Продовження. Попередні частини читайте за посиланням
На початку 1900-х років одним із пріоритетних напрямів національної праці ідейного українства й виразним етапом українського національного руху стали його клопотання про власний інформаційний ресурс українською мовою, який дав би змогу поширювати національні ідеї, знайомити широкі кола українства з історією, культурою, літературою, мовою, суспільними процесами, змістом українського життя. Таким ресурсом стала перша щоденна українська газета «Громадська думка», згодом — «Рада».
Безсумнівною умовою успіху й популярності щоденної української газети «Рада» були її журналістські й літературні сили: публіцисти, письменники, різножанрові автори. Ця перша журналістська генерація талановитих, молодих, чутливих до актуальних тем, творчих людей формувала зміст газети, її популярність, прив’язуючи читачів до вподобаних жанрів, поліфонії журналістських стилів і письменницьких манер, які часто апробувались уперше. Українська щоденна журналістика стала новим явищем для свого часу. Вона формувалася на порожньому місці, розвивалась, набувала досвіду, власної стилістики одночасно з розвитком самої української газети. Тому видавці часто експериментували, ризикували, але цілком довіряли своїм авторам, цінували їхню творчість, уміння швидко вчитись та освоювати специфіку щоденного газетного видання.
Авторським складом «Ради» опікувався видавець Євген Чикаленко. Він шукав для газети талановитих письменників і журналістів з національним світоглядом, креативних і відданих спільній справі. Видавець щиро радів кожному таланту, який йому вдавалося відкрити, запрошував і всіляко заохочував його до молодої журналістської команди. Пріоритетними у відборі матеріалів для «Ради» у видавця були не приятельські симпатії чи родинні взаємини, а лише авторський талант, новаторство й оригінальність думки, реалістичність і правдивість сюжетів. Про це свідчать такі його рядки:
«Коли нам пришле чи принесе хтось статтю чи якийсь твір хоч з краплею таланту, то ми незвичайно радіємо такій появі нової сили, нової надії і всіма силами намагаємось підтримати нового кебетливого автора, заохотити до писання».
Проте стримувальним фактором співпраці молодих талантів з «Радою» була невисока вартість літературної праці в українській газеті. Редакція платила 1‒2, у найкращому разі 3 копійки за рядок друкованого тексту. Для більшості авторів (особливо сімейних) це були мізерні суми, тому часто вони працювали в «Раді» за сумісництвом, а з часом і зовсім відходили від літературної роботи, яка не приносила потрібних для життя доходів.
Авторський склад газети «Рада», як і кожного періодичного видання, був динамічним: часом до нього прибували літературні сили, а часом відходили ті, які працювали роками, і Євген Чикаленко зазвичай болісно переживав подібні ситуації. Але в газети вже на другому році видання сформувалося осердя постійних авторів, які роками співпрацювали з «Радою», реалізовуючи себе як талановиті, яскраві, непересічні журналісти різних газетних жанрів і тем. Такими стали Сергій Єфремов, Віктор Піснячевський, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Василь Доманицький, Максим Гехтер, Михайло Лозинський, Михайло Хотовицький, Мефодій Павловський, Прокіп Понятенко, Леонід Пахаревський, Олександр Кузьмінський, Данило Ткаченко, Опанас Сластіон, Лев Падалка, Юхим і Григорій Квасницькі, Павло Сабалдир. Вони сформували цікавий зміст і тематику «Ради», її актуальний і неповторний національний інформаційний простір.
