Замість лояльного турка Мевлюта Чавушоглу президентом Парламентської асамблеї Ради Європи став француз Жан-Клод Міньйон. Крім того, що Франція виступала чи не за найжорсткіші санкції проти України за справу Тимошенко, ще й Міньйон належить до Європейської народної партії, яка є чи найактивнішим із-поміж європейських політсил захисником Тимошенко та інших політв’язнів. Звісно, посада президента ПАРЄ зв’язана механізмами прийняття рішень і домовленостями між фракціями, але вплив головуючого на процедуру й безпосередній перебіг розгляду тих чи інших питань Асамблеєю залишається значним.
Заміна у складі моніторингового комітету досвідченого й амбітного Сергія Головатого на Юлію Льовочкіну здається посиленням «міжнародного представництва» найближчого оточення Януковича, але може також відкрити в тилу «регіоналів» у ПАРЄ справжній «другий фронт». Як уже пересвідчилися помаранчеві в 2007, незадоволеності своїх амбіцій Головатий не пробачає.
Європейський парламент також обрав нове керівництво: поляка Єжи Бузека (який мав контакти з різними політичними силами в Україні) змінив німецький соціаліст Мартін Шульц. На думку оглядачів, він більше уваги приділятиме внутрішнім питанням ЄС.
Дехто в Партії регіонів навіть поспішив потішитися, що потік заяв і вимог до української влади щодо припинення репресій у зв’язку з цим може зменшитися. Тим більше що група «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» у Європарламенті має угоду про співпрацю з ПР.
Однак нещодавно речники групи заговорили про «оцінку» цієї угоди, про очікування «сильного сигналу» від ПР щодо «просування в напрямі захисту прав людини і верховенства права, на яких базується європейська інтеграція». Інакше під питанням може опинитися існування угоди про співпрацю з регіоналами.
Оскільки згаданих «сигналів» зі зрозумілих причин не очікується, європейські соціалісти можуть постати перед потребою визначатись. А вибір між відчуттям консенсусу з іншими фракціями (необхідного для ухвалення непростих рішень для подолання економічної кризи) і партнерством із Партією регіонів, яка не здатна дотримати слова, видається очевидним.
Таким чином, відзначає автор, українська влада виявляється притиснутою до стінки: представницькі органи європейських інституцій і далі генеруватимуть – або й посилять – заяви і декларації, які звертатимуть увагу на недемократичний характер українського керівництва. Вимога звільнити Тимошенко, Луценка та інших і без того є рефреном у спілкуванні європолітиків й наших посадовців. На цьому інформаційному та політичному тлі тримати будь-які позитивні для себе рішення в Європі для Януковича і Ко буде практично неможливо.
Детальніше читайте у статті «М’яка стінка» у № 4 Тижня.