На фото — двоє чоловіків. Старший, який сидить. І молодий — у формі російської армії. На зворотному боці підпис: «Афанасію від брата Павла. 2 листопада 1916 року». Тобто це часи Першої світової війни. Офіційне вживання імені 
«Афанасій» стосувалося мого прадіда Панаса по материнській лінії. Його немає на цьому фото. Старший чоловік — це мій прапрадід Тихон, а молодий — його менший син Павло. Здавалося б, нічого дивного в цьому зображенні немає. Звичайнісіньке постановочне фото, яке ввійшло в моду повсякденного життяще з кінця ХІХ століття. Саме так я і ставився до цієї фотографії, допоки не дізнався про одну життєву історію.
Родина мого прапрадіда Тихона, простого слобожанського ремісника та його дружини Марії, що крім них складалася ще із трьох їхніх синів Панаса, Дорофея і Павла, у пошуках кращого життя попрямувала на схід тодішньої Російської імперії. Адже саме в тому закрайсвітті 1897 року почалося будівництво Китайсько-Східної залізниці, яка з’єднувала далекосхідне місто Чита з Маньчжурією. Там мій родич і планував поліпшити своє фінансове становище, щоб повернутися додому й жити безклопітно. Позаяк за роботу платили золотом.
Проте родині випало пережити низку випробувань. Спочатку вагітна дружина втратила четверту дитину, а потім захворіла на якусь інфекційну хворобу (малярію чи тиф), від якої й померла. Не встигнувши оговтатись від цього шоку, чоловік із трьома дітьми, найменшому з яких виповнилося лише три роки, потрапив на корабель, на якому під час курсування рікою Амур за якихось обставин виникла пожежа. Але всі мої родичі врятувалися: Павла, наймолодшого, батько посадив собі на плечі, а двоє старших випливли самотужки,хоча ця сьома за довжиною річка світу завширшки сягає 1–2 км. Та на цьому пригоди не скінчилися. Невідомо з яких причин, імовірно, через страх не дати собі раду із трьома дітьми, малого Павла батько залишиву чиїйсь, нехай і забезпеченій,родині на Далекому Сході. І лишень по досягненні дорослого віку хлопець зміг розшукати й знову побачити свою рідню. Свідченням того і є фото.
Ця історія розгорталася в межах однієї імперії. А ось оповідка значно курйозніша.
Так сталося, що спільні предки нашої з дружиною родини були підданими двох імперій. Уїї родині збереглася пам’ять про часи Австро-Угорської імперії, а в моїй відповідно — Російської. Хоча наші предки були не поляками, німцями чи росіянами, а українцями: одні — з Галичини, другі — зі Слобожанщини. Вочевидь, ніхто з них не знав про існування одне одного. Вони навіть не мали особливих шансів подорожувати в сусідні краї. І, погодьтеся, якась несправедливість у тому була. І тривала вона аж доти, допоки неждано-негадано її не спробував «розрішити» Гаврило Принцип, сербський студент, який 28 червня 1914 року в Сараєві поцілив ерцгерцога Франца Фердінанда, спадкоємця австро-угорського престолу. А все через те, що організація «Млада Босна», до якої належав стрілець, воліла об’єднання всіх південних слов’ян та їхньої незалежності від Австро-Угорської імперії.
Після того як Австро-Угорщина оголосила війну Королівству Сербія, в Європі спостерігалося найбільше воєнне збурення від часів Наполеона. До протистояння миттю приєдналася велика кількість держав. Російська імперія, як завжди, підтримуючи слов’янсько-православний світ, провела повну мобілізацію. Німці, своєю чергою, негайно оголосили війну Росії, а потім і Французькій Республіці, через що змусили втрутитися в конфлікт Британську імперію.
Ще з дитинства, коли в 1970–1980-ті я приїжджав до батькових діда з бабою, щоразу мене дивував доволі великий фотопортрет молодого вояка з модними на той час вусиками. Чому дивував? Бо зображений за всіма параметрами нагадував радше так званого білогвардійця. Такий військовий однострій не дуже узгоджувався з повсюдним на той час зображенням радянського солдата. Я, звичайно, вже чув від батька історію про те, як у родині в період становлення радянської влади під час сімейних урочистостей співали, як про неї говорилося, народну пісню «Ще не вмерла Україна», щоправда, на простеньку мелодію. А коли до хати заходив хтось із сільського партійного начальства, то казав приблизно так: «Пісня ця — революційна. Але співати її треба за зачиненими дверима!» Убудь-якому разі дисонанс спостерігався виразний.
