Нещодавно стало відомо, що Український оскарівський комітет вибрав фільм, який представлятиме Україну на премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм» (звісно, якщо потрапить до списку номінантів). Комітет повідомив, що у відборі брали участь такі фільми: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, «Залізні метелики» Романа Любого, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Терикони» Тараса Томенка й «ШТТЛ» Адрієна Волтера. Зрештою, члени Комітету проголосували за документальну стрічку Чернова. І це цілком виправдано, адже «20 днів у Маріуполі» цього року — дійсно найвідоміший український фільм, що привозив почесні відзнаки (понад десять) майже з усіх фестивалів, у яких брав участь.
І важливо, що цьогоріч було так багато доволі сильних претендентів, адже, скажімо, торік єдиним учасником національного відбору (автоматичним переможцем) став «Клондайк». Утім, 2022-й загалом видався дуже непростим для української культури з очевидних причин.
Загалом же на «Оскар» Україна нерегулярно подає своє кіно з 1997 року, і цей перелік претендентів є знаковим з багатьох підстав. Насамперед це, напевно, наші найвизначніші фільми за кожен рік чи принаймні такі, які Комітету такими здаються. Або ж такі, що мають найбільші шанси на перемогу в тому форматі, який відповідає вимогам Американської кіноакадемії. І також це саме ті зразки кіномистецтва, з яким Україна, на думку наших експертів, і має асоціюватися у світі:
- 1997 рік — «Приятель небіжчика» (В’ячеслав Криштофович);
- 2003 рік — «Мамай» (Олесь Санін);
- 2004 рік — «Водій для Віри» (Павло Чухрай);
- 2006 рік — «Аврора» (Оксана Байрак);
- 2008 рік — «Ілюзія страху» (Олександр Кірієнко);
- 2012 рік — «Той, хто пройшов крізь вогонь» (Михайло Іллєнко);
- 2013 рік — «Параджанов» (Олена Фетісова, Серж Аведікян);
- 2014 рік — «Поводир» (Олесь Санін);
- 2016 рік — «Українські шерифи» (Роман Бондарчук);
- 2017 рік — «Рівень чорного» (Валентин Васянович);
- 2018 рік — «Донбас» (Сергій Лозниця);
- 2019 рік — «Додому» (Наріман Алієв);
- 2020 рік — «Атлантида» (Валентин Васянович);
- 2021 рік — «Погані дороги» (Наталка Ворожбит);
- 2022 рік — «Клондайк» (Марина Ер Горбач);
- 2023 рік — «20 днів у Маріуполі» (Мстислав Чернов).
Шукати спільності між такими різними стрічками — марна справа, однак більшість з них цілком закономірно пов’язана з українсько-російськими відносинами. У давніших фільмах грають російські актори або російська мова є оригінальною, тоді як українська з’явилася там тільки в дубляжі. Через що, наприклад, фільм «Водій для Віри», невідь-чому вибраний нашим Оскарівським комітетом як претендент на премію, був відхилений Американською академією кінематографічних мистецтв і наук, бо від України в ньому лише місце дії. Щось подібне потім повторилося з «Авророю», хоча скандал лишився переважно локальним, але симптоматичним, адже, як пізніше з’ясувалося, мав довгострокові наслідки, бо 2014 року режисерка Байрак публічно розкритикувала політичний курс України й емігрувала до Росії.
У багатьох стрічках з нашого «оскарівського» списку зачеплено тему радянських репресій, а в новіших — війни з РФ. Звісно, кіно — одна зі сторін наших непростих багатосторічних стосунків із сусіднім народом, а тому дуже важко зняти щось зовсім незалежне (тематично, образно чи проблемно) від того факту, що ми існуємо в тіні імперії, яка постійно зазіхає то на наших людей, то на наші землі.
