Якщо треба було б знайти одну цитату, яка характеризувала ставлення Польщі до України в останні роки, то нею могли б бути слова Ярослав Качинського: «З Бандерою Україна до Європи не ввійде!» Ці слова керівника правлячої партії Право і Справедливість (ПіС) прозвучали в лютому 2017-го — за п’ять років до повномасштабного російського вторгнення. Вони характеризували як тогочасну політичну ситуацію, так і її міцну прив’язку до історії.
За рік по тому президент Анджей Дуда підписав закон про Інститут національної пам’яті, який передбачав кримінальну відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів». А ще за рік, у лютому 2019-го, прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, посилаючись на неназваного рабина, назвав трьох злочинців на «Х»: Гітлер, Гіммлер і Хмельницький (польською їхні прізвища пишуться через «H» – Ред.). Про останнього він додасть: «Це герой для наших сусідів, а для нас — той, хто фактично призвів до першого занепаду Речі Посполитої».
Отож, польські політики міцно прив’язалися до фарватеру минулого. До того ж – спірного минулого, в якому історики ще дуже далекі від того, щоб поставити бодай три крапки. Але новий виток російсько-української війни змінив риторику поляків. Моравецький з Качинським одними з першими відвідали Київ – ще 15 березня. А президент Дуда, виступаючи у Верховній Раді скаже: «Ти показала, Україно, що, як каже твій гімн, козацького роду. Ви великі!». Він був абсолютно щирим, і в тому емоційному виступі, який можна розбирати на цитати, бракувало хіба бандерівського гасла «Слава Україні!». Тож спробуємо розібратись, що тепер відбувається в польському ставленні до українців.
Російський слід в польській історії
Для сучасної Польщі минуле не замкнене у музеях, а навпаки, творить із сучасністю тісну єдність: у королівському замку Вавелі поруч із середньовічними монархами похований і Юзеф Пілсудський, і загиблий під Смоленськом Лех Качинський. Таке ставлення обумовлене історією. Річ Посполита була однією з найбільших держав у Європі і її падіння та поділи виявилися надзвичайно болючими. Неволя тривала півтора століття – доволі великий часовий відрізок в новій історії. А ще велика частина Польщі, разом з Варшавою, опинилися під російською окупацією. Тут, у ХІХ столітті, поляки організують щонайменше два великих повстання і поразка обох була нищівною. В пошуках союзників вони звертатимуться до місцевого населення, що виллється в гаслі «За нашу і вашу свободу!» Тоді одним із символів повстання, поруч орла та білорусько-литовської «Пагоні», буде й «український» Архистратиг Михаїл.
Читайте також: Кінець королівства. Чому Росії, Австрії та Пруссії вдалося розчленувати Річ Посполиту
Поляки не завжди були одностайними і суперечки точилися між «білими» та «червоними». У другій половині ХІХ століття це призвело до створення українських «Громад» – перших українофільських організацій, ядром яких стали шляхтичі, що покинули польський рух, зокрема Володимир Антонович і Тадей Рильський. На початку ХХ століття політична боротьба точилася між народними демократами на чолі з депутатом російської Думи Романом Дмовським та соціалістами, одним із лідерів котрих став Юзеф Пілсудський. Перші були категоричні щодо українців, зате другі визнавали їхнє право на самостійність. Згодом в середовищі Пілсудського були популярні ідеї «прометеїзму» та «міжмор’я» — такої собі реінкарнації Речі Посполитої у формі федерації кількох народів.
Пілсудський готував Польщу до боротьби проти Російської імперії. Зрештою, так і сталося, а східні кордони Польщі було затверджено Ризьким договором з більшовиками в 1921 році. Цьому передували напружені події з «чудом над Віслою», коли більшовики загрожували околиці Варшави. Пам’ять про російську окупацію була травматичною, тож поляки вирішили від неї очиститися. Наприклад, у столиці розібрали собор Олександра Невського – витвір російської архітектури та пам’ятку православ’я. Величезний собор не легко було демонтувати – було здійснено близько 15 тисяч підривів, то ж влада випустила окрему позику і кожен поляк міг вкласти лепту в цю справу. Зрештою, не собором єдиним – влада домоглася томосу для власних православних – якщо не можна позбутися 4 мільйонів вірян, то принаймні можна спробувати вирвати їх з російської впливу.
