Українські гетьманці ХХ століття

95 років тому, 29 квіт­­ня 1918-го, в Києві було обрано останнього в історії України гетьмана Павла Скоропадсь­кого. Про цю постать написано чимало. Однак про його найближчих сподвижників, нащадків козацько-шляхетських родів, відомостей обмаль. Зокрема, неабияку роль в обранні тодішнього глави держави відіграла полтавська родина Сахнів-Усти­мовичів. Двоє рідних братів із неї, Олександр та Василь, були вірними гетьманцями. Перший із них залишався особистим ад’ютантом Павла Скоропадсь­кого до своєї смерті в 1942 році. Доля другого склалася героїчно й водночас трагічно.

Козацькі сотники

Рід Сахнів-Устимовичів почався від сотника реєстрового козацтва Софонія Сахна, який загинув 1678 року під час так званих Чигиринських походів – усобиць між правобережними та лівобережними українськими гетьманами. Його син Устим, теж козацький сотник, за свої гроші відбудував славнозвісний Мотронинський монастир (нині Свято-Троїцький Мотронинсь­кий жіночий монастир у селі Мельники на Черкащині), де й був похований. У пам’ять про свого великого предка одна частина козацького роду носила прізвище Сахно-Устимович, а друга – просто Устимович. Село Устимівка (сьогодні Полтавської області) аж до часів Голодомору залишалося їхнім фамільним гніздом.

Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

Серед Сахнів-Устимовичів бу­ло чимало офіцерів російської імператорської армії, і всі вони своєю долею так чи так були пов’язані з різноманітними козацькими військами та кавказькими війнами, які не вщухали десятки років поспіль. Найуспішніший із роду Олександр Васильович Сахно-Устимович дослужився до генерал-майора. По со­­бі залишив трьох синів (Василя, Олексія, Олександра) та двох дочок. Усі діти народились у похідних умовах: хто на Тереку, хто на Кубані. Змалку були призвичаєні до верхової їзди, козацького одягу (хутряних шапок, черкесок, чобіт-чуваків, кинжалів) та мандрівного способу життя.

Василь та Олексій, двоє старших синів, виховувались у Петровському Полтавському, а Олек­­сандр у Володимирському Київському кадетському корпусі (ни­­­-

ні в приміщенні останнього – Міністерство оборони України). Усі вони стали офіцерами, служили в Терському козацькому війську, брали участь у російсько-япон­ській війні. Пізніше шляхи братів розійшлись: Олексій став ад’ютантом командувача Терсь­­ких військ у Владикавказі, Олександр – ад’ютантом командувача Київської військової округи, а Василь одружився з осетинсь­кою красунею з родини генерала Аслана-Мурзи Таучелова, покинув військову службу й оселився на кубанському хуторі Хосанай. До армії повернувся лише під час Першої світової війни.

Біля джерел українізації війська

По Лютневій революції 1917 року двоє із трьох братів Сахнів-Устимовичів, Олександр та Василь, стали біля джерел українського військового руху. Перший із них, капітан, був одним з ініціаторів створеного в березні 1917-го в Києві Українського військового клубу імені Павла Полуботка. Користуючись службовим становищем, він доклав багато зусиль для організації навесні 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького а також скликанння в Києві І Всеукраїнського військового з’їзду. Василь Сахно-Устимович, який служив у Одесі, став одним з організаторів тамтешнього Українського військового клубу. У травні 1917-го він ініціював масове заворушення українців – солдатів місцевої залоги з вимогою негайно сформувати в Одесі національну збройну частину. І Всеукраїнський військовий з’їзд та представники Центральної Ради підтримали їх – і російське армійське командування змушене було їм поступитися. В Одесі під керівництвом Василя Сахна-Устимовича почав організовуватись 1-й Гайдамацький курінь, вояки якого використовували історичні козацькі форми: шапки з кольоровими шликами, черкески та вишиті сорочки під ними.