Читайте також: Євген Чикаленко: менеджер українського руху
Найпопулярнішим у «Раді» в усі роки її видання був Сергій Єфремов, безмежно талановитий, працьовитий, інтуїтивний автор з індивідуальними поглядами й трактуваннями як широких суспільних явищ, так і конкретних подій і фактів. Цей письменник віртуозно володів газетними жанрами, часто чергуючи їх, щоб не набридати читачам і завжди бути різним, новим і цікавим. Єфремов мав широку ерудицію і вміння переходити від конкретики до важливих узагальнень, мислив метафорично, проводячи надзвичайно вдалі паралелі й підбираючи найвідповідніші образи для перевтілень реальних людей у літературні персонажі. Сергія Єфремова називали своєрідним «нервом» української газети, який оперативно реагував на гарячі теми, висловлював національну позицію на актуальні суспільні проблеми. У самобутній публіцистичній манері (відвертій, влучній, скептичній, фактичній) він сміливо іронізував над рішеннями й діями політиків, партій, урядових структур, корумпованих царських чиновників різних рангів і рівнів. Звертав увагу на політичні стереотипи, з недовірою оцінював імперські закони, що були переважно декларативними й популістськими, заспокоювали суспільство обіцянками й віддаляли його від справжнього прогресивного поступу, яким рухалися цивілізовані країни, нації, народи, але до якого ніколи й близько не підходила ніяка Росія: ні царсько-самодержавна, ні названа конституційно-демократична, ні робітничо-селянська (через кілька десятиліть).
Сергій Єфремов став і найталановитішим полемістом української журналістики. Його полеміка в «Раді» — гідне й професійне інформаційне протистояння різноманітним українофобським інсинуаціям: російським, польським, київським чорносотенним.
У методах ведення інформаційної боротьби цей автор дотримувався найкращих традицій журналістики: чесності, упевненості, доказовості, аргументованості, незаангажованості. Усі його відповіді й реакції на вигадки українофобів у «Раді» стали справжньою інформаційною зброєю українців проти російських шовіністів. Уперше в публіцистиці Сергія Єфремова прозвучали такі актуальні в усі часи вирази, як російський шовінізм і націоналізм, українофобія. Він невтомно розвінчував міфотворчість російських шовіністів, які приписували українському рухові сепаратизм, презентували його як зовнішню інтригу, яку фінансували європейські держави для розколу єдності їхньої «міцної» імперії. Ще 100 років тому Сергій Єфремов зауважив давність і незмінність російської легенди про прусські марки, яка в їхньому трактуванні означала підтримку українського руху європейськими державами: Пруссією, Німеччиною, Австрією. Вона ще на початку 1900-х сприймалася як давня застаріла інсинуація російських шовіністів на українство, а насправді є ідеологічною основою й теперішньої кремлівської агресивної пропаганди проти України.
Але відносини цього цінного автора з редакцією та видавцем ніколи не були простими. Зазвичай Сергій Єфремов обстоював своє авторське право, наполягав на власних версіях статей, не маючи водночас, як уже зазначалося, почуття цензурності щодо тем і змісту. Тому за статті Сергія Єфремова редакцію найчастіше штрафували, навіть садили редактора у в’язницю. Лише в такі неприємні моменти до цього талановитого автора приходило почуття провини, і на якийсь час він ставав дипломатичнішим, ішов на компроміси, але згодом знову займав традиційну позицію творчої індивідуальності й підводив редакцію під численні штрафи своїм правдивим словом.
Активним автором «Ради» до другої половини 1910-х залишався Федір Матушевський. Він також мав власну журналістську манеру, був різножанровим, відзначався об’єктивним трактуванням подій і процесів, тяжінням до сюжетів на національну тематику. Публіцист інтуїтивно відчував актуальні сюжети, які цікавили й зачіпали читача. Серед провідних його тем було національне питання, ставлення духовенства до українського національного руху, заходи й форми українського національного життя (розмаїта діяльність «Просвіт», Українського клубу в Києві). Увагу Федора Матушевського привертали й національні настрої в духовних школах, зокрема в Подільській духовній семінарії, де студенти висловили бажання здобувати знання рідною мовою.
