Пропозиція відстежити психологічний стан суспільства залежно від того, як люди відвідують театр і чому віддають перевагу, і досі актуальна. Адже ажіотажний попит на вистави останніх кількох місяців засвідчив, що такі події справді важливі для українців. У збадьореному очікуванням театрального дива глядацькому натовпі людина почувається захищеною колективним теплом. Тож, найімовірніше, глядача, мов дитину до прикрашеної ялинки, притягує театральна аура, щирий захват від того, що спектаклі знову грають. Одне слово, сконцентроване в театральних фоє феноменально позитивне відчуття спільноти й усвідомлення власної співучасті у творенні мистецтва спонукає публіку раз у раз голосувати за театр.
Невідомо, наскільки самі митці зрозуміли, що цінують їх найбільше саме за те, що вони ними є. Але насправді за час повномасштабної війни українські театри виявили свої унікальні адаптивні здібності: у березні 2022 року вони чи не найпершими стали волонтерськими центрами, далі один за одним почали ставити документальні вистави, рефлексувати на свіжі рани й травми, потім на багатьох сценах з’явилися стресознижувальні релаксні спектаклі, після чого більшість почала знову занурюватися у творчість.
Звісно, є й такі, які жодної з цих стадій не проходили, а просто зняли з афіші імена російських композиторів, позбавивши себе зайвого репертуарного клопоту. Але зараз не про них, а про тих, хто діяв енергійно й симптоматично показово, як-от Івано-Франківський драмтеатр імені Івана Франка.
Краса не рятує світ
Новий сезон 2023–2024 років цей колектив під керівництвом Ростислава Держипільського розпочав «Підступністю й коханням» Фрідріха Шиллера в постановці Івана Уривського. Найбільше спантеличує візуальна краса цього спектаклю, бо, за волею постановника, його події розгортаються не в тисняві кімнат, а в оранжереї. Режисерові й сценографу важливо було наголосити на пануванні штучної краси, герметичного простору, в якому нічим дихати, а тіло обгортає липка плівка вологи. Тут, де у впорядкованому стерильному середовищі вирощують правильні дерева й квіти, усе пройняте смертю, а не життям.
Небезпечність ілюзії добробуту в закритому світі є головною провокацією цієї вистави, яку з першого погляду не назвеш актуальною: жодних натяків на воєнні дії чи окупанта на порозі. Однак зіграна наче в хімічній лабораторії, не пристрасно, а розсудливо, історія втрати Фердинандом коханої Луїзи також про те, що багато хто з українців нещодавно відчув на собі: герметичність не рятує, коли двері вибивають з ноги.
«Підступність і кохання»
Показова декларативність у передачі почуттів в Івано-Франківській виставі наче на екрані смартфона – на вигляд холодна й відсторонена. Ба більше, усі внутрішні стани персонажів режисер вкладає в промовисті метафори: виснажену інтригами леді Мілфорд транспортують на сцену як зів’ялу квітку; Луїза, налаштувавшись брехати задля порятунку батька, взуває жовті гумові чоботи, а сплеск почуттів героїв час від часу фіксується, мов кардіограмою, електричними розрядами чи світловими спалахами.
Зрозуміло, що відвертаючи в такий спосіб івано-франківських акторів, які мають репутацію найекспресивніших в Україні, від чуттєвого психологічного театру, Іван Уривський ризикував. Надмірна стриманість могла загрожувати навіть медійним обличчям, але тільки не Надії Левченко в ролі леді Мілфорд. Як і інші, вона, затиснута в жорстку форму спектаклю, навіть у цій визначеній геометрії примудряється бути пластичною внутрішньо й зовнішньо: розтікатися медом, проростати зеленню чи прикидатися слизькою ящіркою.
То ж і виходить, що Іван Уривський, який доволі довго в попередніх спектаклях вникав у чужі страждання, цього разу виводить на поверхню раціональне, мотивації вчинків, а деякі з них робить аж занадто очевидними. Наприклад, найпідступніший персонаж Шиллерової драми з промовистим іменем Вурм (українською — «хробак»), харчуючись тільки гноєм, буквально виповзає із землі. Під прикриттям абстрагованої від змісту п’єси й нашої реальності сценічної форми режисер дошукується природи зла, причин його проростання й поширення світом, який від глобальної інтоксикації не рятує навіть постійне обприскування.
