«Госпсуд Києва відновив справу про незаконність приватизації 93,02% акцій комбінату Криворіжсталь», – о ні, знову?! «Група СКМ купує в австрійської групи ЕРІС контроль над Укртелекомом», – гм, а хіба хтось сумнівався? Зміни власників великих підприємств – чесні та непрозорі, з допомогою рейдерів і без неї, з використанням Печерського суду й без нього – стали настільки частими, що перетворюються на неодмінну тему для обговорення – від простих людей до журналістів і депутатів. Це своєрідна українська «Санта Барбара», що триває роками, одне з тих умоглядних видовищ, без яких життя багатьох українців було б зовсім нудним.
Серіал цей має різні сюжетні лінії. Канвою є приватизація державного майна. У ній стільки різноманітних схем і багатоходівок, що глядач щоразу знаходить для себе щось нове. Власне, приватизація Укртелекому не виняток. Вона нагадує момент у детективі, коли всі (принаймні найбільш уважні) знають, хто вбивця, але його розкриття, за законом жанру, потребує кількох кроків і певного часу. У державній власності досі перебуває добра третина українських підприємств, а доки існує таке політичне явище, як «перелік стратегічних підприємств, які не підлягають приватизації», – кінця-краю цій лінії видно не буде.
Інша сюжетна лінія – реприватизація (націоналізація). Кількість сюжетів тут обмежена – Криворіжсталь, Нікопольський завод феросплавів, банки (щоправда, не з доброї волі держави) – Укргазбанк, «Родовід», «Київ». Зате суспільний резонанс, спровокований ними, неабиякий. Судячи з останніх новин про Криворіжсталь, ця лінія має всі шанси повернутися на перший план. А доки у програмах деяких партій залишатимуться пункти про перегляд результатів приватизації, відповідні сюжети виникатимуть знову і знову, тож глядачам ще довго вистачатиме яскравого видовища.
Читайте також: "Бідні" олігархи імітують бізнес і наживаються на держбюджеті
Третя сюжетна лінія – здобуття контролю над державними підприємствами окремими олігархами, щоб викачувати грошовий потік. Високі відсотки за кредитами асоційованих банків, власні продавці сировини державному підприємству чи покупці його продукції, однойменні торгові доми у власності олігархів – ось лише кілька схем, за допомогою яких державні гроші виводяться з таких компаній у їхню кишеню. Перелік таких підприємств величезний – Сумихімпром, Турбоатом, Зоря-машпроект, Азовмаш і десятки й сотні інших, включаючи, мабуть, таких гігантів, як Укрнафта чи Нафтогаз України.
Остання лінія є вінцем мильної опери й не залишає байдужими навіть бувалих прихильників фільмів жахів – це рейдерські захоплення. За останні кілька років подібних сюжетів у країні побільшало. За радянських часів говорили, що вкрасти в держави не гріх, але коли одні бізнесмени починають навіть не красти, а розбоєм забирати підприємства в інших – це справді жахливо.
Чому ж цей серіал триває так довго і як з’являються нові серії? Червоною ниткою тягнеться ледве не біблійний мотив суспільного масштабу – криза поколінь, криза ідей. «Не дай Боже з Івана – пана, а з комуніста – капіталіста!» – кажуть у народі. Не можуть люди, які все життя накопичували активи, в один момент стати ефективними власниками так само, як за часів Мойсея не могли вчорашні раби завойовувати Землю Обітовану. Тому всі інвестиційні ідеї українських капіталістів старшого покоління зводяться до перерозподілу того, що вже існує. Олігархи не можуть створювати, бо для цього треба щось віддавати, інвестувати, рухатися, мати підприємницький хист. А прийшовши до влади, вони ще й створюють такі умови, за яких не дають реалізувати інвестиційні ідеї ні молодшим, ні іноземцям.
Можливо, українцям і цікаво спостерігати за перипетіями перерозподілу капіталу, але їм потрібно зовсім не це. Як і більшість людей у світі, вони хотіли б гідно жити й нормально працювати, а ще краще – займатися улюбленою справою, отримуючи за це адекватну винагороду. Черговий перерозподіл власності, на жаль, цього не забезпечить – хоч би як цікаво було за ним спостерігати. Для цього потрібні підприємливі люди, які люблять працювати, конкурувати. Та доки долі таких людей розминатимуться з капіталом, доки їхній голос не почує держава – серіал триватиме. А українці житимуть куцим куснем хліба, спостерігаючи за улюбленим українським серіалом, відзнятим українськими олігархами.