На І Всеукраїнському з’їзді було обрано Український генеральний військовий комітет (на чолі із соціалістом Симоном Петлюрою), що ввійшов до складу Секретаріату Центральної Ради. Засновники Українського військового клубу імені Павла Полуботка були відсунуті на другорядні позиції і почувалися ображеними, тож Олександр Сахно-Устимович на певний час відійшов від активних справ. Що ж до Василя, то він розгорнув на півдні бурхливу діяльність. За його участю восени 1917-го було створено Одеську гайдамацьку дивізію у складі трьох піших полків, гарматної бригади, кінної сотні, а також різних допоміжних формувань. Щоправда, більшість частин, які ввійшли до дивізії, були українізованими підрозділами російської армії, а тому дуже ненадійними. Національно свідомих добровольців у гайдамацьких лавах виявилася жменька.

29–31 січня 1918 року в Одесі сталися вуличні бої між прихильниками Центральної Ради та більшовиками. На допомогу останнім прибули військові частини з Румунського фронту та кораблі Чорноморського флоту. Червоні матроси почали обстріл міста з важких гармат. Одеські гайдамаки змушені були капітулювати. Найзавзятіші з них покинули місто й вирушили на північ шукати зв’язку з військами Центральної Ради. Тим часом на всій території України палала боротьба уенерівців із більшовиками. Радянський уряд у Петрограді оголосив «хрестовий похід» проти ЦР, кинувши на неї червоногвардійські загони з Росії та збільшовичені війська із фронту. 9 лютого 1918 року після десятиденних вуличних боїв українським частинам довелося залишити Київ і вирушити на захід, щоб шукати зв’язку з німцями та австро-угорцями.

Тим часом Олександр та Василь Сахни-Устимовичі дісталися на батьківщину, до Устимівки. Місцеві селяни були незадоволені приходом червоних, а тому обрали братів ватажками свого антибільшовицького загону. Комісари не мали змоги вкорінити свою владу в селі, тим більше що вже наприкінці лютого 1918-го проти них почали наступ німці, австрійці й загони Центральної Ради (яка уклала мир із країнами Четверного союзу). Вже наприкінці березня Полтавщину цілком було звільнено від більшовицького панування. У бойових операціях брав участь і Полтавський кінний дивізіон Сахнів-Устимовичів. Пізніше на чолі цього самого підрозділу брати виїхали до Києва охороняти столицю держави.

В охороні Ясновельможного

Київ зустрів братів неласкаво. Центральна Рада була соціалістичною за своїм складом та ідеологічними настановами, тож дворяни, навіть українські, не викликали в неї довіри. Дивізіон надійшов у розпоряджен­­ня начальника Генерального штабу Олександра Сливинсь­кого. Йому-таки підпорядковувалися Сердюцький кінний дивізіон сотника Миколи Аркаса (сина відомого історика) та офіцерський загін. У Києві, крім того, приватно жив генерал Павло Скоропадський, котрий, як і багато інших представників українських шляхетних родин, був незадоволений політикою Центральної Ради. Він знайшов спільну мову з німецькими командувачами, а також Олександром Сливинським. Відтак у середині квітня 1918-го в Києві виникла змова проти Центральної Ради, активними учасниками якої стали брати Сахни-Усти­­мовичі. Її кінцевою метою був гетьманський переворот, який мав привести до влади проголошеного гетьманом генерала Скоропадського.

Загальне керівництво операцією із захоплення влади в Києві здійснював генерал Володислав Дашкевич-Горбацький (згодом начальник Власного штабу гетьмана). У його розпорядженні бу­­ли Сердюцький і Полтавський кінні дивізіони та офіцерські загони.

Об 11-й годині 29 квітня у приміщенні київського цирку розпочав свою роботу З’їзд українських хліборобів. Невдоволені політикою Центральної Ради, зокрема її ІІІ Універсалом, яким було ліквідовано приватну власність на землю, делегати різко критикували владу соціалістів. Люди Скоропадського стали вигукувати гасла з вимогами обрати диктатора – гетьмана, на посаду якого й висунули генерала. Проголосивши його главою Української Держави, делегати спільно вирушили на Софійський майдан для проведення святочного молебню.

