Наприкінці ХVІІІ століття, після ліквідації Гетьманщини та Запорозької Січі, Україна була включена до російської загальноімперської державної системи з її уніфікаційними методами управління та самодержавно-поліцейською владою. Умови Переяславського договору 1654 року, за якими Україна, визнавши протекторат царя, зберігала вироблений нею суспільний устрій, були брутально розтоптані російським царизмом, і «країна козаків» втратила залишки своєї державності.
Українське «бути чи не бути»
Перед українцями невдовзі постало питання про те, чи існуватиме їхня батьківщина як окремий національний організм, чи буде повністю поглинута зажерливим північним сусідом. Ішлося не про зміну існуючої доти моделі відносин між Україною та Росією, а фактично про припинення національного існування українців. Саме в цьому полягала мета Російської імперії і саме цим визначався головний зміст «спільної історії двох народів», про яку сьогодні з таким пафосом промовляють російські політики та їхні підспівувачі в Україні. На цьому тлі сучасні суперечки з приводу того, чи наша країна була колонією Росії, чи мала якісь інші форми залежності, позбавлені серйозного сенсу, хоча й досі є каменем спотикання для деяких суспільствознавців. Адже характер відносин України і Росії жодним чином не вкладається у зміст взаємин традиційних колоніальних держав (Англії, Франції, Іспанії, Голландії тощо) із захопленими ними територіями. Наш північний сусід ставив перед собою завдання, яким не переймалася жодна колоніальна імперія світу: повністю зрусифікувати і фактично ліквідувати український національний організм. Понад 300 років Російська імперія крок за кроком прагнула знищити національно-культурну окремішність України й варваризувати її, нав’язавши свій суспільний устрій і спосіб життя.
Протягом тривалого часу Україна мала дві головні самоназви: «Русь» та «Україна». Перша з них уже стала історичною, а друга остаточно утвердилася як національне найменування. Такі зміни національної назви мали місце і в багатьох інших європейських народів. Свідоме чи несвідоме небажання розуміти це призводить до помилкових визначень часу появи українців як етносу або слугує «підставою» для відвертих ксенофобських спекуляцій.
Читайте також: Український Південь і Схід
Формуючи свою державність, Москва цинічно прагнула привласнити етнонім «Русь», згодом «Росія» – грецький відповідник терміна «Русь», хоча не мала для цього жодних реальних підстав. Протягом багатьох століть вона маніпулює вкраденим нею етнонімом з метою присвоєння багатющої культурної та суспільно-політичної спадщини Старокиївської держави, яка ніколи їй не належала.
«Модернізатор» Пьотр І усвідомлював, що для «європеїзації» Московії необхідно спиратися на потужніше суспільно-культурне підґрунтя, якого не було в його країни, але яке мала підвладна Україна. За відсутності власних національних державотворчих і культурних здобутків, спільних із Європою, Москва цинічно намагалася «запозичити» цивілізаційні надбання України, старокиївську державну традицію, її культуру, загальноєвропейське визнання. Від часів Пєтра І російська дипломатія активно утверджує у вжитку на Заході новий термін «Росія», «росіяни» замість звичного для європейських країн «Московія», «московити». Так, із наказу Пєтра І Алєксандр Мєншиков надіслав циркуляр російському дипломату князю Долґорукому: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь чтобы печатали российским, о чем и к прочим ко всем дворам писано». Власне, впродовж ХVІІІ століття, у добу піднесення Російської імперії, офіційно утвердилася її ідентифікація з політичною і культурною спадщиною давньої Русі-України. У підвалини імперської ідеології було закладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними старокиївської державності, засобом їх нещадної русифікації.
