В попередніх статтях йшлося про важливість вільного підприємства для економічного розвитку і про те, чому Україна є пасткою для нього, аналізувалися українські феномени державних корпорацій як баласту для економіки та псевдоприватної власності, висвітлювалася проблема суспільного розколу між підприємцями, владою та громадянами, пояснювалося, чому олігархічні імперії приречені на стагнацію. Цього разу пропонуємо матеріал про виклики та можливості для України від експансії транснаціональних корпорацій.
Транснаціональні корпорації (ТНК) представлені в Україні підприємствами, що належать світовим гігантам: Procter & Gamble (США), Reynolds (США – Японія), Coca-Cola (США – Австралія), Lafarge (Франція), Nestle (Швейцарія), Tetra Pak (Швеція) та ін. Які їхні особливості?
Характерними ознаками діяльності транснаціональних корпорацій є міжнародний рівень функціонування, що реалізується розміщенням їхніх виробничих об’єктів у різних країнах світу, та однонаціональне походження капіталу з країни базування корпорації. ТНК здійснює міжнародне виробництво товарів і послуг на основі вивезення капіталу за кордон у формі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над своїми закордонними дочірніми компаніями, підрозділами, філіями. Коли ми захоплено аплодуємо зростанню ПІІ, то треба мати на увазі, що вітаємо зростання присутності в Україні саме транснаціональних гігантів. Деякі з них контролюють сотні закордонних компаній у різних частинах світу. Наприклад, Ford Motor (США) налічує понад 100 заводів, які засновані ним і в яких йому належить контрольний пакет акцій, та ще близько сотні виробництв під іншими марками входять до зони його володіння. Корпорація Nestle охоплює більше ніж 500 підприємств у 85 країнах світу.
Транснаціональна корпорація зазвичай складається з головної (материнської) холдинг-компанії та належних їй підприємств у різних країнах. Вона є центром контролю за активами всіх фірм за кордоном та центром прийняття стратегічних рішень. Саме тут розробляється загальна модель внутрішнього корпораційного руху капіталу, компонентів і факторів виробництва, технологій, торговельних марок, знань, досвіду, визначаються розміщення дочірніх фірм, обсяги та склад їхньої продукції, ринки збуту, джерела фінансування тощо. Дочірні компанії та філії автономні в оперативній діяльності – виробництві продукції, виконанні інфраструктурних функцій (торгівля, обслуговування, маркетинг, технічні розробки тощо) – у межах загальної стратегії бізнесу ТНК.
Відокремленість філій, їх значне дистанціювання від штаб-квартири корпорації, місцеві відмінності ринків та виробничих ресурсів, велика кількість інкорпорованих закордонних підприємств у кожному транснаціональному холдингу, особливості бізнесу та культури в різних частинах світу (філії згаданих американських транснаціональних компаній, наприклад, розгорнуті від Австралії та Південно-Східної Азії до Бразилії та Тихоокеанського узбережжя Америки) створюють для ТНК певні проблеми. По-перше, система управління корпорацією дуже складна та численна. Сьогодні це три-чотирищаблеві конструкції з проміжними регіональними центрами та централізованими менеджерськими структурами контролю за окремими продуктовими лініями. Для будь-якої ТНК, що виробляє, приміром, 10 видів продукції і має філії в 10 країнах, кількість внутрішньокорпоративних управлінських зв’язків (при виконанні п’яти управлінських функцій) сягає: 5*10*10 = 500. Не дивно, що у світі досі не вироблено більш-менш пристойної моделі управління такими корпораціями (хоча можна назвати десятки їхніх варіантів – від лінійних до матричних).
По-друге, є неможливим дієвий контроль власників за менеджерами структур компанії в інших країнах, якщо їхня кількість і територіальне дистанціювання достатньо великі.