Демонтаж собору Олександра Невського у Варшаві, 1925 рік. Фото: wikipedia.org
Здавалося, що крапку в російському питанні поляки поставили ще в середині 1920-х. Та Друга світова війна розпочалася з чергових поділів Польщі – і знову між сусідами – Німеччиною та СРСР. І якщо нацисти зазнали поразки та навіть позбулася частини територій на користь Польщі, то совєти міцно прив’язали Польщу до себе. Хоча ПНР не стала черговою республікою в складі СРСР, але навіть новий військово-політичний блок соціалістичного табору — на противагу НАТО — показово творився у Варшаві.
Звичайно, ПНР аж ніяк не можна було порівняти з будь-якою республікою СРСР. Як жартували місцеві дисиденти, «ПНР була найлегшою камерою в радянській тюрмі народів». А все ж поляки запам’ятали зусилля, докладені, щоб визволитися від соціалізму, а заодно й російського впливу. Що, зважаючи на штучність цього витвору, до певної міри було тотожним. Отже, у сухому залишку росіяни досьогодні залишилися для поляків якщо не ворогом №1, то принаймні потенційно найбільш небезпечним суперником.
Сокальський кордон та інші непорозуміння
Якщо польсько-російські взаємини визначалися агресією Росії, то взаємини поляків з українцями мали зовсім інший відтінок. Одна з найдавніших реліквій Польщі – Меч Щербець, який нібито належав королю Болєславу Хороброму, і яким коронували польських монархів, отримав свою назву через те, що король вдарив ним по київських Золотих воротах і меч надщербився…
Згодом історики спростують цю легенду, та символізм залишиться. Польща постійно тримала в полі зору Схід, що згодом утвердилося в терміні «креси». Першою, ще в 1349-му, захопили Галичину, а далі ця територія розшириться — по Дніпру її згодом доведеться ділити з Московією. Козацькі війни зі шляхтою набудуть нового сенсу вже в ХІХ столітті – під впливом першого поляка, що отримає Нобелівську премію з літератури – Генріка Сенкевича. Його творчість мала неабиякий вплив на поляків, які з художніх книг формували свої уявлення про минуле. Як згодом оцінював творчість Сенкевича інший нобелівський лауреат Чеслав Мілош, «голови і руки відтинаються, ростуть гори трупів, але кров – не кров, а радше бурячковий сік».
Той самий легендарний Меч Щербець. Фото: archeologia.uni.lodz.pl
Час лікував від імперських ідей. Мрія про те, що Польща відродиться в кордонах Речі Посполитої, навряд чи мала багатьох адептів. Інша справа з Галичиною, яка в складі Австро-Угорщини отримала фактично автономію, з місцевим сеймом та намісником, якого призначали з польської шляхти. В другій половині ХІХ століття поляки називали галицький сейм єдиним тогочасним польським парламентом. Українці, які становили більшість населення краю, були позбавлені політичної влади. Через це програвали й в інших сферах – освіті та доступі до економічних благ. То ж українські студенти організовували протести, селяни виїжджали в еміграцію, і всі разом боролися на виборах проти польських зловживань. Вінцем протистояння стали листопадові бої за Львів у 1918-му та подальша польсько-українська війна 1918-1919 років. Вони роз’ятрили старі рани та викопали рови між обома народами.
Інша історія трапилася з північними землями, насамперед з Волинню, яка до війни належала до Російської імперії і стала предметом зацікавлення польських політиків. «Тут можемо, чи сюди, сунути східні кордони і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на схід і дуже легко ті землі стануть польськими», — заявив у кулуарах Версальської мирної конференції політик Медард Довнаровіч. Та питання кордонів вирішувалося не лише у Версалі, але й на полі бою. Українці були в програшній ситуації, то ж уряд УНР у 1920-му змушений був підписати Варшавський договір, яким визнав Галичину та Волинь за Польщею. Це був удар по взаєминах галичан та наддніпрянців.
Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра серед польських і українських офіцерів
Ілюзію добрих взаємин між Польщею та УНР розбив польсько-більшовицький Ризький договір, за яким Галичина та Волинь залишалися в складі Польщі. Подейкували, що після цього Пілсудський відвідав табір інтернованих українських вояків та попросив вибачення… Та українському населенню в Галичині від цього було не легше. Тут сам термін українці був неофіційним — населення й далі значилося «руським», а українські школи здебільшого стали утраквістичними (двомовними). Цей тиск привів до того, що з суміші колишніх комбатантів та юних гімназистів зародився націоналістичний рух, який стане відомим під брендом ОУН. А одним із його символів – Степан Бандера, який в 27 років отримав два довічних ув’язнення. На політичних судових процесах українці підкреслювали, що займалися тим, чим і їх польські попередники на чолі з Юзефом Пілсудським щодо царської влади ще яких чверть століття тому…
Читайте також: Супротивник незнаної досі впертості
Галичину та Волинь ділив внутрішній, так званий «сокальський» кордон. Отже, на Волинь було заборонено поширювати українські структури, які існували в Галичині. Навіть такі невинні як «Просвіти» чи кооперативи. Саме українське життя на Волині не знищили, але його взяли під свій контроль – майже десятиліття воєводою тут був колишній член уряду УНР Генрик Юзевський. Він подав у відставку напередодні Другої світової війни, голосно грюкнувши дверима. «Те, що діялося на Волині в 1938 році, ставало нестерпним. Це був замах не лише на православних, але замах на Польщу», — писав у спогадах Юзевський.
Та насправді замах на місцеве населення відбувся не вкінці 1930-х, а ще на початку 1920-х, коли сюди спрямували польську колонізацію («…і дуже легко ті землі стануть польськими», — переконував Довнаровіч). На це мало хто зважав, тож потрясінням стали події на Волині та Холмщині 1943 року, коли десятки польських, українських, а навіть чеських сіл було тут знищено. До цього в тій чи іншій мірі приклали руки всі – і українці, і поляки, і німці і, очевидно, більшовицька партизанка, яка інспірувала непорозуміння між ними.
Виселення українців в рамках операції Вісла, квітень 1947 року
Попри все – Сталін вирішив питання двох національностей великим переселенням, коли з 1944 по 1946 роки з УРСР було виселено понад 800 тисяч поляків, а з територій, які опинилися в ПНР – майже 500 тисяч українців. Залишки останніх, близько 150 тисяч, польський уряд переселив на колишні німецькі землі. Ця операція, яку ми знаємо як «Вісла», поставила крапку на українському населенні на Закерзонні.
Гедройць, Куронь та інші
Весь цей багаж співжиття породжував серед поляків різні погляди на українців. Та по війні серед поляків було небагато тих, хто зберіг до нас сентимент – українців радше зображали зрадниками. До нечисленних винятків належав Єжи Гедройць – інтелектуал, який в Парижі видавав часопис «Культура». На її шпальтах у 1952-у він публікує листа польського священика Юзефа Маєвського: «Вільно на півночі, Львів на півдні – ці, такі «щиропольські» міста спричинили нам найбільше клопотів та створили ворогів. Так як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецин і Ґданськ, так і литовці слушно домагаються Вільна, а українці – Львова. Історичні докази показують, що ці міста ніколи не були справді польськими… Тож нехай литовці, яким випала гірша доля, ніж нам, тішаться своїм Вільном, а у Львові нехай майорить синьо-жовтий прапор».
Читайте також: Візіонери порозуміння
З цього моменту «Культура» стає головним рупором україно-польського порозуміння. Погляди Гедройця полонили молодих польських дисидентів та інтелектуалів, які в 1980-х стануть ядром «Солідарності». А такі постаті як Яцек Куронь чи Адам Міхнік визначатимуть напрямок польської політики та думки. Перший працюватиме в сеймі та уряді, другий – організує найвпливовішу «Газету Виборчу».
Єжи Ґедройць (1906-2000)
Визнання незалежності України було не просто дружнім актом – поляки хотіли зробити це першими. Нова політична реальність не приховувала проблеми, але їх намагалися вирішити. Так, для історичного діалогу було створено майданчик, на якому було представлено Товариство колишніх вояків Армії Крайової, а з іншого — Об'єднання Українців у Польщі. Політик швидше старого штибу Олександр Кваснєвський відіграв важливу посередницьку роль під час Помаранчевої революції. А за президентства Віктора Ющенка, українці погодилися на відновлення цвинтаря «Орлят» у Львові. В 2008-му, під час російсько-грузинської війни лідери України, Польщі та балтійських держав разом стоятимуть на площі в Тбілісі.