Українське село як бастіон ідентичності
Однак є всі підстави стверджувати, що, попри асиміляційні заходи Російської імперії, застосування нею розмаїтого арсеналу національного гноблення, українці зберегли у суспільній свідомості відчуття власної окремішності, пам’ять про своє історичне минуле. Важливим фактором збереження цієї самоідентичності стало українське село, яке спиралося на вироблені протягом багатьох поколінь особливості матеріального і духовного існування. Воно було творцем однієї з найдавніших землеробських цивілізацій, виробило стійкі й тривалі підвалини національного існування і, незважаючи на всі примхи історичної долі, донесло їх до новітніх часів.
Українське село суттєво відрізнялося від російського способом землекористування, включеністю протягом тривалого часу у сферу європейських культурних і правових цінностей, ефективнішою організацією праці, особливостями побуту, соціальної психології тощо. Суттєвим соціально-економічним підґрунтям української окремішності було домінування подвірного землекористування в Україні, тоді як Росія була майже виключно общинною.
Централізм Російської імперії так і не зміг подолати прірву між «общинною Росією» і «подвірною Україною». Більших «успіхів» досяг більшовизм, який загнав українського селянина в колгоспи й застосував безпрецедентний у світовій історії геноцид, щоб здолати активний і пасивний опір українців асиміляційному наступу імперії. Однак, попри падіння національної державності, українське село фактично повністю зберігало притаманний йому спосіб життя, нестримний потяг до господарського освоєння нових земель, що й дало змогу зрештою виконати одвічне геополітичне завдання України – господарське освоєння узбережжя Чорного і Азовського морів.
Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI
У своєму органічному спротиві російському централізму селянство вдавалося до різних форм протидії – аж до окремих акцій непокори, фізичної розправи з поміщиками та чиновниками, масових виступів, які часом набували виразного національного забарвлення. У 1855 році, зокрема, таким рухом стала «Київська козаччина», яка охопила 500 сіл Київщини й свідчила про те, що українське селянство стихійно зберігало історичну пам’ять і національну свідомість.
Саме світоглядний пласт, збережений у селянському середовищі, став важливим компонентом того підґрунтя, на якому формувалося національне відродження ХІХ – початку ХХ століття. Попри важкі соціально-економічні умови, завдяки консерватизму українського селянина, його високій духовності, пошануванню ним національно-історичних традицій було збережено надзвичайно важливий комплекс цінностей, який надихав українську еліту на творчість і боротьбу за національне самовизначення. Село ставало тим фактором, який підтверджував незнищенність національного «я», надав наснагу і був потужним резервуаром національно-визвольної боротьби в Україні. Звідси український рух постійно черпав людські ресурси, духовні й матеріальні сили.
Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувало багато обсерваторів тодішньої української діяльності. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции», – писав про свої відвідини України в 1824 році генерал Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій.
У такому самому дусі висловлювалося чимало інших спостерігачів українського буття, зокрема німецький географ і мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який у 1841 році відвідав Україну. «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю…» Він констатував, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях». Коль помітив надзвичайно важливий фактор впливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ століття. Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями… Можна сказати, що їхнє національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи». Німецький мандрівник зміг розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити панівна в українському суспільному русі ХІХ століття народницька інтелігенція.
«Провінційна знать»
Українська дворянсько-шляхетська верства разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу проявлялася впродовж усього ХІХ століття – аж до революційних потрясінь 1917–1921 років. У перші десятиліття ХІХ століття, поставши перед фактом утрати ще донедавна звичних форм суспільного і культурного життя, українська козацько-старшинська еліта, попри акцептацію зовнішніх ознак російського побуту, зберігала чимало особливостей давнього традиційного способу життя. Саме ця верства виявилася найактивнішим учасником процесу національного відродження, визначила його суспільний зміст і засоби вираження. Нащадки козацької старшини становили основний контингент численних опозиційних гуртків, де обговорювалися гострі політичні проблеми, зокрема відновлення гетьманства, реанімація козацького стану, традиційних суспільних інститутів. Такі гуртки були створені в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Полтаві, Києві. Нерідко вони виникали й у великопанських садибах, зокрема в Капністів в Обухівці або Миклашевських у Понурівці тощо. Нащадки панівної верстви Гетьманщини зосереджувалися також навколо симпатика українських традицій малоросійського губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою гетьмана Кирила Розумовського.
