Тож варто розглянути детальніше: як змінилося становище української мови в суспільствіпротягом років Незалежності.
Станом на 1991 рік російська мова впевнено домінувала у великих містах, у містах Центральної та Південної України, на Донбасі та в Криму. Українська мова була мовою аграрної провінції та Галичини (до речі, Галичина була чи не єдиним регіоном України, де в 90-ті роки українська була мовою організованих злочинних угруповань).
Основною тенденцією років Незалежності стало стирання означених вище меж. Негативом для української мови стало те, що аграрна провінція перестала існувати як самодостатня система. Освічена молодь вже не повертається до сіл і малих містечок, навпаки – всі намагаються втекти якщо не за кордон, то принаймні до великих міст. Сільська місцевість перестає бути тим середовищем, де національна мова та культура можуть повноцінно зберігатися і розвиватися.
Крім того, з радянських часів значно збільшився вплив масової культури на пересічного українського провінціала, і ця масова культура переважно російськомовна. Йдеться, звісно і про музику, і про фільми – хоча в кінотеатрах вони йдуть переважно з україномовним дубляжем, піратські дівіді на базарах – російськомовні. До того ж російськомовними, власне, російськими, є найпопулярніші молодіжні та сімейні "мильні опери". Ще одним джерелом впливу російської мови є Інтернет, але про це трохи пізніше.
Якщо казати про Галичину – то статус російської мови тут змінився кардинально. Вона тепер – не мова окупанта, її вже нікому не нав'язують принципово. Проте вона є найбільш зрозумілою зі світових мов, мовою, якою доступний величезний масив інформації. Йдеться не лише про музику, фільми та літературу – але й про Інтернет. Найвідвідуванішим сайтом в Україні є російська соціальна мережа "Вконтакте", в якій можна знайти мешканців практично будь-якого села нашої держави – не дивно, що переважна більшість контенту цієї мережі є російськомовною. Зайшовши на сторінку пересічного українського користувача "Вконтакте" – в тому числі й галичанина – можна скоріше за все побачити російськомовну музику, комікси, статуси. Школярі, котрі ніколи не вивчали російської мови, намагаються відтворювати нею почуті десь "прикольні" фрази – виглядає страшненько, але вони стараються!
Тепер про здобуті українською мовою переваги. Українська утвердилась як офіційна мова – і мало хто з російськомовних київських чиновників може одразу сказати, як російською буде "ухвала", "звітність" чи "документообіг". Так і говорять – своєрідним зворотнім суржиком, в якому основа російська а термінологія – українська. Внаслідок своєї офіційності українська мова втратила значний відсоток свого "колгоспного" іміджу, тепер значно більше україномовних молодих людей, що приїздять до столиці, не ламають собі язика, а спокійно користуються рідною мовою. Українська також надійно закріпилася в середовищі столичної інтеліґенції, журналістів, громадсько-політичних діячів.
Чи є така ситуація скоріше позитивом чи скоріше негативом? Я вважаю, що на даний момент ми маємо стан дуже непевної рівноваги. За збереження нинішньої ситуації – українська мова поволі розчинятиметься в середовищі російської. Річ у тім, що фактично наше суспільство є одномовним – просто дві мови виконують роль певних соціальних діалектів. Хоча – як я вже писав – україномовним провінціалам тепер значно легше зберігати свою мову в столиці – значна частина з них по приїзді до Києва все одно переходить на російську. У мережі "Вконтакте" україномовні школярі з Київської чи Чернігівської областей заповнюють профіль російською. Чому? Бо російська мова в їхньому розумінні є більш статусною. Не те щоб українською спілкуватися соромно – просто хочеться підвищити свій статус вживаючи "престижнішу" мову, так само як і "крутішу" мобілку чи автомобіль.
З іншого боку ми маємо значну кількість російськомовних киян, які готові перейти на українську – просто не мають для цього достатньої мотивації. Спостережливий читач спитає: а чого це автор починав говорити про Україну – а звів усе до Києва? Відповім: на сьогоднішній момент саме від Києва залежать світоглядні симпатії більшості країни. Так от: українізація Києва залежить від мовної стійкості мешканців прилеглих до Києва територій, які можуть створити ту саму "критичну масу", що переважить у столиці. Грубо кажучи, якщо українська мова буде впевнено домінувати в найбільшому місті Київської області – Білій Церкві – то за кілька років вона так само домінуватиме і у Києві.
Як цього досягти? Розробити мотивацію. Тобто, кожен пересічний школяр з тієї ж Білої Церкви повинен мати мотивацію для того, щоб перекласти російськомовну цитату українською, перш ніж викласти її на "стінку" у "Вконтакте". Для цього українська мова має бути чимось більшим, ніж просто одиним з двох діалектів, за нею має стояти певний світогляд, спосіб життя. Що пропонує сучасний "націонал-патріотичний" дискурс? Бандера замість Леніна? Для когось, певне, це є мотивацією, але явно не для більшості. Новий український світогляд має ментально відрізнятися від російсько-радянського, як відрізнявся від нього на початку 90-х естонський чи литовський світогляд. І кожен носій української мови повинен відчувати: наша мова є не просто символом абстрактних вишиванок, сопілок та калини – а передусім інакшого, гідного майбутнього.
Напевно тоді на акції протесту проти "лінгвістичних" ініціатив парламенту чи міністра освіти виходитиме не лише кілька десятків студентів і хор "Гомін". Та й ініціативи такі навряд чи з'являтимуться.