Та це не означало, що взаємини безповоротно змінилися на краще. Сама соціологія показувала, що поляки без прихильності ставилися до українців – в 1990-х гірше було ставлення лише до ромів та румунів. То ж залишався політичний запит щодо жорсткішого ставлення до нас. Переломним варто вважати 2010 рік. Спершу польські кола обурилися присвоєнню звання Героя України Степану Бандері (хоча не відреагували, коли президент Ющенко в червні 2009-го присвоїв аналогічне звання командиру УПА Роману Шухевичу).
На місці авіакатастрофи під Смоленськом 10 квітня 2010 року
А ось уже в квітні 2010 Польщу потрясла вражаюча звістка про загибель президентського борта під Смоленськом. Тоді загинуло 88 представників вищого керівництва країни, разом з Президентом та керівником Інституту національної пам’яті. Здається це був поворотним моментом в історії україно-польських взаємин, бо наступники знищили крихкий, а все ж баланс взаємин. В тому числі й що стосувався історичного минулого.
Роздоріжжя: історія чи геополітика
В Польщі політичні настрої щодо українців почали «стрибати», починаючи з Революції Гідності. Вважають, що захоплення українцями у Польщі викликане спогадами про романтику часів «Солідарності». Колись Василь Стус у таборовому щоденнику, реагуючи на акції «Солідарності», написав: «Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк». Тепер же поляки всеціло проявляли солідарність з Майданом.
Як показала соціологія, 36% поляків тоді позитивно ставилися до українців (порівняйте з 9% у 1994-у). Політик Ярослав Качинський і популярний співак Павєл Кукіз були на майдані. Останній складе пісню, що розпочинається з «Ще не вмерла Україна», зі словами про «люд козацький» та «слава Україні». Згадки про них не випадкові – наступного року Павєл Кукіз займе 3 місце на президентських виборах, а ПіС Качинського переможе на парламентських виборах. Від захоплення українцями нічого не залишиться — їхні політичні сили розпочали внутрішнє змагання, хто більше звинуватить українців у Волинській трагедії. В 2016-у резолюція щодо визнання подій на Волині геноцидом здобула 432 з 442 голосів депутатів Сейму. «Сталося щось дуже недобре: запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців», — відреагує на це Адам Міхнік.
Та сама пісня польського гурту Kukiz, присвячена Україні і Майдану
Повчання з польського боку дещо послабилися, хоча не припинилися з обранням президентом Володимира Зеленського. Якщо хтось і міг вивести польсько-українські взаємини за межі історієцентричного дискурсу, то це був путін. Повномасштабна агресія стала екзистенційним викликом для Польщі. Виясняти перед лицем російської загрози, що для українців значить мем «Батько наш Бандера» не мало жодного сенсу. Хто-хто, а поляки завжди пам’ятали російський урок і їхнє «можем повторіть».
Читайте також: Батько наш Бандера. Як лідер ОУН став символом українського спротиву
Коли Київ масово покидали західні дипломати, то посол Польщі Бартош Ціхоцький залишився в столиці України. Середовище, виплекане Гедройцем пам’ятало формулу «Без вільної України не буде вільної Польщі!». Тож теперішня польська допомога чи повернення цієї країни до ролі «адвоката України» (чи радше головного «лобіста») є абсолютно щирим та самозрозумілими. Як і актуалізація гасла «За нашу та вашу свободу!»
Війна переключила увагу Польщі зі спірної історії на актуальне сьогодення та перспективне майбутнє. Давній проект «Міжмор’я», про який колись мріяли, тепер виринає в форматі «Тримор’я». Польським політикам минулого не вдалося створити союзу з українцями, навпаки – стосунки послідовно псували на догоду внутрішній політичній кон’юнктурі. Чи скористаються політики новим шансом, а чи ми є свідками чергового короткотривалого емоційного захоплення українцями? Покаже час.