Серед них були Василь Тарновський, Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Петро Капніст. Микола Рєпнін підтримував дружні зв’язки з Василем Полетикою, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Петром Гулаком-Артемовським. Саме в цих колах виникла думка про князя Рєпніна як імовірного кандидата в гетьмани України. Капністи, Лук’яновичі, Тарновські, Миклашевські, Шершевицькі та інші, беручи участь у загальноросійських опозиційних структурах (їх було чимало в Товаристві об’єднаних слов’ян і серед декабристів), вносили специфічний український автономістський фермент у погляди опозиціонерів на майбутній устрій Росії.
Читайте також: Український флот і кримське питання у 1917–1918 роках
Українська дворянська верства була головним учасником українського літературного процесу. Літератори-романтики 20–40-х років ХІХ століття, які стали виразниками української духовності, належали переважно до відомих козацько-старшинських родин, що відігравали помітну роль в історичних подіях доби Гетьманщини. Вони стали носіями романтизму, з яким було пов’язане формування національної свідомості народів Європи. На цьому ґрунті формувались опозиційні настрої щодо нових порядків, які завела в Україні російська централістська система.
Незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ століття, місця і ролі в ньому української шляхетської еліти перегукується з пізнішою оцінкою В’ячеславом Липинським «класу родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Лідер українського консервативного руху гостро критикував українських націонал-демократів за їхнє намагання поставити аристократію за межі новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які протягом усього ХІХ століття закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».
Серед них В’ячеслав Липинський називає Євгена Гребінку, обох Гоголів, Миколу Марковича (Маркевича), Олексу Стороженка, Григорія Квітку-Основ’яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Михайла Максимовича, Олександра Лазаревського, Павла Чубинського, Олександра Потебню, Опанаса та Марію Марковичів (Марко Вовчок), Панаса Рудченка (Мирного), Олександра Кониського, Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Лесю Українку (Косач), Миколу Лисенка і т. д. До цих переважно нащадків козацько-старшинської верстви він додає речників полонізованих українських шляхетських родин, які активно включилися в українську громадську і науково-культурну роботу: Зоріана Ходаковського, Томаша Олізаровського, Тимка Падуру, Михайла Чайковського, Спиридона Осташевського, Антона Шашкевича, Павлина Свєнціцького, Костянтина Михальчука, Бориса Познанського, Йосипа Юркевича, Володимира Антоновича, Тадея Рильського і т.д. В’ячеслав Липинський наголошує, що на кошти «земельної буржуазії» було засновано «Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори «поміщики» Єлизавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археологічна Комісія в Києві, Історичний Музей Богдана Ханенка в Києві, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові» та низку інших наукових і культурних установ та інституцій.
Тісний і тривалий зв’язок української шляхти із селянством, багатий досвід господарської співпраці, які водночас доповнювалися низкою спільних рис щоденного життя, побуту, породжували сподівання на досягнення загальнонаціональної солідарності в суспільстві.
Кирило-мефодіївці
У січні 1846 року в Києві виникло таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло низку політичних програмових завдань, спрямованих на визволення України і докорінну перебудову тогочасних суспільних відносин. Відсутність у його складі великих землевласників, аристократів, переважання середніх і дрібних поміщиків, урядовців, студентів, інтелігенції свідчили про істотні зрушення у визвольному русі, розширення його соціального підґрунтя.
В основу концепції бачення історичного процесу було покладено християнські принципи справедливості, рівності й добра, які протиставлялися деспотичному режиму тогочасної Росії. Кирило-Мефодіївське братство ставило за мету ліквідацію кріпосного права, знищення самодержавства, станів, дворянських привілеїв, забезпечення громадянських свобод. У створенні майбутнього вільного кола слов’янських народів провідна роль, на думку братчиків, відводилась Україні, а Київ мав стати столицею майбутньої федерації, де передбачалося збирати «загальний слов’янський собор».