«Підступність і кохання»
Складається таке враження, що «Підступність і кохання» в Івано-Франківському театрі, яка не про любов, а про тваринне як суть нелюдського є антитезою прем’єрній «Землі» за Ольгою Кобилянською в постановці Давида Петросяна у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Цей спектакль теж надзвичайно красивий і буквально заворожує природною декоративністю сіна, соломи, кукурудзяних качанів стерні, сухої лози, пір’я, яблук і хмарок пилюки.
Усе це вкриває величезну похилу конструкцію, що горою заповнює сцену й стає промовистою візуальною метафорою землі-годувальниці. Дія такого картинного образу посилюється, коли конструкція оживає, у її череві щось ворушитися, а з ледь помітних шурфів виринають палиці — яскраві фалічні символи. Мабуть, такий динамічний сценографічний образ можна сприйняти і як природний рух землі, її пологи. Тобто сценографія, а точніше представлена нею земля, здатна жити своїм життям, кінематографічно спалахувати й згасати.
«Земля»
Власне, через яскраву самодостатність перформативної конструкції, вигаданої художницею Даниїлою Колот, сама собою вистава із тривожними, напруженими акторськими роботами, у яких виконавцям доводиться небезпечно балансувати на похилій поверхні, губить сенс. Надлишкова ефектність візуально-акустичного ряду не дозволяє сконцентруватися ні на виконавцях, ні на долях їхніх персонажів. До того ж сюжетні колізії повісті постановник значно спростив, деякі обійшов, а складну сімейну сагу звів до відкритого конфлікту між матір’ю й сином, такого собі Едіпового комплексу навпаки. Як наслідок, домінантною виявляється лінія жіночої хижості, мультиплікована режисером через те, що всі жіночі ролі грають подібні за темпераментом актриси.
Утім, і крізь візуальну ефектність досить впевнено проступає важливий для сьогодення, але фоновий у Кобилянської мотив війни. Адже призов до армії Михайла (Володимир Пантелєєв), який у повісті є додатковою обставиною руйнування родини, налагодженого життя, режисер подає як індивідуальну загрозу героєві й акцентується на пацифізмі. Випадковість, необережність чи щось інше спонукали Давида Петросяна до такого трактування одного із сюжетних поворотів, але й у спектаклях інших військова тема необачно експлуатується, раз у раз виринає козирем із режисерської кишені.
Приміром, оцей спекулятивний підхід дав можливість розростися сценам із військовими в спектаклі «Для домашнього огнища» за Іваном Франком режисери Ольги Гаврилюк у Національному театрі імені Лесі Українки. Не так обумовлені змістом подій, скільки бажанням підкинути публіці атракцію, грубі ілюстрації офіцерських розваг стають маніпулятивним акцентом вистави. Тож скільки б талановита акторка Ольга Гришина (Анеля) в дуеті з Кирилом Парастаєвим (Антін) не намагалася душевно проникливо пройти крізь драматичні колізії, створена атмосфера військово-розважального шалу не дає їм змоги це зробити.
Інша та ми
Відверто кажучи, до весни 2022 року український театр мало кого цікавив за кордонами країни і йому ледь вдавалося привернути увагу когось далі, як Польщі чи країн Балтії. Весь 2022 рік українські митці були в топі, тому за інерцією думали, що це назавжди. Передбачувано, цього не сталося, але «відчинені двері» для декого стали приводом не стільки зосереджуватися на саморепрезентації, скільки співвідносити особистий досвід з іншим, усвідомлювати себе контекстуально.
Очевидно, що мюзикл «Кабаре», поставлений Оленою Коляденко в Київському молодому театрі в жодному разі не зможе уникнути безкінечних порівнянь «ми — вони». Доходить до того, що, говорячи про гру талановитої актриси і співачки Ніколетти Мочану, її героїню називають не Саллі, а Лайза, тобто за іменем виконавиці цієї ролі в фільмі Боба Фоссса. Так чи інакше, а працювати із популярним бродвейським матеріалом означає бути залежним від попередників, триматися за довжелезний шлейф їхнього успіху й намагатися його не впустити. Тож говорити про київський варіант «Кабаре», послуговуючись визначеннями «успіх — неуспіх», неможливо, оскільки його перемога вже давно відбулася в різних сценічних і кіноверсіях, а в Молодому театрі сталося щеплення цим жанром.