Як і прийняття ключовими акціонерами ефективних стратегічних рішень щодо розвитку виробництв за кордоном. Через місцеві специфічні умови на підприємствах, що входять до транснаціональних конгломератів, спостерігаються нерівномірна ефективність менеджменту і різна прибутковість територіально розрізнених частин компанії. Місцеві керівники не мають прав на прийняття самостійних стратегічних рішень, проте й не зацікавлені реалізувати креативні підприємницькі підходи.Вони відносно автономні, й це робить непідконтрольними локальні бюрократичні витрати. Ті ж, хто має необхідні права (мажоритарні акціонери), перебувають далеко, та й їхніх голів не вистачає на дослідження всіх периферійних об’єктів й вироблення адекватної реакції корпорації на ринкові зміни в різних країнах. Через це мають місце висока інерція пропозиції своєї продукції за кордоном, негнучкість ринкової поведінки дочірніх виробництв, відставання від попиту, що змінюється, а в багатьох випадках і послаблення позицій у конкурентній боротьбі з місцевими постачальниками.
Що спонукає міжнародні корпорації розширяти своє виробництво за межі власних країн? Не претендуючи на вичерпний перелік, назвемо кілька причин. Насамперед цебажання експансії бізнесу: розширення ринків збуту своєї продукції, особливо щодо держав, які обмежують ввезення імпорту. При цьому щодо місцевих конкурентів транснаціональні компанії мають технологічні та маркетингові переваги (які існують через недосконалість локальних ринків та особливу популярність торговельних марок ТНК), а також більші фінансові (доступність дешевших і великих грошових ресурсів) та інші додаткові можливості. Крім того, міжнародні корпорації знижують витрати, розміщуючи окремі фази виробництва у країнах, що мають дешевші ресурси, ніж у них удома. Це, зокрема, може бути дешевизна сировини, робочої сили, земельних ділянок, транспортування продукції з країни базування корпорації, а також поблажливий податковий режим у країні, що приймає. Наприклад, аксіомою стало перенесення трудомістких складальних і монтажних машинобудівних чи швейних виробництв у країни з дешевою робочою силою. ТНК також прагнуть знижувати і диверсифікувати ризики бізнесу шляхом міжнародного розосередження капіталу. Кризи перевиробництва не спалахують одночасно в усіх країнах розміщення іноземних підприємств холдингів, а тому середньозважений коефіцієнт ризикованості їхнього бізнесу менший, ніж в окремій національній економіці. Також в умовах коливання рівня прибутковості виробництва у різних країнах розподіл капіталу між ними дає змогу врівноважити і стабілізувати середню прибутковість бізнесу корпорації.
Другорядність українських дочірніх підприємств ТНК
Однак, розміщуючи виробництво за кордоном, власники компанії лише частково керуються підприємницькими ідеями. Зокрема, коли вони шукають шляхів зниження вартості продукції, оптимізуючи глобальний ланцюг її створення й переносячи капітал і менеджмент у слаборозвинені економіки. А, безумовно, домінуючою метою є досягнення фінансового результату завдяки використанню стратегій диверсифікації капіталу та реалізації своїх відносних переваг над місцевими підприємствами, особливо там, де застосовуються закриті моделі національного господарства. Тобто в цих випадках власники транснаціональних холдингів керуються ідеями не підприємництва, а фінансового бізнесу.
Ще одна структурна особливість більшості ТНК: основний інтелектуальний капітал компаній – наукові інститути, інженерні підрозділи, патенти, хімічні формули, торговельні марки, репутація тощо – зосереджується в материнській фірмі й передається в дочірні компанії лише у вигляді конкретних продуктів (проектів, рецептур, комп’ютерних програм, основних компонентів виробів тощо) та фізичного капіталу (обладнання, приладів, офісної та обчислювальної техніки). Це робиться з метою об’єднання підприємницького запалу власників з творчими можливостями менеджерів центрального офісу. Але водночас свідчить про недовіру і низьку оцінку здібностей менеджерів периферійних фірм. Показово, що багатомільярдні витрати транснаціональних гігантів на наукові дослідження, без яких важко встояти у боротьбі титанів, здійснюються здебільшого у високорозвинених західних державах. Проте один із активних напрямів своєї науково-технічної й економічної експансії міжнародні корпорації вбачають також в оволодінні інтелектуально-промисловими активами у країнах розміщення капіталу, особливо країнах колишнього СРСР. Тут за будь-яку ціну вони купують патенти, наукові лабораторії, унікальні марки і підприємства.
Тобто підприємницький потенціал транснаціональних конгломератів переважно зосереджується в материнській компанії, натомість місцевим фірмам, що належать до сфери впливу ТНК, у цьому процесі відводиться другорядне значення.
