промисловості УРСР у робочих руках. Для нових індустріальних об’єктів важливим джерелом поповнення трудових ресурсів традиційно були селяни. За наявності в СРСР інституту прописки та непаспортизованого сільського населення (його наділяли «серпастими-молоткастими» поступово, упродовж 1953–1981 років), працездатних громадян «вимивали» з аграрного господарства у промисловість трудові мобілізації, організовані набори, комсомольські та громадські призови.

1960-ті роки стали для українського суспільства періодом зростання уваги держави до соціальних потреб населення. Було проведено пенсійну реформу, змінено систему освіти, монетизовано грошові виплати колгоспникам. Головним соціальним проектом Микити Хрущова стала житлова реформа. Завдяки її реалізації в УРСР звели чимало цивільних помешкань, що сприяло інтенсивному зростанню міст.

Містобудівна політика тієї доби була закладена знаковими рішеннями ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 року) та постановою Ради Міністрів УРСР (літо 1957-го) про значне розширення житлового будівництва. Завдяки цим документам було впроваджено низку принципових рішень, які вивели його в республіці на якісно новий рівень. Особливий акцент робили на спорудженні значної кількості дешевого цивільного житла. Щоб на третину знизити вартість 1 м2 житлоплощі, введено було типові проекти, генеральні плани міст, практику промислового будівництва, проголошено боротьбу з «архітектурними надмірностями» (облицювання фасадів будівель, ліфти, високі стелі, крутий дах тощо) та забудову міст житловими масивами. Для реалізації запланованих обсягів робіт і здешевлення будматеріалів фактично з нуля почали промисловий випуск останніх. Потреба у великій кількості квартир у короткий термін спричинила як застосування нових технологій будівництва, так і халатність, часто погану якість будівель.

Для внутрішнього планування квартир радянські архітектори взяли на озброєння ідеї економії квадратів, висунуті Лазарем Чериковером у 1930 – 1940-х роках. Він стверджував, що для прасування білизни людині вистачить простору завширшки 90 см, для того, щоб узутися – 85 см. Ширину туалету 75–80 см вважали достатньою, щоб стояти із зігнутими ліктями, а щоб роздягтись і повісити одяг у передпокої, виділяли 110 см.

За цілковитої стандартизації і типізації будівництва губилось архітектурне обличчя міст. Пріоритетами стали функціональне призначення та утилітарний підхід до громадських і житлових будівель. Разючій зміні урбаністичного простору сприяла нова хвиля боротьби з релігією, повернення до практики масового знесення культових об’єктів.

Тимчасове житло

Міста забудовували великими житловими комплексами на вільних територіях, щó стало однією з рис радянської практики (адже на Заході отримати значні земельні ділянки було проблематично). Житлові масиви прийшли на зміну розпорошеному відомчому розселенню (будівництво селищ біля підприємств). Першим таким масивом в СРСР стали московські Черьомушки (1956), а в Україні – Першотравневий у Києві (1957–1963).

У травні 1958-го Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову, яка розпочала епоху однотипних «хрущовок». Серед батьків проекту був керівник архітек­турно-планувального управління Москви Віталій Лаґутєнко (дід російського музиканта Ільї Лаґутєнка). За однією з версій, проект К-7 пов­ністю запозичили із французь­ких аналогів (п’я­ти­поверхівка без ліфта, низь­кі стелі, невеликі за площею квартири, суміщений санвузол, слабка звуко- й теплоізоляція).

Нові будинки виготовляли на заводах і згодом у стислі терміни складали на місці панелі. Очевидно, «хрущовки» компартійне керівництво розглядало як тимчасові помешкання, розраховані на 20–25 років, до настання комунізму в 1980-му. Домівки «першого періоду індустріального будівництва» зводили не лише в СРСР, а й у країнах соцтабору, а отже, вони дістали чи не найбільше поширення на всьому просторі «зростаючого і всеперемагаючого соціалізму». Офіційна статистика свідчила, що за 1956–1964-й в Україні спорудили житла більше, ніж упродовж попередніх 38 років комуністичної влади. Його нестачу повністю ліквідовано не було, та гостроту проблеми значною мірою вдалося зняти. Попри все, заселення понад третини міських мешканців УРСР у власні тісні квартири замість комуналок та аварійних приміщень стало справжньою революцією в соціально-побутовій сфері.

від столиці до райцентру

Будівництво дешевого житла за типовими проектами мало аналоги у світі. Вперше зводити стандартизовані будинки промисловими методами взялись у Веймарській Німеччині в 1920-х (ідеї архітектурної школи «Баугаус»), потім – у повоєнних Франції, Ізраїлі та США. По завершенні Другої світової війни універсальними трендами стали будівництво в індустріальний спосіб та відмова від

неокласицизму. Причина цього полягала насамперед у необхідності швидко відродити зруйновану інфраструктуру. СРСР вирізняла сувора стандартизація, коли абсолютно однакові будівлі зводили від столиці до райцентру.

Зодчі Країни Рад запозичили деякі положення концепції «інтернаціонального стилю». Серед його натхненників був швейцарський архітектор Шарль Ле Корбюзьє. Містобудування він розглядав як засіб соціальних перетворень, а найважливішим об’єктом міста вважав багатоквартирний житловий будинок. Головною метою для нього було поліпшення міського комфорту завдяки створенню розгалужених транспортних магістралей і зелених паркових зон за умови значного збільшення висоти будинків та ущільнення населення. Пізніше ідеї «променистого міста» Ле Корбюзьє були апробовані під час закладення нової бразильської столиці Бразиліа в 1957–1960 роках.