Читайте також: Шляхом Пєтра і Єкатєріни?
З’ясувалося, що мій прадід Пилип, подібно до свого родича, котрого я часто бачив на фотопортреті, в роки Першої світової війни теж потрапив під мобілізацію до російського війська і брав участь у військових операціях, зокрема у відомому Брусіловському прориві. Це була наступальна операція чотирьох армій під керівництвом кавалерійського генерала Алєксєя Брусілова (котрий уже після 1920 року перейшов на бік більшовиків), проведена від Луцька до Станіславова й Чернівців проти австрійських та німецьких військ у 1916 році з частковою окупацією Галичини та Буковини. На жаль, мій прадід не повернувся з того походу. Потрапивши у австрійський полон, він разом зі своїми земляками вирішив тікати. Цікаво, що в цей самий час майбутній всесвітньовідомий філософ, а тоді доброволець австрійської армії, Людвіґ Вітґенштайн десь у Галичині купує книжечку переказів Євангелія авторства Льва Толстого в німецькому перекладі.Тоді він іще не володів російською, яку пізніше вчитиме для того, щоби переїхати жити й працювати в СРСР, куди таки потрапить, але не схоче лишитись. Як і мого прадіда, Вітґенштайна теж захоплять у полон, щоправда, італійці, звідки до самого звільнення він листуватиметься з філософами та математиками Расселлом і Фреґе й працюватиме над своїм найголовнішим твором. Тим часом знесилений війною та довгими переходами, змушений у весь час переховуватися,мій прадід,потерпаючи від голоду, дорогою додому десь наївся сирої кукурудзи, вирваної просто в полі, й помер від нестравлення.
Водночас у тому пекельному бойовищі вдалося вижити його рідному братові, теж призваному до лав російських імперських збройних сил. Згодом він неодноразово любив, ніби мантру, переказувати оповідку, як, проводячи чергову розвідницьку операцію, завернув до якогось села, де на той момент розмістились австріяки.Зазираючи у вікна першої-ліпшої хати, він побачив австрійських офіцерів, які жваво перевдягалися. Головним його помислом було вхопитися за ручну бомбу, що би пожбурити її всередину. Проте щось таки в ньому спинило цей відрух, і, можливо, саме тому він повернувся неушкоджений.
Прадід моєї дружини так само брав участь у Першій світовій війні. Тільки, зрозуміло,на боці австрійської армії. І так само, ніби за дзеркальними принципом, потрапив у полон. Разом із товаришами з-під Львова, він був інтернований на території Росії, і, коли вже при владі були більшовики, постав у Петрограді перед Лєніним. Та з огляду на ймовірне фінансування російської революції німцями й австрійцями лідер більшовиків просто відпустив їх усіх додому, куди вони поверталися пішки близько місяця.
Читайте також: Прощавай Імперіє
ЕваТомпсон, авторка книжки «Трубадури імперії», колись слушно зазначила, що російський імперіалізм зазнав невдачі, оскільки значною мірою спирався на гармати й армію, ніяк не вміючи замінити їх ідеями. Впроваджуючи зброєю свою вищість перед колонізованими народами, він не міг викликати нічого іншого, окрім відрази. Може, тому австрієць Вітґенштайн навіть у шанцях під час обстрілу міг помишляти про принципи свого «Логіко-філософського трактату», тоді як з іншого боку виявлялося нестримне намагання всевщерть залити кров’ю.
Утім, я весь час думаю про те, хто ж таки відвів руку з бомбою від вояків австрійської армії, серед яких потенційно могли бути рідні з боку моєї дружини. Якщо вони там були й потім повернулися, то опинилися в тепер уже одній імперії з моїми предками — Радянській, якщо не номінальній, то, безумовно, фактичній. Уже чверть століття як її немає. Бо імперії довго народжуються, хоч і можуть дуже швидко згаснути. Але їх уламки й надалі виявляють свою живучість. І чомусь кожного разу неодмінно знаходиться хтось такий, хто хоче знову і знову викладати з них візерунки своїх владно-кривавих забаганок.