Тим часом офіцерські загони поступово перебирали владу в місті до своїх рук, без бою захоплюючи одну за одною державні будівлі. Останнім уже в ніч із 29 на 30 квітня загін полтавських партизанів Василя Сахна-Усти­мо­­вича взяв Державний банк. На ранок нова гетьманська влада запанувала всюди в Києві, а ще за кілька днів – по всій Україні.

Навколо Скоропадського зіб­ралося чимало українських ари­сто­­­­кратів: генерал Рогоза обій­няв посаду військового міністра, генерал Дашкевич-Горбацький став начальником Власного шта­­бу ясновельможного пана гетьмана. Ад’ютантами були призначені Василь Кочубей, Іван Пол­тавець-Остряниця, Олександр Дружина та Олександр Сахно-Устимович. Василь Сахно-Усти­мович став командувачем Власного конвою гетьмана, функції якого на початку виконував Полтавський кінний дивізіон. Роди­­ни Кочубеїв, Устимовичів, Безаків та носії інших відомих шляхетських українських прізвищ щиро допомагали новоспеченому правителю. Та минуло якихось кілька місяців – і проукраїнській політиці Павла Петровича прийшли на зміну ідеї федерації з майбутньою «оновленою» Росією. У палаці правителя з’яви­лося чимало російської аристократії. Що ж до найближчих його помічників, не згодних із такою політикою, то їх було прибрано з Києва. Став непотрібним і Василь Сахно-Усти­мович: його усунули від керівництва конвоєм і призначили в Управління з ремонту кінноти (так звалася установа, яка опікувалася набором для державної та військової служби коней).

Крах останнього гетьманату в Україні розпочався разом із поразкою держав Четверного союзу в Першій світовій війні. Селянство у своїй масі палало ненавистю до Скоропадського за повернення землі поміщикам та брутальну поведінку його охоронних загонів, які силоміць забирали збіжжя, худобу й харчі. Злякавшись селян, гетьман вирішив шукати порятунку серед білогвардійськи настроєної публіки й, зокрема, офіцерства. Щоб зажити його довіри, опублікував універсал про федерацію з «оновленою» Росією. Щойно було оприлюднено цей документ, як у Білій Церкві під Києвом організувалась Директорія на чолі з колишніми лідерами Центральної Ради Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. На її бік відразу перейшли Окремий загін січових стрільців, Запорізька та 1-ша Козацько-стрілецька дивізії, Чор­­номорський кіш, кадри 2-го Подільського корпусу, а пізніше й деякі інші військові формування.

17 листопада 1918 року поміж Директорією УНР та Великою радою німецьких солдатів Києва було підписано угоду про невтручання окупаційних військ у внутрішню боротьбу за владу в Україні. Ще за кілька днів столиця, яку захищали офіцерські частини, що оголосили себе складовою білогвардійської Доб­­ровольчої армії генерала Антона Дєнікіна, була обложена військами Директорії.

На заваді взяттю Києва стояли німці, які поставили вимогу Директорії ввійти до столиці України лише після їхньої повної евакуації додому. Минуло ще кілька тижнів – і 14 грудня 1918 року сили УНР вступили до Києва. Павло Скоропадський потайки втік із міста, залишивши грамоту про зречення влади. Почався новий період в історії України.

У всіх цих подіях брати Сахни-Устимовичі не брали активної участі, однак, коли до Києва вступили війська УНР, Василя було захоплено в полон, а Олександр урятувався втечею. Першого з них повстанці виявили у потязі, що вирушав зі столиці й зупинився на станції «Ки­їв-Московський». Разом із ним затримали Миколу Устимовича, родича Сахнів-Устимо­вичів, який був першим головою Ради міністрів Української Держави. Його невдовзі розстріляли. Василеві таки пощастило втекти й успішно дістатися до Одеси, де на той час перебували війська Антанти та білогвардійці. Звідти він вирушив на Кубань, щоб уладнати родинні спра­­ви, і знайшов там обох своїх братів, які вже служили в білогвардійській Добровольчій армії.

