Максим Віхров Ексголовред «Тижня»

Українська луна

Світ
13 Серпня 2020, 10:49

Хоч би чим закінчилися протести в Білорусі, ясно одне: запит на зміни в цій країні назрів. За 26 років правління режим Аляксандра Лукашенки розгубив свою легітимність. Про юридичний бік справи годі й говорити: уже на свій другий термін він заступив після виборів, результатів яких не визнав світ. Але значно важливіше те, що режим вичерпав аргументи на власну користь. Збереження «народного господарства», неучасть Білорусі в міжнародних конфліктах, залізобетонна політична стабільність — усе це було привабливим у 1990-х, коли сусідні країни потерпали від шокових змін, а в Придністров’ї, на Кавказі, у Центральній Азії точилися війни. Нині ж така риторика звучить із вуст Лукашенки анахронічно й непереконливо. Та й переконувати пізно. Судячи з подій останніх днів, невдоволення режимом переважило страх перед усім, що може статися після його повалення. У цьому сенсі падіння «бацьки» є лише питанням часу. Інша справа, що це означатиме для України.

Загалом, Аляксандр Лукашенка — це досить упізнаваний тип пострадянського лідера. Будучи парією в очах Заходу, він приречений шукати підтримки в Росії в обмін на васалітет. Москва охоче підставляє плече «молодшому братові», але продиктовані нею умови стають дедалі жорсткішими. Поступово васальна республіка починає втрачати свою політичну, культурну, економічну та військову суб’єктність. Тому головним мистецтвом для її лідера стає політична еквілібристика: одвічний пошук балансу між лояльністю до Росії та пригальмовуванням її в поглинанні власного удільного князівства. Таким лідером не схотів стати занадто «багатовекторний» Леонід Кучма, зате відверто прагнув недалекоглядний Віктор Янукович. Але останній націлився на цю роль надто пізно, коли українське суспільство вже навчилося чинити спротив. Зате Лукашенка грав її більш як чверть століття й має певні шанси побути «останнім диктатором Європи» ще трохи.

 

Читайте також: Білорусь: війна за ідентичність

Прямий інтерес України полягає в тому, щоби Білорусь зійшла із цього шляху, оскільки він закінчується перетворенням васальної країни на колонію, а відтак — на плацдарм для агресії РФ проти України. Нещодавній арешт бойовиків ПВК «Вагнер», військові збори коло західного кордону й свіжа антиросійська риторика Лукашенки — надто слабкі докази того, що Білорусь готова чинити реальний спротив Росії навіть у разі її гібридного вторгнення. Не кажучи про те, щоби прикрити українську північ. На жаль, повалення режиму «бацьки» аж ніяк не гарантує позитивних змін у цьому плані.

Якщо з-під російського контролю вислизне ще й Білорусь, то ідея «триєдиної Русі» остаточно втратить будь-який зміст. Для російського імперського проекту це може стати не меншим ударом, ніж розпад СРСР

На відміну від України, білоруський політичний розлом нині пролягає не за звичною для нас лінією між національно-орієнтованими та проросійськими силами. Безумовно, національно-визвольні мотиви притаманні певній частині білоруського суспільства. Але те, що символом антилукашенківських протестів зараз став прапор Білоруської Народної Республіки, ще не свідчить про їхній принципово антиросійський характер. Безпрецедентна мобілізація білорусів насамперед спрямована все ж таки проти режиму. Про певну вторинність антиросійських мотивів свідчить і те, що лідери опозиції — Святлана Ціханоуска, Віктар Бабарика та Валерий Цепкало — старанно уникали теми білорусько-російських відносин і висловлювалися максимально обтічно. Цьому можна знайти чимало пояснень, але сподіватися, приміром, що Тіхановська могла б стати білоруською Далею Ґрібаускайте — це видавати бажане за дійсне. А відтак питання про те, чи стане Білорусь якщо не муром, то бодай буфером між Україною та Росією, залишається відкритим.

Утім, падіння режиму Лукашенки матиме глибший історичний сенс. Річ у тім, що його постать посідала важливе місце в пострадянській політичній міфології. Поряд із Владіміром Путіним він уособлював «порядок», встановлений авторитарною недемократичною владою всупереч прозахідним «дерьмократам» (чи, на сучасний манер, «соросятам») та «самостійникам». У певному сенсі Лукашенка був навіть ефективнішим обличчям бренду, ніж сам Путін. Якщо з початком війни ставлення українців до Путіна стало різко негативним, то Лукашенка в рейтингу симпатій до іноземних лідерів посідав перше місце («Рейтинг», 2019). І це вже після двох майданів і підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Для проросійськи налаштованих українців лукашенківська Білорусь була своєрідною історією успіху — прикладом того, що країна може успішно розвиватися й без демократії, «націоналізму» та продуктивних відносин із Заходом.

