Менше ніж за 10 днів після того, як президент України Віктор Янукович несподівано поставив хрест на довгоочікуваній Угоді про асоціацію з Європейським Союзом, спричинивши політичний безлад і запеклі протести в країні, його обурені й рішуче налаштовані опоненти почали сподіватися на допомогу Сполучених Штатів. Адже американці завжди підтримували ідею членства України не лише в ЄС, а й у НАТО та інших трансатлантичних інституціях.
Оптимізм із цього приводу викликав насамперед терміновий візит до Києва Вікторії Нуланд, заступниці держсекретаря США з питань Європи та Євразії. 10-11 грудня вона зустрілася з лідерами опозиції, протестувальниками і президентом Януковичем.
Через п’ять днів американський сенатор-республіканець Джон МакКейн разом із сенатором-демократом Крісом Мерфі привітали набагато більший натовп, заявивши, що «ми тут, аби підтримати ваше справедливе прагнення» до демократії… «і устремління до Європи».
15 січня, вже у Вашингтоні, Нуланд звернулася до Комітету із закордонних справ Сенату США, похваливши сенаторів, які представили обидві американські партії на Майдані, та висловивши обережний оптимізм, однак жодної конкретики стосовно того, що могла б зробити Адміністрація Обами, не пролунало. «Український народ побачив, що Сполучені Штати підтримують його в критичний момент – саме тоді, коли людям може бути дуже самотньо», – заявила пані Нуланд.
Вона додала, що на зустрічі з Януковичем закликала його «не бути байдужим», терміново проконсультуватися з ЄС та Міжнародним валютним фондом, а також провести «вільні й чесні» президентські вибори 2015-го (щоправда, таку ідею українська опозиція відкидає, вимагаючи виборів цього року). Подібні стримані заклики пролунали й від інших високопоставлених представників Адміністрації Обами; 28 січня президент США у зверненні до Конгресу «Про стан держави» згадав про Україну лише один раз, мовляв, українці мають демократичне право на висловлення власної позиції. Крапка.
Чому ж Вашингтон відреагував так стримано і мляво, принаймні публічно? Чому все здебільшого зводиться до дипломатичної риторики? Чому, скажімо, високопоставлені чиновники з Адміністрації Обами та деякі конгресмени не наважуються на прийняття сенатських пропозицій щодо заходів, спрямованих проти представників української влади? Умовно таке рішення було ухвалено два роки тому у зв’язку з вимогою беззастережного звільнення екс-прем’єрки Юлії Тимошенко; йшлося про призупинення угод стосовно співпраці НАТО з Україною. Пропозиція щодо відмови у візах для деяких українських можновладців та їхніх родичів вже почала реалізуватися, тим часом розглядаються й інші, жорсткіші санкції, пов’язані з банківською системою країни та заможними олігархами, наближеними до президента Януковича.
Один із впливових і відвертих критиків нерішучої позиції Адміністрації Обами Стівен Пайфер, колишній посол США в Україні, а нині директор Інституту Брукінґса (Вашингтон), у своїй публікації від 6 грудня пояснив, що пріоритетом останньої є підтримка Угоди про асоціацію з ЄС «як найкращого шляху України до Європи і трансатлантичної спільноти», адже «Вашингтон нічого ліпшого запропонувати не може». «З огляду на решту питань зовнішньої політики, які стоять на черзі в Америки, Україні не вдалося привернути до себе особливу увагу».
Пайфер, як представник Вашингтона з великим дипломатичним досвідом, зокрема у сфері обмеження озброєнь, зауважив наявність, за його визначенням, такої собі «втоми від України» в американській столиці. Він пов’язує це явище з «розчаруванням наслідками Помаранчевої революції та неспроможністю нових лідерів у Києві скористатися можливостями, які вони мали… Конгрес – традиційно проукраїнська установа, яка колись виділяла величезні суми на допомогу Україні, – нині ставиться до неї з набагато меншим ентузіазмом».
Ще одна причина обережності Адміністрації Обами, пише Пайфер, полягає в тому, що «в разі активної ролі США у посередництві Заходу Москва (за нинішньої влади) розглядатиме події в Україні як геополітичний виклик», у зв’язку з чим, застерігає він, забезпечити мирне подолання кризи буде складніше. Пайфер і троє інших колишніх послів у спільному листі, опублікованому в International New York Times 29 січня, зазначили, що Україна «впритул наблизилася до того, щоб вийти з-під контролю».
Вони закликали Вашингтон і Брюссель надіслати спільний меседж Кремлю, у якому застерегти президента Росії Владіміра Путіна від «кроків, котрі можуть поглибити кризу, причому надіслати його мусить, зокрема, президент Обама». Паралельно необхідно дати зрозуміти Януковичу, що він повинен утриматися від застосування сили.
Крім того, колишні посли закликали ЄС та США спільними зусиллями реалізувати плани щодо запровадження «візових і фінансових санкцій Заходу», зазначивши, що «олігарх Рінат Ахметов повинен розуміти: мирне й демократичне врегулювання конфлікту необхідне йому особисто».
Порівняно із ситуацією, яку описував Пайфер у статті на початку грудня, «багато змінилося», зазначив він у телефонному інтерв’ю 28 січня. Йдеться про відставку прем’єр-міністра України Миколи Азарова та його уряду, а також інші кроки влади, спрямовані на подолання конфлікту. Однак колишній посол попередив, що цих заходів може бути недостатньо. Окрім санкцій у Заходу мало варіантів. Колишній посол також наголосив (озвучивши ще одну поширену у Вашингтоні позицію), що «кризу повинні подолати самі українці».
США, зокрема 1 млн американців українського походження (у Штатах мешкає друга за чисельністю у світі українська громада після канадської), нерідко забувають, що російський президент зайнятий послідовним формуванням блоку, який має скласти конкуренцію ЄС і Заходу, – Митного союзу, до складу котрого вже входять Білорусь, Вірменія та кілька колишніх центральноазійських республік Радянського Союзу.
Певною мірою цей союз має уподібнитися колишній Раді економічної взаємодопомоги (РЕВ) за участю всіх радянських республік і союзних, так званих сателітних, держав – концепція, протилежна ініціативі «спільного європейського дому» колишнього президента СРСР Міхаіла Ґорбачова. Тож Путін, як зазначає Пайфер, розглядає Україну «в геополітичній площині».
Після напруженого, конфліктного й короткого саміту ЄС – Росія, що відбувся 28 січня в Брюсселі, президент РФ зайшов ще далі зі своєю концепцією євразійського блоку: запропонував сформувати «гармонійну економічну спільноту, що простягатиметься від Лісабона до Владивостока», якимось чином співвідноситиметься з Євросоюзом за участю 28 країн-членів і, звісно, матиме у своєму слкаді забраклу ключову для Росії ланку – Україну. Наразі його ідея, схоже, зависла в повітрі.
Але, судячи з розмов американських і європейських дипломатів, науковців та інших спостерігачів, зараз розглядаються чотири різних сценарії розвитку подій в Україні. 1. Нинішня ситуація лишатиметься незмінною протягом порівняно нетривалого часу. 2. За наказом влади й за підтримки Росії силові структури застосують силу (що вже має місце, як повідомила Леся Оробець каналу CNN International на початку минулого тижня). 3. З огляду на невдалу спробу врегулювати конфлікт почнеться масштабна громадянська війна. 4. Посередництво, можливо, під егідою ООН та за підтримки сусідньої й впливової Польщі, не виключено, призведе до поділу країни на дві незалежні держави, як це сталося з колишньою Чехословаччиною.