Міжнародні корпорації різняться також рівнем централізації управління її закордонними філіями.
По-перше, є корпорації, які володіють правами власності на закордонні підприємства, які вони отримують у результаті будівництва своїх об’єктів, купівлі контрольних пакетів акцій інших підприємств, що діють у країні, яка приймає, та поглинання місцевих компаній-конкурентів. У цьому випадку штаб-квартира здійснює пряме управління «доньками».
По-друге, міжнародні корпорації взаємодіють також із локальними господарськими структурами через укладання контрактів (зокрема, довгострокових) на випуск певних продуктів чи надання необхідних послуг корпорації. У такому разі остання здійснює непряме управління, не розпоряджаються продукцією, майном, прибутками місцевих підприємств, фактично лише координує їхню роботу. Місцеві компанії при цьому мають велику самостійність, а власники можуть реалізовувати підприємницькі підходи. Такий тип відносин останнім часом поширюється інтенсивніше завдяки становленню транснаціональних ІТ-корпорацій, які працюють із партнерами без розміщення фізичного капіталу у відповідній країні.
Проте загалом у світі найчастіше трапляється перший варіант транснаціональної корпоратизації, що зумовлено бажанням власників ТНК уберегтися від можливої втрати капіталу з різних причин, як-отполітичні претензії, недосконалість національного правосуддя, низька ринкова культура, зокрема, щодо виконання умов коопераційних договорів, недостатня кваліфікація місцевих менеджерів, низький технологічний рівень партнерських підприємств, етнічні, мовні чи інші бар’єри.
Однак і серед транснаціональних компаній, що застосовують модель прямого управління, спостерігається різний ступінь централізованого контролю над дочірніми підприємствами. Так, у зв’язку з величезними масштабами діяльності й труднощами управління частина корпорацій дещо розширює самостійність філіалів. Чинниками такої децентралізації управління є передусім відносна простота виробництва й малі його обсяги, незначні капіталовкладення і стабільність економіко-політичного середовища у країні, що приймає. В Україні подібна автономія діяльності має місце, наприклад, у філіях корпорацій з виробництва харчових продуктів і послуг: McDonalds, KraftJacobs Suсhard тощо. Отже, тут можна було б очікувати підприємницьких нововведень, якби топ-менеджерам українських підрозділів цих компаній були надані права власності на місцеві об’єкти.
Проте тенденцію децентралізації управління не слід абсолютизувати. Власники завжди віддають пріоритет загальнокорпоративним інтересам, і відхилення від загальної стратегії не допускається. Окрім того, локальні топ-менеджери залишаються найманими працівниками або міноритарними акціонерами дочірніх компаній. Тому бурхливе зростання та яскраві товарні новинки останніх – нечасте явище.
Отже, особливих підприємницьких підходів і технологічних звершень на дочірніх підприємствах ТНК очікувати не варто. Хоча при первісному їх розміщенні відбувається, звичайно, зростання конкуренції на внутрішніх ринках країн-реципієнтів. На початковому етапі міжнародні корпорації здатні забезпечити в останніх нові робочі місця і привнести новітні технології. Проте з часом, без модернізації, вони втрачають ринкову конкурентоспроможність, а відсутність місцевих підприємницьких ініціатив призводить до декапіталізації бізнесу. Настає час демпінгових методів боротьби з конкурентами або зниження якості виробів за рахунок використання дешевшої сировини та робочої сили, як, наприклад, роблять тютюнові фабрики в Україні.
Оскільки в нерозвинених країнах немає основи для запровадження складніших технологій, у разі втрати конкурентоспроможності центр корпорації зазвичай віддає перевагу стратегії переміщення виробництва в слабкіші й менш розвинені економіки, де робоча сила дешевша і на старій базі можна випускати продукцію з прибутком. Отже, слабка конкурентоспроможність філіальних підприємств компенсується високою просторовою динамічністю бізнесу, зокрема його просуванням на нові ринки і нові території з метою використання переваг здешевлення виробництва та монополізації ринків.
За названими вище ознаками економічної нерозвиненості українські відділення світових корпорацій належать саме до їхніх низькотехнологічних додатків з недостатніми капітальними ресурсами, обмеженою кваліфікацією менеджерського складу. А тому інноваційні зрушення майже на всіх підприємствах ТНК у нашій країні поки що неможливі в принципі.