Відроджувачі запорізького козацтва

Вступати до лав білих Василь не хотів, одначе прагнув домогтися від командування Добровольчої армії відродження запорізького козацтва в її складі. Допомогу в реалізації цих планів надавав йому молодший брат Олександр, який запропонував відомому кубанському генералові Шкуро, нащадку вихідців із Полтавщини, стати кошовим отаманом Запорозької січі. Той спокусився на пропозицію і навіть усно домовився про відродження Січі з Дєнікіним. Перший козацький загін мав бути сформований Василем Сахном-Устимовичем у Полтаві після її звільнення від більшовиків білими військами. Та, коли вони зайняли місто, помічник Дєнікіна генерал Романовський ліквідував це формування. Шкуро не погодився з ним, а тому призначив Василя Сахна-Устимовича до 1-го Кубанського партизанського Волчанського кінного полку командиром окремої сотні, яку він мав сформувати з українських козаків. Восени 1919 року, коли в Україні почалися селянські виступи проти білогвардійців, Дєнікін вирішив повернутись до проекту відновлення Запорозької січі. Василя Сахна-Устимовича було призначено командиром Дніпровського кінного полку – зародку нового Запорізького козацтва. Та обставини не сприяли військовій розбудові: Червона армія почала наступ на білогвардійців, і вони стрімко відкочувались на південь.

Василь Сахно-Устимович зі своїми товаришами-козаками евакуювався до Ялти, де збирав і надалі різних українських повстанців. Тим часом замість Дєнікіна командувачем білих став генерал Вранґєль. Він розпочав переговори з урядами Польщі та Української Народної Респуб­ліки й згодився на формування у Криму Української дивізії. До неї мали бути зараховані всі військовослужбовці Армії УНР та Галицької армії, котрі з якихось причин опинилися на півострові. Крім того, із селян Херсонщини організували кілька українських партизанських загонів. Один із них очолював Василь Сахно-Устимович.

Однак у жовтні 1920-го армія генерала Вранґєля зазнала поразки й евакуювалася в Туреччину. Разом із нею виїхали й українські діячі. У Константинополі було створено Український національний комітет, одним із керівників якого став Олександр Сах­­но-Устимович. Пізніше він отримав із Берліна від Павла Скоропадського телеграму з пропозицією переїхати до Німеччини, де останній гетьман відновлював активну політичну діяльність. Відтак Олександр із частиною родини переїхав до Берліна. До кінця свого життя він залишався довіреною особою при Павлові Скоропадському й помер у німецькій столиці 15 червня 1942 року.

Василь Сахно-Устимович із кількома козаками виїхав із Константинополя до Кишинева, де існував великий осередок української еміграції. Його загін було формально зараховано до складу 2-ї кулеметної бригади Армії УНР, яку в листопаді 1920-го інтернували на території Румунії. У Бессарабії, яка їй тоді належала, формувалися повстанські загони для походу на територію радянської України. Керував ними отаман Армії УНР Гулий-Гуленко. Василь Сахно-Устимович також долучився до організаційної роботи й почав створювати з добровольців власний підрозділ. Однак, коли в листопаді 1921 року рейди на територію радянської України повстанських військ на чолі з Тютюнником та Гулим-Гуленком зазнали поразки, формування Сахна-Устимовича довелося згорнути. Та він не склав зброї і продовжив боротьбу проти червоних із допомогою румунів.

Переодягаючись звичайним сільським дядьком, досвідчений військовий не раз переходив Дністер, щоб з’ясувати, яка ситуація складається на території радянської України після остаточної перемоги більшовиків. Дані, які він добував, були корисні як для уряду УНР в еміграції, так і для румунської розвідки.

Навесні 1925-го Сахно-Усти­мо­вич вирішив почати новий рейд, але тепер уже на батьківщину, до Устимівки. Однак дістатись туди йому не вдалося: 18 квітня його затримали на переправі через Дністер радянські прикордонники. На допитах він поводився гідно й шляхетно, нічого не виказав чекістам, а відтак 30 вересня був засуджений до страти. Вирок виконали в Харкові 12 жовтня 1925 року…

Як нам відомо, останні нащадки Сахнів-Устимовичів, які мешкали в Устимівці, загинули на початку 1930-х під час розкуркулення й Голодомору. Нині вона звичайнісіньке українське село, де вже ніщо не нагадує про славне козацьке минуле місцевих жителів.