Падіння Лукашенки завдасть цій міфології чергового удару. Особливо якщо його усунуть від влади в результаті виборів (засвідчивши його непопулярність у самій країні) чи суспільних заворушень (засвідчивши його безсилля). Звичайно, завжди існує імовірність того, що наступником «бацьки» стане не менш проросійська фігура, можливо, навіть позбавлена його вміння балансувати між лояльністю до Росії та власними інтересами. Ураховуючи значну економічну залежність Білорусі від РФ, а також відсутність сильної національно налаштованої контреліти, такий сценарій цілком імовірний. Однак створити з васальної Білорусі вітрину «русского мира» Москва навряд чи здатна. Просто тому, що ніде — від «ПМР» до «ДНР» — такої вітрини створено не було. Набагато ймовірнішим є варіант, що Москва застосує щодо постлукашенківської Білорусі ті чи інші деструктивні сценарії упокорення — від форсованого створення «союзної держави» до гібридної окупації частини її територій. Для України ці сценарії нестимуть підвищені ризики, насамперед в оборонній сфері. Втім, у загальному історичному плані це буде черговим свідченням того, що антиросійська політика — не націоналістична примха, а вимога національного виживання.

 

Читайте також: Захід і Білорусь: Режим глибокої стурбованості 2.0

Звісно, не виключено й те, що Білорусі таки вдасться вирватися з геополітичної орбіти Росії — принаймні розпочати цей процес. І це також потягне за собою далекосяжні наслідки. Передусім буде остаточно зруйновано політичний міф про «триединый русский народ», який підкинув Москві ще Феофан Прокопович. За останні три століття концепція «триєдиної Русі» зазнавала численних перетворень, однак ніколи не була забутою. Після розпаду СРСР вона стала відправною точкою для російського експансіонізму в Східній і Центральній Європі. Україна після 2004 року, особливо після 2014-го, отримала в цій парадигмі статус «блудного сина», який, окрім ненависті до геополітичного «зрадника», передбачав також тимчасовість «самостійності». Але з кожним роком просторікування Путіна про «братній український народ» усе виразніше відгонить гоголівською маніловщиною. Якщо з-під російського контролю вислизне ще й Білорусь, то «триєдина» ідея остаточно втратить будь-який зміст. Для російського імперського проекту це може стати не меншим ударом, ніж розпад СРСР.

Утрата Білорусі спонукатиме Москву шукати васалів уже не в Східній Європі, а в Азії. Власне, вже цьогоріч Владімір Путін відзначав День перемоги в компанії керівників Узбекистану, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану, Південної Осетії й Абхазії. Європу на цьому зібранні представляли, окрім Лукашенки, президент Сербії, а також делегат від Боснії й Герцеговини. Тож перехід України й Білорусі в стан ворожих країн може стати стимулом не лише до геополітичного, а й до цивілізаційного розвороту Росії в бік Азії (який, власне, триває вже давно). Конкретні наслідки від цього передбачити важко, однак загалом ситуація відповідатиме нашим інтересам. Без України й Білорусі історичні претензії Росії на лідерство в регіоні бачитимуться малообґрунтованими. А на намаганнях Кремля стати центром цивілізаційного тяжіння східнослов’янських народів узагалі можна буде поставити хрест.

Та навіть за найкращих наслідків процеси в Білорусі не будуть ані швидкими, ані безболісними. Бо після падіння режиму Лукашенки громадянам доведеться визначатися, який курс візьме країна. І тут протистояти доведеться не лише Росії, а й співвітчизникам, які змиряться з утратою «бацьки», але волітимуть зберегти постколоніальний зв’язок із РФ. Однак найбільш гнітюча обставина полягає в тому, що нині Україна не здатна здійснювати проактивну політику щодо Білорусі. Надзвичайно симптоматичним став коментар Володимира Зеленського. Його ритуальні заклики до «діалогу» та до «взаєморозуміння між усіма сторонами» можна було б зрозуміти як прагматичне вичікування, чим же закінчиться протистояння. Але насправді — це продовження генеральної лінії, яку Зеленський намагається провадити і в зовнішній, і у внутрішній політиці. «Зійтися посередині», «не розколювати країни», «почути одне одного» — за цією риторикою криється не макіавеллізм, а банальна відсутність бачення й позиції. Заява міністрів закордонних справ Литви, Польщі та України — новоствореного Люблінського трикутника — також дипломатично рафінована. Але принаймні в ній владу Білорусі прямо закликають «утриматися від застосування сили» та звільнити всіх затриманих. Утім, справа не лише в Зеленському, а й у загальному стані української держави та суспільства. 2014 року ми почали вчитись оборонятися, відбиваючи російську агресію. Схоже, геополітичній проактивності нам також доведеться вчитися на ходу, коли в регіоні почнуться тектонічні зрушення.