Особливості транснаціонального бізнесу
Яким чином відбуваються розвиток та організаційна оптимізація бізнесу транснаціональних холдингів? Ідеться не про рух організаційних моделей корпорацій, а про послідовність операцій із підприємницького вдосконалення бізнесу. На наш погляд, вони проходять три етапи. Перший– це розробка на базі інтелектуальних штабів корпорацій інноваційно-підприємницьких проектів та їх реалізація в центральних (материнських) компаніях.Другий – часткове перенесення підприємницьких нововведень з материнських виробництв на периферійні, закордонні об’єкти (звичайно, тільки в тій частині, у якій вони включені до виробничої орбіти материнських підприємств).Третій – розміщення нових виробничих комплексів у країнах, де бізнес є прибутковішим,з одночасною ліквідацією закордонних підрозділів, що втратили прибутковість і є неперспективними.
Таку схему розвиткутранснаціонального бізнесу реалізують найпрогресивніші компанії, що працюютьу конкурентних секторах економіки. Ці компанії формувалися, як правило, завдяки винахідництву та малому інноваційному підприємництву й на зорі свого існування керувалися саме інноваторами.Згадаймо, хто стоїть біля джерел автомобільного виробництва, що стало локомотивом світової економіки у ХХ столітті й тепер представлене десяткою транснаціональних супергігантів: Генрі Форд у США, Джованні Аньєлі (засновник Fiat) та Енцо Феррарі в Італії, брати Луї і Марсель Рено та Еміль Пежо у Франції, Ґоттліб Даймлер і Карл Бенц (засновники Mercedes-Benz) у Німеччині. Вони були підприємцями, які починали з маленьких майстерень і розширили свій бізнес до глобальних масштабів. До речі, усі ці корпорації залишаються здебільшого одногалузевими (монопродуктовими), не зраджують своїй стратегії, не диверсифікують бізнес, не створюють багатосекторальні холдинги, не поспішають переходити в категорію олігархічних. Хоча більшість із них переживали і занепад, і банкрутства, і навіть націоналізацію заводів (заводи Renault нині, наприклад, належать уряду Франції). Напевно, великих підприємців не приваблює багаторукий і багатокишеньковий бізнес. Для підприємців такого штибу не так важливі формальне багатство й політичне панування, як власна справа і змагання з конкурентами. А може, сама структура суспільства західного типу не дає змоги робити гроші за рахунок захоплення влади та вичавлювання соків із громади. Є ще одна причина: вочевидь, не можна перемагати відразу в кількох напрямах у напрочуд високій конкуренції на глобальному рівні, яка і далі набирає обертів.
Цікаво розглянути, як використовують наведену схему розвитку ТНК на практиці, наприклад, як реалізовувала її впродовж останніх двох десятиліть одна з наймогутніших корпорацій General Motors, що зазнала в 1990-х – на початку 2000-х років однієї з найбільших криз у своїй історії.
Підприємницько-оновлювальну модернізацію вона почала з розширення ринків збуту своєї продукції. Із цією метою були придбані автомобілебудівні підприємства компанії Daewoo (Південна Корея). Новопридбаним заводам були передані на освоєння не вельми перспективні в Європі та США моделі. Були також просунуті на ринки південноєвропейських країн дешеві автомобілі. Водночас американці скоротили виробництво на підприємствах компанії Opel (входить до GM), які втратили конкурентоспроможність, і розпочали тут підготовку до оновлення модельного ряду. У 2000-х роках на головних підприємствах корпорації у Сполучених Штатах запустили виготовлення нових моделей, що згодом стали лідерами продажів на західних авторинках. У результаті, 2011 року GMвперше за останнє десятиліття звітувала про прибутки йвідновлення лідерства за кількістю продажів серед автогігантів Америки. Можна очікувати, що надалі нові моделі й технології будуть передані з Детройта заводам корпорації в Західній Європі (Австрії, Німеччині), але, на жаль, не в Україну.
Аналізуючи дії GM, можна помітити підприємницьку природу новоотриманих прибутків корпорації: за рахунок виводу продукції на нові ринки, ефективної транснаціональної маркетингової політики, товарних інновацій, структурного комбінування виробництва і скорочення витрат.