Читайте також:
А скільки колоритних пасажів у динамічному нарисі Федора Матушевського «Листи з дороги» з враженнями автора від подорожі з Києва до Катеринослава (пароплавом) і з Катеринослава до Черкас! У них описані й зустрічі та діалоги з подорожніми, і реальні людські історії, і помітні зміни довкілля від індустріалізації та людського прогресу. Автор був вражений змінами в Катеринославі, який 100 років тому став справжнім центром урбанізації з брукованими вулицями, електричним трамваєм, охайною соціальною інфраструктурою, лише загрозливо виглядали великі промислові підприємства з численними димарями, які забруднювали атмосферу викидами й бентежили автора. У сюжети про цікаву подорож Федір Матушевський вклав і таку значущу й сміливу деталь: назвав блощиць невіддільним атрибутом московських готелів, який свідчив про побутову неохайність і негостинність московитів. У зв’язку із цим автор української газети дав Московії дуже влучну назву «Клопоросія».
Чималу бібліографію в «Раді» залишив редактор Мефодій Павловський. Він писав на конкретні теми обережно, стримано, охайно, мав також індивідуальну публіцистичну манеру, пробував себе в різних жанрах, віддавав пріоритет фактам українського національного життя, які системно озвучував у «Раді»: у рубриці про недержавні народи російської імперії, про заходи київської «Просвіти» (її лекції, шевченківські заходи, роботу просвітянських комісій), про монументальне вшанування Шевченка пам’ятником у Києві. Своїм правдивим словом, обʼєктивною думкою Мефодій Павловський завжди захищав українські інтереси, розставляв правдиві акценти в резонансних подіях, показував глибинні причини певних трагедій у міжнаціональних взаєминах народів-сусідів. Наприклад, він висвітлив у «Раді» жахливу жулинську трагедію (у Галичині), що сталась у місцевій польській школі. Там польський учитель учинив жорстоку фізичну розправу над українським учнем, який наважився спілкуватися рідною мовою. Побої польського шовініста стали фатальними для маленького українця, бо від отриманих ран хлопець помер. Ця трагедія в історії українсько-польських відносин стала предметом маніпуляцій політиків, періодичних видань різних напрямів і народів: російських, польських газет. Наприклад, депутат ІІІ Державної думи Володимир Бобринський інтерпретував її в традиційному російському дусі: заявив про бажання місцевого люду зблизитися з Росією і російським православʼям, щоб уникати подібних трагедій. Мефодій Павловський для спростування цього вигаданого факту передрукував заяву місцевих жителів (з львівської газети «Діло»). У ній вони висвітлювали жорстоке ставлення місцевих польських учителів до українських дітей і висловлювали протест проти російського заступництва Володимира Бобринського.
Жителі Жулина зробили таку важливу заяву: вони вважають себе виключно українцями й ніколи не визнають чужого панування на своїх землях: ні польського, ні російського.
Виразним автором «Ради» був Віктор Піснячевський, молодий публіцист родом з Поділля. Він писав до української газети із Санкт-Петербурга, де навчався у Військово-медичній академії, створюючи інформаційний місток між українським національним життям Санкт-Петербурга й Києва. У його публіцистиці — цінні факти про український студентський рух у російській столиці, учасником якого він був, про заходи старшої української громади, про ініціативи українців у Державних думах. Віктор Піснячевський сміливо закидав українцям бездіяльність, інертність, зведення національного життя до розважальних заходів, які його завжди дратували й викликали відповідну реакцію. Цей автор часто вдало моделював власні погляди на важливі процеси, наприклад на особливості українського національного відродження в Наддніпрянщині й Галичині. Будував паралелі й відзначав відмінності між двома розірваними частинами України, розкривав суть галицького москвофільства, його меркантильну природу, яка дала підстави для формування типажу хитрого хохла, який вірно служить, поки йому добре платять. Віктор Піснячевський чимало писав і про словʼянофільство, його нову течію — неословʼянофільство, доводив її життєву нереальність в умовах різних політичних та історичних режимів європейських країн, перевагу в ній ідеологічного змісту над практичним.