Читайте також: У пошуках життя заради себе
Кирило-Мефодіївське братство започаткувало народницьку політичну течію українського суспільного руху і відповідний напрям політичної думки. Його найвидатнішим представником був Микола Костомаров, який став очільником народницької школи української історіографії. На братчиків, поза сумнівом, впливали західноєвропейські ідеї романтизму, а також національного відродження слов’ян, зокрема «Книги народу польського та пілігримства польського» Адама Міцкевича. Обстоюючи окремішність українського історичного процесу та самостійність національного розвитку, більшість учасників братства скептично ставилися до державницьких зусиль власної аристократичної еліти й зосереджували увагу на культурницьких та освітніх завданнях. Це торкалося, приміром, світоглядних концепцій Пантелеймона Куліша, у яких поняття «влада» підпорядковувалося поняттю «правда», а в українському панстві, гетьманах і старшині, їхніх державницьких устремліннях вбачалася лише «неправда». Попри величезне значення духовно-культурницьких зусиль Куліша для національного відродження, вадою його суспільної позиції було те, що він не бачив ні в сучасному йому світі, ні в минулому суспільної верстви, яка виявляла б волю й спроможність до творення власної державності.
Тарас Шевченко
Іншою виявилася суспільно-політична і світоглядна позиція Тараса Шевченка. Його творчий геній усвідомив необхідність солідарності всіх класів суспільства заради національного визволення всієї України, а не якогось соціуму чи групи суспільних верств.
Скасувавши автономію України, російські «реформатори» прагнули до її асиміляції та розриву зв’язків національної еліти і духовенства з основною масою народу. Значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Тараса Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин. Саме тісним стосункам з українською аристократичною верствою поет значною мірою завдячує формуванню своїх світоглядних і суспільних позицій. Подорожуючи Україною, він встановлював надзвичайно плідні контакти з нащадками козацько-старшинських та шляхетських родин, які і стихійно, і свідомо виступали в тогочасному українському суспільству носієм давніх національно-культурних традицій, розмаїтої пам’яті про бурхливу добу Гетьманщини. Достатньо назвати контакти Шевченка з представниками українського лівобережного панства 1840-х років, переважно нащадками знаних козацько-старшинських родів: батьком і сином Тарновськими, Григорієм Галаганом, батьком і сином Марковичами (Маркевичами), Андрієм Лизогубом, Олексієм Капністом, сином славнозвісного Василя Капніста, які були учасниками тогочасного українського громадсько-політичного та культурного життя і суттєво вплинули на вироблення суспільної позиції Тараса Григоровича. Зокрема, в основі поетового «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись» лежить концепція українських опозиціонерів на чолі з Василем Капністом, які орієнтувалися насамперед на приклад «американського сепаратизму» щодо Англії. Американська аристократична опозиція шляхом збройного повстання проти влади метрополії здобула незалежність, одночасно зберігши свої соціальні позиції. Українській аристократії якийсь час видавалося можливим здійснити це у себе в країні, спираючись на підтримку Пруссії. Цілком імовірно, що Тарас Шевченко був поінформований про давнішу, ще кінця XVIII століття, акцію Василя Капніста, спрямовану на реалізацію цього задуму. Адже він тісно приятелював із сином українського опозиціонера Олексієм Капністом і міг від нього дізнатися про політичні задуми батька.
Контакти Шевченка з представниками української аристократії почалися ще в Петербурзі. Досить сказати, що саме поміщик Лохвицького і Лубенського повітів, нащадок відомого козацько-старшинського роду Петро Мартос, із яким поет познайомився взимку 1839–1840 років, видав власним коштом «Кобзар» (1840). Він же познайомив поета з Григорієм Тарновським, славнозвісним меценатом і мистецтвознавцем, засновником знаменитої колекції українських старожитностей у Качанівці, яка стала засобом утвердження національної свідомості численних учасників українського відродження.