Аналіз розвитку і схем оптимізації бізнесу відомих ТНК дає змогу зробити кілька важливих висновків:
– підприємницькі вдосконалення стосуються переважно головних (материнських) підприємствТНКізавдяки лише цим удосконаленням успішним міжнародним корпораціям вдається виживати у світовій конкуренції. Підприємницький дух тут зберігається завдяки креативним власникам, до складу яких входять і високоініціативні топ-менеджери. Агенти корпорацій також відстежують підприємницькі винаходи в усьому світі, швидко скуповуючи все, що дає нову якість і прибутковість. Утім, якщо інноваційно-підприємницькі об’єкти розташовані в «недомашніх» країнах міжнародних корпорацій, то їхні перспективи малі, бо нові власники зазвичай не переймаються розвитком периферійних виробництв;
– закордонні виробничі потужності корпорації, що розміщені в країнах перехідного стану і є неконкурентоспроможними, а також ті, на яких давно згас підприємницький запал (в нас його взагалі бракує через місцеву специфіку – див. попередні публікації циклу «Український бізнес – афера століття»), є для неї другорядними. Розміщення там підприємств дозволяє ТНК перенести туди низькотехнологічні трудомісткі операції (наприклад, складально-пакувальну частину випуску). За зростання показників заробітної плати такі виробництва згортають і переміщують у ще менш розвинуті країни. Прикладом може бути початок процесу переведення заводів міжнародних корпорацій, що працюють у Китаї, до В’єтнаму та інших малорозвинених країн регіону. Іншою причиною розміщення транснаціональних периферійних виробництв є спроможність економік «проковтнути» великі обсяги непершосортних і дешевих виробів, котрі вони випускають;
– оптимізація структури капіталу ТНК з метою підвищення середнього рівня прибутковості корпорації полягає в покращенні розподілу капіталу: вилучення його з країн, де падає рентабельність підприємств, і переведення в менш розвинуті, де можна з вищим прибутком виробляти непершосортні товари. На периферійних заводах і фабриках більшість транснаціональних компаній здійснюють не підприємницький, а фінансовий бізнес. Як і олігархічні холдинги, вони мінімізують втрати капіталу та грошові ризики й максимізують середній рівень рентабельності. Тільки, на відміну від олігархічної системи, переміщення капіталу відбувається не між секторами економіки, а між країнами.
Утім, аж ніяк не всі ТНК діють за описаною вище схемою розвитку та оптимізації бізнесу. Є велика група міжнародних компаній, власники яких не дбають про підприємницькі та оптимізаційні функції першого й другого етапів наведеної вище схеми вдосконалення. Прибутки цих компаній утворюються головним чином із рентних та монополістичних доходів, а в деяких країнах – також з урядових бюджетних субсидій. Це, зокрема, компанії з видобутку нафти й газу, дорогоцінних металів і коштовного каміння, авіабудування, виробництва зброї та ін. Серед них насамперед виділяються російські Газпром і ЛУКОЙЛ.
Газпром будь-що намагається заволодіти правами власності на газотранспортні мережі й монопольно продавати блакитне паливо у країнах-споживачах, аби диктувати ціни й збільшувати економічну та політичну присутність РФ на закордонних ринках. Якщо російський постачальник газу заволодіє українськими облгазами й відмовиться укладати контракти на купівлю сировини вітчизняного виробництва – Україна може остаточно позбутися ілюзій щодо енергонезалежності від Росії. Судячи з бізнес-стратегії Газпрому в інших країнах, до модернізації активів на нашій території він не братиметься.
Натомість ЛУКОЙЛ збільшує присутність на українському ринку бензозаправок, щоб продавати на них пальне з російської нафти (невисокої якості). Додатково, щоб не допустити на наш ринок інших постачальників, ця компанія приватизувала Одеський нафтопереробний завод, який із переходом у власність росіян зазвичай простоює. Як наслідок, у багатьох регіонах домінує пальне невисокої якості з РФ.