Влучними характеристиками, часто іронічними пасажами наповнені публіцистичні фейлетони Віктора Піснячевського в «Раді». Вони торкалися корупції та казнокрадства російських чиновників, характеристик нових політичних сил у Державній думі. Критерієм їхньої щирості автор називав ставлення політиків до національного питання, зокрема українського. Віктор Піснячевський підтримував висновки інших публіцистів української газети про тотальний російський шовінізм, притаманний усім політичним силам (від крайніх лівих до крайніх правих) і навіть так званому російському парламенту.
Читайте також: Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави
У співпраці Віктора Піснячевського з «Радою» іноді виникали помітні хронологічні паузи з різних причин. Але їх одразу відчували й редакція, і читачі, бо багатьом подобався бадьорий, динамічний, відвертий, критичний, іноді експресивний стиль цього публіциста. На кілька місяців перервалась співпраця Піснячевського з «Радою» влітку-восени 1909 року. Тоді він відчайдушно боровся з підступним тифом, який підхопив на літній студентській лікарській практиці. А коли восени 1909-го на шпальтах «Ради» з’явилися «Думи і мрії» та «З невських берегів» Віктора Піснячевського, читачі відреагували на них позитивними відгуками, підкреслюючи помітне оживлення газети свіжими й цікавими публіцистичними думками. Помітна пауза в співпраці з «Радою» у Віктора Піснячевського утворилась і влітку 1910-го, коли він завершував навчання й складав державні іспити в академії.
Багато неповторних фейлетонів з новаторськими публіцистичними формами, літературними перевтіленнями, креативними образами залишив у «Раді» невідомий ще студент Степан Пригара (псевдонім Миколи Голобородька, автора з Полтави), який долучився до авторського колективу «Ради» восени 1909-го в період, коли газета переживала одну з найбільших літературних криз. Тоді кілька її авторів виїхало з Києва: хтось — на нові посади, а хтось — з інших причин. Наприклад, до Катеринослава подався Дмитро Дорошенко, активний автор «Ради» всіх попередніх років, його запросили редагувати журнал «Дніпрові хвилі». Від газети відійшли й інші яскраві автори, імена яких регулярно з’являлись у «Раді», стали звичними читачам і здобули їхню прихильність. Тоді в місто Радзивилів на посаду лікаря переїхав письменник і публіцист Модест Левицький, у Добрянку на Чернігівщині на посаду нотаріуса подався Володимир Самійленко. 1909 року відійшов від співпраці з «Радою» її цікавий і популярний автор попередніх років Василь Доманицький. Тоді він перебував на лікуванні в Галичині в Закопаному й готував до другого видання «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. Ця серйозна праця й боротьба з недугою, коли в одній руці часто доводилось тримати термометр, а в іншій — перо, не давали Василю Доманицькому можливості друкуватися в українській газеті з такою інтенсивністю, як у попередні роки. Його відхід від «Ради» став великою втратою для її авторського колективу. Її помітили читачі й звикали до неї певний час, бо полюбили цього автора за індивідуальну манеру, тематичне розмаїття, ерудицію, публіцистичний талант, цінні кореспонденції, якими він вдало знайомив Наддніпрянщину з Галичиною, Гуцульщиною, Закопаним і навіть Францією, яка стала останнім місцем життя письменника.
Великим надбанням для авторського колективу «Ради» стала співпраця з талановитими публіцистами, які мешкали в європейських країнах і звідти надсилали редакції оригінальні, надзвичайно цікаві матеріали з невідомими фактами, спостереженнями, часовими й тематичними проєкціями, незаангажованими поглядами і європейським світоглядом. До цього кола публіцистів належали Ольґерд-Іполит Бочковський (майбутній український аналітик у галузях соціології, політології, націології), який мешкав у Чехії, талановитий публіцист Володимир Степанківський, що мешкав у Британії, письменниця Надія Кибальчич, яка з чоловіком Миколою Козловським якийсь час перебувала в Італії, і там їхні життєві маршрути несподівано перетнулися з родиною Грінченків: уже тяжко хворим Борисом Миколайовичем і його дружиною Марією, які прибули на лікування в Оспедалетті.
