▪   Лесь Белей

Хартія для постколоніалізму

Малюнок: Ігор Лук'янченко
Європейська хартія регіональних мов дає політикам підстави для вигадування «зручних» мов і маніпуляцій із постколоніальними культурними поділами
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010

 У наш час, коли на зміну ідеологіям прийшли технології, мовне питання належить до найсильнішого арсеналу політичної боротьби, надто в країнах, чиє населення далеко не однорідне. На жаль, Україна – цьому чудовий приклад. Колоніальне минуле під різними «сюзеренами» відобразилося на сучасній мовній карті держави. А кожен соціокультурний поділ потенцій­­но мо­­же стати поділом електоральним, що, як манна не­­бес­­­на, паде на столи передвиборчих штабів. Чинний стан справ ускладнюється ще й тим, що сьогодні у царині мовної політики на допомогу внутрішньолегіслативному арсеналу приходить міжнародний.

Логіка непідписантів

З останніх заяв новообраного президента можна зробити висновок, що у мовній політиці він спиратиметься на міжна­родно-правову базу. Йдеться про Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, метою якої є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі». Вона повинна вберегти від зникання загрожені мови та забезпечити паралельне функціонування міноритарних мов (поруч із офіційною мовою) на територіях їх поширення.

Цей документ Ради Європи належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати. Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина. Всі ці країни є «мовно-вибухові» або такі, що мають суперечки на мовному ґрунті з сусідами. В Бельгії, як відомо, фламандсько-франко­­мовний конфлікт ледь не призвів до розпаду країни в 2007 році. Болгарія має серйозні мовні претензії до Македонії й численну турецьку громаду. Туреччина бореться з курдським сепаратизмом. Мовна ситуація в країнах Балтії, Ірландії та Грузії – постколоніальна, подібна до української.

Підписання Хартії – це перший крок. Наступні кроки - ратифікація й введення у дію. Дотепер її не ратифікували, приміром, Італія, Франція та Росія, хоча підписали десять років тому. Всі три підписанти у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої «лінгвально нестабільні» території.

У Європі цей міжнародно-правовий акт має гострих критиків. Скажімо, Івон Больман у своїй праці «Мовні війни в Європі» зауважує, що Хартія – це «німецька машина війни проти Франції». Якщо згадати про Ельзас і Лотарингію, корсиканську, провансальську, окситанську й деякі інші мови та тверду унітарну мовну політику Франції, то такі побоювання можна зрозуміти.

Впритул до тексту

То, власне, що і як захищає цей документ? І чому його ратифікували далеко не всі члени Ради Європи? Звернімося до тексту Хартії, а саме статті 1:

Термін «а) регіональні мови або мови меншин» означає мови, які:

і) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та

іі) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави;

він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів;

b) термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншин» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних заходів, передбачених у цій Хартії (тут і далі виділено автором – Л.Б.).

Хартія також спрямовує свою діяльність на підтримку міжетнічних контактів у межах однієї та кількох держав. Так, її країни-учасниці   зобов’язуються гарантувати:

Підтримання й розвиток стосунків з питань, що охоплюються цією Хартією, між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, та іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або схожій формі...(стаття 7, 1:е)

Розвиток відповідних форм транснаціональних обмінів з питань, що охоплюються цією Хартією та що стосуються регіональних мов або мов меншин, які використовуються в такій самій або схожій формі у двох або більше державах (стаття 7 , 1:і).

Хартія не захищає мов нових економічних мігрантів. Теоретично вона також не опікується діалектами.

               
Розділяй і владарюй

Кожна країна, що ратифікувала Хартію, склала список мов, яким надається статус міноритарної (чи нетериторіальної). Всі дані, пов’язані з її реалі­зацією країнами-учасницями, мож­­­на знайти на сайті Громадської фундації компаративного вивчення європейських меншин. За даними цієї організації, Хорватія, Румунія, Сербія, Словаччина визнають як міноритарну українську мову. Водночас вони такий самий статус надали й русинській, яка чудово пасує до хартійного формулювання «такої самої або схожої мови». Польща надала такий статус українській та «лемківській». Це явище безпрецедентне в практиці застосування цього правового акта: вищезгадані держави свідомо розділяють українські громади за цілковитої мовчазної згоди нашої дипломатії. Аналогічна ситуація з ромською мовою. Так, Словаччина захищає мову Roma, Німеччина – Romany, а Румунія – Romani. На відміну від України, мовні інтереси ромів немає кому захищати з об’єк­тивних причин: своєї держави й дипломатії вони не мають.

Підписанти Хартії здають періодичні формальні звіти про виконання взятих зобов’язань. Якщо про­аналізувати звіт України від 2 серпня 2007 року, то складається враження, ніби мовна ситуація в нас абсолютно здорова. Хоча насправді це «потьомкінське село», збудоване для європейських «ревізорів», за межа­­ми якого мовні групи гострять ножі. Думаю, звіти інших країн мають подібну якість.

 Наглядові органи Хартії не мають навіть єдиного переліку всіх європейських міноритарних мов. Звідси й казуси на зразок паралельного визнання русинської або лемківської поруч із українською. Анекдотичним є також те, що в цьому документі серед міноритарних мов України фігурує «єврейська». Це лінгвістичний нонсенс: невідомо, про яку саме мову йдеться – іврит чи їдиш.

У світлі всіх наведених казусів, які можна помітити навіть неозброєним оком, важко повірити в якусь ефективність чи хоча би об’єктивну дорадчість Хартії в мовних питаннях Європи. Зате вона може послужити інструментом для політичних ігор. Україна, на відміну від країн Балтії та Грузії, 1996 року підписала, а 2005 року ратифікувала її. На наслідки не довелося чекати довго. Вже в 2006 році Хартія стала каменем спотикання, коли деякі місцеві ради, посилаючись на неї, надали російській мові статус регіональної. Тоді Міністерству юстиції вдалось оскаржити їхне рішення. Однак новообраний президент уже встиг пообіцяти реанімувати це питання. Є реальна небезпека, що під прикриттям міжнародного документа нові керманичі країни розширять і без того широку сферу використання російської мови в південно-східних регіонах України, не завдаючи собі клопотів зі зміною статті 10 Конституції України.

У радянський період усі мовознавчі праці рясніли кліше «благотворний вплив російської мови», який та нібито справляла на українську й інші «малорозвинені» мови СРСР. Сьогодні Україна отримала новий «благотворний вплив». Цього разу – європейський.

 

Ратифікували Хартію – 22 країни

Підписали, але не ратифікували – 11 країн
 
 Із широкого спектра заходів із захисту мов країни-учасниці зобов'язуються вжити щонайменше 35 конкретних механізмів

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.