Читайте також: Театральне життя України під час війни. Рік 2023
За фактом, усе вийшло, як треба: гамірно, дражливо, щемливо та еротично. І головні винуватці цього — українські артисти, причому не танцівники (Freedomballet), у яких все дуже добре, чи музиканти, у яких все відносно непогано, а театральні актори. Адже, як би шалено й азартно не танцювали й не співали, тригерною американська історія про занурення в морок нацизму 1930-х років стає саме завдяки їм. Вона близька й зрозуміла, бо виконавці непершорядних ролей Олена Узлюк (пані Шнайдер) і Ярослав Чорненький (пан Шульц) доповнюють її нашим нещодавнім досвідом особистого й колективного страху бути знищеними за те, що ми — українці. Тож глядач у якийсь момент сприймає цей сюжет як знайомий, а ненавмисне пропрацювання чужого досвіду надає йому психологічної стійкості й набуття нових якостей, тобто самовідновлення.
На засвоєння чужих досвідів налаштовують іще два київські спектаклі: «Довірливі розмови» за Інгмаром Бергманом режисера Дмитра Весельського у Малому драматичному театрі та «Зелені коридори» за п’єсою Наталі Ворожбит у постановці Максима Голенка театру на Подолі. Перший відбувається у досить несподіваний спосіб, як свого роду квест, коли публіка мандрує за героями роману, підглядає за ними, підслуховує їхні розмови, інтимні зізнання, проєктує чужу історію на власне життя. Другий, у якому йдеться про українських жінок-біженок, як і більшість спектаклів Голенка, дихає публіцистикою, поєднує кілька планів реального й ірреального, а драматизм ситуацій трансформує в комікс.
Погляд не вбік
Київські «Зелені коридори» стали справжнім хедлайнером Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев» у Львові — одного із небагатьох, який відновився майже в повному форматі, тобто з міжнародними гостями, виставами з різних міст, творчими дискусіями, але без традиційної вуличної програми. На такий ризикований крок, як організація театральних фестивалів, наважилися також у Миколаєві, де в змішаному форматі відбувся HomoLudens, та Чернівцях, де поновився фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». Неймовірно, але Всеукраїнський фестиваль-премія GRA (GreatRealArt), таки відбувся за участю міжнародного журі, яке переглянуло дванадцять вистав-фіналістів у Львові, Івано-Франківську, Рівному й Києві.
Деякі зі спектаклів «Золотого лева» та GRA перетинали країну зі Сходу і Півдня до Заходу: до Львова із Сум дісталося гіпперреалістичне «Хлібне перемир’я» за Сергієм Жаданом у постановці Дмитра Некрасова, а з Харкова — чарівний «Вертеп» режисерки Оксани Дмитрієвої. Одесити зіграли в Івано-Франківську українську Одіссею про повернення із царства мертвих «Сашо, винеси сміття» (режисер Максим Голенко), а харків’яни показали український народний фарс «Нехай щастить» (режисер Степан Пасічник).
Найкумедніша й точно найоптимістичніша вистава «Нехай щастить» Харківського театру імені Тараса Шевченка, що створювалася під обстрілами, на відстані кількох десятків кілометрів від лінії фронту, дістала від міжнародного журі GRA нагороду «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни». Цю історію про діда й бабу та їхнього онучка Іванка, зіграну в грубо пофарбованих фанерно-пласких декораціях, де у фіналі всі збиті Іванком з рогатки ворожі льотчики опиняються у великому чорному пакеті, неможливо дивитися без сліз і сміху. Масштаб її дотепності дійсно вбивчий для ворога, а недвозначність натяків про нестачу зброї зрозуміла й іноземцям.
Інша річ, наскільки самі українці готові сприймати себе такими, як представляє їх сучасний театр. Бачити свою проєкцію не лише у відважних переможцях із «Захара Беркута» Львівського театру імені Леся Курбаса (режисер Андрій Приходько), а й у фізично розчавлених і ментально принижених українцях із «Зерносховища» Рівненського обласного театру (режисер Максим Голенко) — вистави, що отримала кілька відзнак фестивалю GRA.
«Зерносховище»
Чи зможемо ми не іритивутися, дивлячись про ЛГБТ-спільноти у Львівському театрі імені Лесі Українки в спектаклі «146 зірок, видимих неозброєним оком» Дмитра Захоженка, що переміг у номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм» фестивалю GRA? І чи стерпить суспільство своє сатиричне портретування в «офісному» «Хазяїні» від режисера Івана Уривського в Київському театрі на Подолі? Прикро, але, мабуть, глядач поки що не готовий упізнавати себе в цій виставі, оскільки реакції на те, що мільйонер-хазяїн Пузир, так і «не луснув», немає. Корупціонер і хабарник Терентій Гаврилович (В’ячеслав Довженко) лишається живим, тож чарівно усміхаючись, наче на передвиборчій зустрічі, тисне руки глядачам. Їм це подобається, а тому пропозиція дослідити суспільство через театр і далі є актуальною.