Показовою є і діяльність ЛУКОЙЛу на одному з найбільших у Європі нафтохімічних комбінатів – калуській «Оріані». Цей об’єкт дістався корпорації з Росії узагалі безкоштовно – у спосіб створення спільного підприємства з українським урядом. Потім російські менеджери, яким Кабмін без будь-яких пояснень поступився правами управління комбінатом, позбавили сировини, а відтак і можливості працювати дві третини підприємств останнього. Понад те, нові власники змінили статус компанії на приватне товариство, взяли під контроль увесь менеджмент і з мовчазної згоди української сторони зробили комбінат фінансово несамостійним, перевівши його на давальницьку схему. Тепер прибутки «Оріани» на рахунках в Україні не накопичуються, і основної маси податків тут не сплачують. Усі доходи опиняються на закордонних рахунках ЛУКОЙЛу.
Не менш показовими є дії ще однієї нафтогазової компанії – British Petroleum. Її стратегія, що полягала лише в розширенні власних родовищ по всьому світу – що у США, що в Росії – без суттєвих вкладень у технологічне оновлення, закінчилася великою аварією на нафтовидобувній платформі у Мексиканській затоці з виплатами опісля колосальних штрафів американському урядові.
Характерним прикладом монополістичного домінування є також стратегія найбільшого у світі виробника алюмінію – російської компанії РУСАЛ, яка купила Запорізький алюмінієвий комбінат лише для того, щоб не дати йому змоги наростити потужності й перехопити постачання сировини з одного з найбільших у Європі Миколаївського глиноземного заводу.
Через відсутність підприємницької складової в бізнесі втрачатимуть конкурентоспроможність не тільки транснаціональні видобувні чи металургійні корпорації. Європейський концерн Airbus (з розмитим між урядами кількох країн портфелем акцій), який іще п’ять-шість років тому мав найбільші у світі замовлення на виготовлення літаків, нині відступив перед ефективним натиском на ринку американської корпорації Boeing. Нагадаю, в Європі конкуренції літакобудівників не допускають, усе – конструкцію крилатої машини, її складові, виробників тощо – узгоджують на рівні урядів країн-учасниць концерну. Щоб мати переваги над конкурентами, Євросоюз надавав і надає централізовані субсидії авіабудівникові. Усе це негативно позначилося на бізнесі європейського концерну.
Такі стратегії та системи управління транснаціональним бізнесом, які діють поза кодексом підприємництва, не можуть приносити користі економікам країн, де їх реалізовують, зокрема, й Україні.
Напрошуються висновки. По-перше, можемо констатувати, що проникнення на вітчизняний ринок ТНК, які мають на меті домінувати на ньому й використовувати країну лише як систему транспортування продукції або сировинних ресурсів, спричиняє викривлення балансу зовнішньої торгівлі України, бо збільшує приплив іноземних товарів і скорочує виробництво на місцевих підприємствах. Так, завдяки експансії російських корпорацій маємопостійне зростання дефіциту в торгівлі з північним сусідом.
По-друге, перехід українських підприємств у власність такого типу транснаціональних холдингів не посилить їхньої конкурентоспроможності й не дасть імпульсу їхньому розвиткові. Інвестиції цих корпорацій зазвичай не працюють на вітчизняну економіку. Якщо влада не впливатиме на них, то скоро чимало виробничих об’єктів, якими неефективно управляють ТНК, будуть повністю втрачені для української економіки. Потрібне державне втручання, зокрема цілеспрямоване податкове регулювання, заборона толінгових схем торгівлі, суворе обмеження монопольних зазіхань, викуп урядом підприємств, яких не експлуатують або які працюють неефективно, тощо. Але чи здатна Партія регіонів зупинити економічне захоплення України корпораціями, які прийшли до нас за її сприяння?
За правильного підходу можна стимулювати приплив до України продуктивного іноземного капіталу з реальним підприємницьким потенціалом.Ось деякі пропозиції.
– Прихід іноземного капіталу через розміщення в Україні дочірніх підприємств. ТНК треба розглядати як позитивне явище. Проте головною метою є не просто приплив валюти (хоча це має окреме значення як процес фінансово-інвестиційного насичення економіки), а поява сучасних підприємств і посилення конкуренції між постачальниками на внутрішньому ринку. Для цього потрібні:
покращення умов для бізнесу (насамперед забезпечення свободи підприємництва та відсутність корупції);
забезпечення збереження власного капіталу на українській території (що включає політико-правові, інфляційні й транзакційні аспекти);
суворі перепони на шляху монополістичного поглинання транснаціональними корпораціями українського ринку;
запровадження високих екологічних стандартів, аби запобігти просуванню в Україну застарілих виробництв і технологій;
необхідно забезпечити розвиток внутрішнього ринку, що неможливо без зростання доходів громадян, стабільності цін та курсу гривні, зниження відсотків за кредитами.