Членів Українського оскарівського комітету нерідко критикують через непрозорість того, як обирають переможця, або ж за порушення під час голосування, однак вагома претензія до них є лише одна: а чи дійсно вони обирають найкращий фільм кожного конкретного року, чи все ж спрацьовують якісь позамистецькі чинники або ж кон’юнктура? Укотре це було проговорено у 2014-му, коли команда фільму «Плем’я» на чолі з режисером Мирославом Слабошпицьким відкрито виступила проти висування стрічки «Поводир» на «Оскар». Із сьогоднішнього погляду, дійсно здається доречнішим вибір на користь «Плем’я», який вийшов у прокат у рекордній кількості країн і збирав нагороди ще два роки після релізу, однак лише це, звичайно, не забезпечувало успіх на церемонії в США.
Читайте також: Документальний фільм «20 днів у Маріуполі» зібрав в прокаті понад півмільйона грн
Хай там як, а головне нарікання на наш Оскарівський комітет здавна лишається незмінним: поки що жодна з відібраних ними стрічок не те що не перемогла на «Оскарі», а навіть не потрапила до короткого списку Американської кіноакадемії. Є і стандартне виправдання: у категорії, на яку ми претендуємо, завжди дуже серйозна конкуренція, адже в ній змагаються насправді найліпші стрічки з усього світу. Українське ж кіно поки торує собі шлях до міжнародного визнання, а тому наша участь на «Оскарі» — це радше заявка про існування такого гравця на культурній мапі світу, аніж оптимістична віра у власний неминучий тріумф. Водночас треба говорити й про те, що інколи робота комітету нелегка, бо тоді особливо ні з чого було вибирати, адже ще не так давно прокат представляв обмаль українських фільмів. Та й довгий час кінопрокату нашого кіно майже не існувало, а до середини 2000 років в країні не було багатозальних кінотеатрів. Тому про точну кількість українських кінострічок у прокаті ми можемо говорити десь від 2006-го, а до 2017-го включно цю кількість усі здебільшого подають за публікацією в Cut Insight, тоді як за інші роки наявна суперечлива інформація в різних джерелах, яку я узагальнив:
- 2006 рік — 4;
- 2007 рік — 4;
- 2008 рік — 5;
- 2009 рік — 2;
- 2010 рік — 0;
- 2011 рік — 1;
- 2012 рік — 6;
- 2013 рік — 12;
- 2014 рік — 16;
- 2015 рік — 24;
- 2016 рік — 30;
- 2017 рік — 34;
- 2018 рік — 35;
- 2019 рік — 20;
- 2020 рік — 20;
- 2021 рік — 21;
- 2022 рік — 15.
Тож проблема з відбором, який робить Український оскарівський комітет, — це тільки частина проблеми українського кіно, що, як і нашу державу, стабільно лихоманить, коли йдеться про кошти, кадри, техніку й умовну конкурентоспроможність у прокаті як у вітчизняному, так і міжнародному. Та навіть попри воєнний стан, українське кіномистецтво поступово утверджується у світі, свідченням чого є низка касових і творчих успіхів навіть цього року (хоч як прикро, у 2024-му все ж прогнозують суттєвий спад на нашому кіноринку). З огляду на це вибір «20 днів у Маріуполі» для участі на «Оскарі» є вдалою стратегією, адже це талановитий документ доби, коли про Україну багато говорять якраз у контексті російсько-української війни, і, крім того, фільм Чернова вже здобував нагороди в США. Отже, заздалегідь поквапливо звинувачувати Американську кіноакадемію в імовірному «неправильному виборі», певно, не варто, як і завзято критикувати наш Оскарівський комітет, доки наша кіноіндустрія має цілий букет внутрішніх хвороб, з якими треба невідкладно розібратися, скажімо, із тим же фінансуванням. Однак це не має заважати нам, за приписами давніх мудреців, сподіватися на краще, але готуватися до гіршого й, зокрема, вірити, як Мстислав Чернов, що невдовзі можна буде зняти ще один фільм як про вже звільнений Маріуполь, так і про інші тимчасово окуповані міста й села.