Взаємини Тараса Шевченка з українським «панством» не були однозначні, адже в цьому середовищі не бракувало «дворян з кокардою на лобі». Проте були там також і постаті, які поєднували свій аристократизм із гуманністю, справедливістю і тактовним поводженням, високістю ідей та почуттів. За свідченням Олександра Кониського, Шевченко мав «прості, приязні і щирі» відносини з Григорієм Тарновським, Андрієм Козачковським, Андрієм Лизогубом та багатьма іншими.
Якщо коріння глорифікації поетом гайдамаччини лежить насамперед у народних переказах (заради справедливості, одначе, зазначимо, що йому були відомі й літературні джерела про події, зокрема роман Михайла Чайковського «Вернигора»), то мрії поета про звільнення України від російського панування тісно перепліталися з поширеним у тогочасних українських аристократичних колах бажанням відновлення гетьманства. Саме тому Шевченко устами своїх поетичних героїв висловлював сподівання на оживлення традиційної форми національної державності: «оживуть гетьмани в золотім жупані», «в степах України – о Боже мій милий – блисне булава!»
Отже, контакти поета з представниками української аристократії, з одного боку, суттєво впливали на вироблення його загальнонаціональної позиції, яка формувала в його свідомості державницьке бачення перспектив національного відродження і не обмежувалася проблемами захисту інтересів лише селянського соціуму. А з другого – своєю творчістю Тарас Григорович зміцнював патріотичне налаштування української аристократії, створював загальнонаціональне духовне підґрунтя, необхідне всім учасникам українського руху незалежно від їхньої соціальної належності. Поетичне слово Шевченка виконувало важливу функцію подолання ізольованості верхів українського суспільства від решти українського соціуму, чого так прагнуло досягнути російське самодержавство.
Попри всі асиміляційні трансформації українського панства, які призвели до його інтеграції в імперську систему, чимало його представників виявляли органічне несприйняття чужого їм режиму і намагалися зберегти традиційну прив’язання до виробленого попередніми поколіннями способу життя. Саме намаганнями Тараса Шевченка пробудити серед української аристократичної верстви усвідомлення необхідності національно-визвольного чину, протягнути руку селянству заради спільної боротьби за визволення України і було продиктоване його «До мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх, в Україні і не в Україні сущих, моє дружнеє посланіє». Попри гостру відразу до антигуманної поведінки українського панства, яку часом спостерігав письменник, він, утім, усвідомлював його суспільну роль і значення у визвольній боротьбі. Цього, на жаль, не розуміли пізніші діячі українського народницького руху, які відштовхували представників «експлуататорських» верств. Шевченко не припинив контактів із цією верствою, навпаки, весь час перебував у її середовищі, намагаючись прищепити їй розуміння загальнонаціональних цілей і необхідність стримування негативних «класових» інстинктів. «Обніміте, брати мої найменшого брата… – писав поет, – благословіть дітей своїх твердими руками, і обмитих поцілуйте вольними устами».
Шевченкове прагнення до утвердження в українському суспільстві національної єдності й примирення між українським панством і селянством, крім усього іншого базувалося на досить виразному соціокультурному підґрунті, яке мало своє історичне обумовлення. Ця певна близькість обох соціумів визначалася традиційною соціально-економічною спорідненістю козацького і селянського землеволодіння, яке склалося в результаті Визвольної війни 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Козацтво було відкритим соціумом і ввібрало в себе як шляхту, так і селянство з відповідними традиціями обох класів-станів.
Перебіг історичних подій в Україні засвідчив, що ідеали національної свободи і національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт народницького «земля і воля» чи пізнішого більшовицького «земля селянам»). Ті ідеали необхідно оберігати й плекати всіма класами і суспільними верствами народу. Цього не хотіли чи не могли зрозуміти покоління учасників різних етапів українського руху аж до новітніх українських соціалістичних партій.