– Прямі іноземні інвестиції транснаціональних холдингів треба розглядати як форму заміщення ввозу закордонних товарів їх виробництвом усередині країни, що вкрай важливо для української економіки, залежної від імпорту. За допомогою регулювальних засобів потрібно сприяти зменшенню імпорту, включно із зупинкою потоків так званого сірого імпорту й контрабанди. Слід заборонити різного типу операції давальницької переробки сировини, що звільняє від мит і ПДВ, й серйозно посилити відповідальність за такі правопорушення, як ввезення фіктивних комплектуючих (також сприяє ухилянню від оподаткування), фальсифікація транспортних накладних, заниження на митниці вартості товару, підміна його складу тощо.
– Стан вітчизняної економіки (зокрема, низький рівень зайнятості працездатних громадян) вимагає розміщення в Україні саме трудомістких виробництв товарів кінцевого споживання. Водночас їх випуск на нашій території забезпечить внутрішній ринок власними виробами і зменшить ввезення іноземних, що сприятиме валютно-грошовій стабілізації в економіці. Наступний етап: створити умови, за яких нові підприємства міжнародних корпорацій, які діють на території України, зменшуватимуть замовлення на виготовлення деталей та комплектуючих за кордоном і розміщуватимуть їх усередині України.
– Сьогодні вкрай актуальним є включення вітчизняних підприємств у виробничу кооперацію з міжнародними корпораціями на основі договірних відносин, без залучення іноземних інвестицій. В Україні є значний спектр галузей, що здатні співпрацювати із західними корпораціями. Насамперед це інформаційно-технологічні виробництва, мікробіологія та біохімія, ракето- й суднобудування, виготовлення генераторів та деяких типів двигунів, виробництво екологічно чистих харчових продуктів тощо. Каменями спотикання на цьому шляху стають відсутність необхідних осередків підприємництва, законодавча неврегульованість міжнародної кооперації (передусім це стосується термінів повернення ПДВ й нелімітування термінів повернення валютної виручки), а також поки що низький рівень українського менеджменту.
– Щоб не перетворитися на третьорозрядну країну, елементом стратегії економічної інтеграції має бути форсоване накопичення новітніх науково-інтелектуальних ресурсів. Ідеться про створення найсприятливіших умов для пріоритетних напрямків фундаментальної науки та для заохочення інноваційного підприємництва, зокрема про їх пільгове оподаткування, венчурне й банківське кредитування, в деяких випадках – підтримку з держбюджету. Створення інтелектуальних центрів притягатиме в Україну інноваційно-підприємницькі штаби ТНК й створюватиме осередки власних висококонкурентних компаній, які згодом будуть здатні перейти в категорію транснаціональних. Однак це буде зовсім інший період державного регулювання, коли ми досягнемо значного насичення інвестиціями нашої економіки й абсолютно відкритого та вільного міжнародного руху українського капіталу. До такого стану треба йти цілеспрямовано, і це доволі довгий шлях. Натомість передумовою становлення інноваційно-підприємницьких корпорацій є вільний динамічний розвиток усіх видів підприємництва – великого, середнього й малого, а не лише олігархічного бізнесу, як це спостерігаємо нині.
Треба чесно сказати собі, що дочірні фірми ТНК не витягнуть української економіки із глибини провалля, в якому вона опинилась. З часом вони відійдуть і не залишать по собі великого сліду.Торувати шлях нагору мають вітчизняні підприємці – представники малого й середнього бізнесу, чи ті, що виросли з нього у великі компанії.
В попередніх статтях йшлося:
Український бізнес – афера століття. Чому олігархічні імперії приречені на стагнацію
Український бізнес – афера століття. Малий і середній бізнес в облозі
Український бізнес – афера століття. Псевдобізнес
Український бізнес – афера століття. Держкорпорації як годівниці влади
Український бізнес – афера століття. Підприємницькі прибутки як суспільне благо