У Радянському Союзі після початку житлової реформи 1955–1957-го творчий архітектурний процес припинився. Заради здешевлення будівництва та його стандартизації прогресивні за своїм задумом постулати модернізму 1920-х – 1930-х набули в умовах 1960-х – 1980-х доволі карикатурного втілення.

Комуністична партія намагалася залишити за собою максимально можливий контроль над зростанням міст, ухвалюючи відповідні рішення щодо їхнього розвитку. Затверджена на ХХІІ з’їзді програма КПРС (1961) задекларувала курс на побудову комуністичного суспільства: передбачалося зникнення соціально-побутових від­мін­ностей між містом та селом. Перед урядовцями було поставлено завдання покласти край надмірній концентрації населення у великих містах, а водночас стимулювати розвиток невеликих і середніх, досягнути поступового перетворення колгоспних селищ і сіл на укрупнені населені пункти міського типу. Важливим для радянських демографів було питання «оптимальної величини міста». Проведені в 1950-х роках дослідження Інституту містобудування Академії будівництва і архітектури УРСР визначили, що вимогам оптимальності відповідає населення від 20 тис. до 300 тис. осіб. Хоча на практиці перевагу віддавали наявній системі розселення, яка передбачала економічне й демографічне домінування Південно-Західного та Південного економічних районів СРСР.

Урбанізаційні процеси в республіці розвивалися згідно з кількома тенденціями. Так, галопуюче збільшення чисельності городян спричинило появу нових форм розселення – агломерацій. Упродовж 1957–1979 років сформувалися основні з них в УРСР, з’явилися міста-мільйонери. Київ досягнув відповідної позначки в 1957-му, Харків – у 1962-му, Одеса – в 1974-му. 1976 року населення української столиці перетнуло межу в два мільйони. Всесоюзний перепис 1979-го зафіксував іще двох «мільйонерів»: Дніпропетровськ і Донецьк. Для великих міст стали характерні «маятникові» міграції, коли значна частина людності щодня вранці прямувала на роботу/навчання з передмість і спальних районів до ділового центру чи промислової зони, а ввечері поверталася. Забудова міст спальними районами призвела до транспортних проблем, вичерпання можливостей розвитку територій, ускладнення криміногенної ситуації. Фактично було обрано східні еталони поселенської структури, коли ставку робили на прогрес мегаполісів.

Невід’ємним чинником, що впливав на розвиток міст, була радянська командно-адмі­ні­стра­тивна система. Завдяки внесенням змін до законодавства їх значно побільшало (у 1956–1965 роках право надавати статус міста, окрім Верховної Ради УРСР, мали виконкоми обласних рад). Якщо 1946-го міст в Україні було 258, то 1959-го – 331, 1965-го – 370, а 1970-го – 385.

Окрім регулювання статусу, владні розпорядження прямо впливали на їх розвиток. Так було після адміністративно-територіальних реформ 1920 – 1930-х і 1950–1960-х років, коли позбавлення статусу міста чи районного центру вело за со­бою згасання населеного пункту. Водночас саме адміністративні рішення спричинили ріст 17-тисячного Ужгорода в повоєнну добу. Це пов’язано з наданням йому статусу обласного центру, відкриттям університету (яких тоді в Україні налічувалося сім).

Важливою рисою радянської урбанізації стала концентрація населення у промислово розвинутих районах УРСР – на Донба­сі, у Придніпров’ї та Причорномор’ї. Активна будівна політика підштовхнула до реалізації принципу «завод-місто» й покриття Донецького басейну низкою монофункціональних міст, містечок та робітничих селищ. Зайнятість населення в одній галузі економіки та прив’язка цілого міста до профільного підприємства приховують у собі небезпеку со­ціа­льно-економічного колапсу.

«Велике перетворення»

Цікавою є оцінка урбанізаційних процесів в УРСР третьої чверті ХХ століття діаспорними вченими. Науковці відзначали контроль влади над рухом населення, зростання міст трактували як один з інструментів русифікації (незважаючи на формування української етнічної більшості), вказували на активне вселення іншого етнічного елементу. Той факт, що раніше за Україну урбанізованими стали Росія, Латвія, Естонія, Вірменія, Азербайджан і загалом СРСР, оцінювали по-різному. Канадський політолог і соціолог українського походження Богдан Кравченко вказував на нерівноправність перебування УРСР у складі Радянського Союзу. Дійсний член УВАН у США Дмитро Соловей убачав у цьому «планове гальмування в Україні розвитку промисловості і цим самим стримання зростання кількості міської людності […], віддаючи в усьому перевагу РРФСР».

Історик із Канади Орест Субтельний звернув увагу на примноження кількості городян та зміну ментального портрета українського суспільства, назвавши це «Великим перетворенням». Крім того, вчений відзначив зміну етнічного складу міст, де «нарешті постали українські більшості». Так, чисельність українців у Києві між 1959–1989 роками зросла від 60,11 до 72,45%.

Спорудження великих обсягів дешевого цивільного житла, починаючи від другої половини 1950-х, сприяло зростанню міського населення, поповненню трудових ресурсів для промисловості й підвищенню рівня урбанізованості республіки.