Автори «Ради», які жили в Європі, уперше повідомляли про обізнаність з Україною європейських учених, громадських діячів, політиків, часописів, про визнання ними окремішності українців та імперської окупації України. Навіть в умовах обмежених інформаційних можливостей і спілкування відомі європейці мали адекватні уявлення про Україну як про окреме історичне утворення, знали про ранні форми її державності, які існували за кілька століть до створення Московського царства, вони заявляли про відмінні менталітети й духовні світогляди двох різних народів. Українці, що опинилися за кордоном, також популяризували знання про Україну серед європейських народів. Цю інформаційну роботу вони проводили через іноземні періодичні видання, просвітницькі заходи, зустрічі з публічними людьми. Основними темами на таких заходах були репресивна імперська політика в Україні, розгортання на батьківщині національного руху, його завдання, форми, заходи.
Читайте також: Контрольоване знання: якими були читацькі практики ченців у ранньомодерній Україні
У змістовній публіцистиці Ольґерда Бочковського історичні факти перепліталися з розкішними авторськими інтерпретаціями, презентаціями яскравих і показових моментів національного відродження в Чехії, паралелями з українським рухом і реаліями. Провідними темами цього автора в «Раді» стали національне питання, зокрема й у річищі політики європейських держав, проблеми великодержавного централізму й шовінізму в Європі, їхні проєкції на пригноблені народи. Ольґерд Бочковський одним із перших українських публіцистів ще 1909 року звернув увагу на німецький шовінізм, агресивний і безкомпромісний, констатував його загрозливе зростання в соціальному й кількісному вимірах, трансформацію в провідну ідеологію німців, яка, як показав час, привела й Німеччину, і весь світ до світового воєнного конфлікту та його жахливих наслідків. Бо вчасно не були зроблені висновки, не зупинене зло, яке стрімко прогресувало й привело людство у XX столітті до непоправних втрат, катастроф і трагедій.
Серед авторів «Ради» — когорта талановитих українських поетів і письменників, відомих і початківців, які своїми іменами популяризували єдину українську газету. Літературні твори надавали газеті неповторного колориту, цікавого змісту. У генерації радівських поетів були яскраві імена: Дніпрова Чайка, Павло Мазюкевич, Одарка Романова, Христя Алчевська, Володимир Самійленко, Платон Воронько, Наталка Романович, Микола Вороний, Максим Рильський, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Сергій Бердяєв, Пилип Капельгородський. Своїми віршами, сюжетами, героями, темами українські віршописці популяризували красу рідного слова, високі моральні цінності, соковиті барви рідного краю, його природних краєвидів і свої громадянські ідеали: перетворити батьківщину на край щасливого життя вільних і заможних українців.
Поети порушували проблеми національного й соціального гніту, людської свободи як умови повноцінного життя й суспільного прогресу, закликали читачів до праці на ниві національного життя, популяризували відомих українців, метафорично оспівували їхню роль у культурному й національному житті.
Виразним сегментом літературної частини «Ради» були прозові твори: оповідання, нариси, ескізи, бувальщини, фейлетони, драматичні сцени, етюди. Серед письменників газети було чимало відомих імен: Спиридон Черкасенко, Михайло Коцюбинський, Дніпрова Чайка, Олександр Олесь, Степан Васильченко, Архип Тесленко, Надія Кибальчич, Любов Яновська.
Степан Васильченко, Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Архип Тесленко чимало своїх творів надрукували в «Раді» вперше. Згодом вони увійдуть до збірок, будуть неодноразово передруковані, проте читачі української газети ознайомилися з ними першими.
У радівській прозі переважав суворий життєвий реалізм: життя українського села, тамтешні настрої після так званої революції, наслідком якої стало посилення репресивного тиску й переслідувань, малоземелля, яке змушувало українців відриватися від рідної землі й переселятися в чужі й невідомі краї, агентурна праця на селі підступних чорносотенців, які втягували селян у тенета своїх обіцянок і різних залежностей, соціальні проблеми села — пияцтво, голод, злодійство. Героями більшості творів були люди зі зламаними долями, трагічними та вразливими історіями: вродлива українська жінка, заручниця фанатичних почуттів до власного чоловіка, заради якого вчиняла аморальні вчинки, а потім і злочини, соціально безправні люди, які в певних обставинах ставали жертвами свавілля заможних панів, скалічений хлопчик Івась, вихованець самотньої матері, яка зовсім не розуміла своєї допитливої дитини, травмувала тендітну душу агресією, наріканнями на убоге життя й дивну поведінку малолітнього сина, безправний та убогий єврей, жертва погромів і національної дискримінації (йому забороняли жити в певних місцевостях, займатися певними видами ремесел) тощо. У творах — і актуальні проблеми української школи, наприклад її русифікація: засилля в навчальних закладах російських педагогів і навчальної літератури, невиправдані виховні методи (наприклад, муштрувати учнів московськими командами), втрата дитячого інтересу до незрозумілої науки та школи. Тобто українська газета порушувала у своїх матеріалах найактуальніші життєві проблеми, висвітлювала їх у різних газетних жанрах, передавала в різних літературних формах. Отже, українська газета стала першим популяризатором творчості українських поетів і письменників початку XX століття.
Читайте також: Ціна помилки
Українська газета «Рада» відігравала роль широкої інформаційної платформи для висловлення української суспільної думки, першочергових потреб, інформаційного протистояння російській шовіністичній пропаганді. Її автори, попри цензурний контроль і національні переслідування, сміливо трактували сучасні їм суспільні процеси, ідеології, національну політику російської імперії щодо України. Остання була помітним тематичним сегментом публіцистичних нарисів, полемічних історій українських періодичних видань. Автори «Ради» сформулювали такі дефініції, як російський шовінізм, казенний патріотизм, великодержавний націоналізм. Вони визнали російський шовінізм основою національної політики імперії щодо поневолених націй, відзначили його притаманність росіянам різних ідеологій, світоглядів, політичних позицій. Публіцисти віддзеркалили найпомітніші й найтрагічніші проєкції російського шовінізму щодо України й українців: насадження російської мови, освіти, культури, розділення суспільства на друзів (прихильників імперської політики) і ворогів (її противників), відокремлення інтелігенції від власного народу, втрату цілого покоління інтелігентних українців, яке в умовах панування російської школи влилось у загальноросійські революційні течії, перейшло на чуже поле суспільної, літературної та політичної праці.
Важливою в публіцистиці газети «Рада» була її оборонна місія — захист українського руху, його заходів та організаторів від інсинуацій шовіністичної пропаганди, яка була потужним інструментом боротьби імперії з нашим національним рухом. Фахове, аргументоване та вчасне інформаційне протистояння авторів української газети українофобам стало одним зі способів збереження українського руху, демонстрацією його потенціалу, бажання захистити й зберегти свої національні цінності. У «Раді» простежуються протистояння українців таким російським шовіністичним наративам початку XX століття: про прусські марки, український сепаратизм, підготовку українцями за допомогою європейських держав повстання за самостійність України тощо. Подібні вигадки були інструментами інформаційної боротьби російських шовіністів проти українського руху, щоб накликати на нього репресії, послабити потенціал, не допустити національного відродження України навіть у культурно-освітній сфері, бо й у тому сегменті московити вбачали великі загрози своїй штучній імперії, побудованій на міфах, національному пригніченні підкорених народів, ігноруванні людських прав і свобод.
Отже, українці ніколи не складали ідейної зброї в боротьбі з російським шовінізмом, боролися за власне національне життя, за збереження основних маркерів національної ідентичності: мови, культури, історії, літератури — в умовах імперської окупації з її політикою невпинної русифікації України.