У Києві в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва з 15 грудня 2023-го до 31 березня 2024 року триває проєкт «Очі квітів», присвячений художниці Ганні Собачко-Шостак. Під час відкриття масштабної експозиції Тиждень поспілкувався з директоркою музею Людмилою Строковою. Говорили про діяльність і місію музею під час війни, збереження цінних експонатів, популяризацію народного українського мистецтва й попит на культурні заходи як серед дорослих, так і дітей.
— Коли вперше після 24 лютого 2022-го музей відновив роботу? Чи не боялися, попри тривогу та обстріли, організовувати заходи, запрошувати відвідувачів?
— У найперші дні повномасштабного вторгнення музей став надійним укриттям. Жили тут комуною усім колективом. Повернувшись додому, під час тривог поспішала на роботу. Адже при колекціях музею та в лаврських мурах якось спокійніше. До речі, задля безпеки та збереження експонатів одразу демонтували й сховали експозицію. Роботу музею вдалося відновити 15 травня 2022 року. Спочатку працювали виставками. Свої експонати не залучали, демонстрували виключно роботи народних майстрів, художників. Однак ми протрималися не довго й почали робити власні проєкти. Адже українці повинні знати своє коріння, цінувати мистецьку спадщину, де зберігаються українські культурні коди. Особливо зараз, під час війни.
Уже в червні 2022 року відкрили виставку «Український фенікс», присвячену бородянському півнику, який уцілів на шафці в розбомбленій кухні. Півник — це продукція Васильківського майолікового заводу, який уже припинив діяльність. Вирішили нагадати людям, що таке васильківська майоліка. Більшість звикла, що це тарілки, чашки, глечики, горщики. Насправді ж це високе мистецтво, про яке мало хто знає. Особливо молодь. Виставка була популярною серед відвідувачів.
— Зустрілися на відкритті проєкту «Очі квітів». Розкажіть, у чому цінність експозиції?
— Війна триває, і небезпека нікуди не зникла. Але 15 грудня 2023-го виповнюється 140 років з народження української художниці-авангардистки Ганни Собачко-Шостак. Цей ювілей повинні відзначити, щоб розказати про видатну мисткиню українцям. Це не черговий галерейний показ, а концептуальна виставка, яка дасть змогу осмислити творчість художниці по-новому. Спочатку виставку планували робити на першому поверсі у вестибюлі, де немає вікон. Однак пізніше вирішили, що це настільки масштабний проєкт, що експозицію краще розмістити на другому поверсі. Що і й зробили.
Експозиції «Очі квітів» не могло не бути. Адже пишаємося колекцією робіт модерністів-авангардистів початку XX сторіччя, що зберігаються в нашому музеї. Вони співпрацювали з нині відомими на весь світ такими авангардистами, як Олександра Екстер, Казимир Малевич, Анатоль Петрицький. Вони родом з України, тут і працювали. Починаючи з 1910-х при українських маєтках почали виникати мистецькі артілі. Одна з них заснована поміщицею Анастасією Семиградовою в селі Скопці, нині це село Веселинівка Баришівського району Київської області. Інша — у селі Вербівка Кам’янського району Черкаської області, у маєтку Наталії Давидової. В артілях ткали й вишивати наволочки, рушники, сумки, торбинки, панно, килими. Їх продавали як за кордоном, так і в Російській імперії. Нині в музеї декоративного мистецтва зберігаються роботи Ганни Собачко-Шостак зі Скопців і Василя Довгошиї з Вербівки. Це люди, які знали Олександру Екстер, яка керувала вербівською майстернею. Вона товаришувала з Євгенією Прибильською, яка опікувалася артіллю в Скопцях. У такий спосіб відбувався обмін досвідом. Адже художні майстри, які створювали ескізи для килимів, панно, шпалер, вчилися в художників, які керували артілями. А ті у свій час навчалися у народних майстрів. Та сама пані Екстер запозичила в Ганни Собачко-Шостак колористику, ритміку.
— Які ще експозиції наразі представлено в музеї декоративного мистецтва?
— До прикладу, виставка «Віддзеркалення». Вона присвячена таким жанрам мистецтва, як вибійка та різьблення. Планували виставку протягом двох років. Усе відкладали, бо паралельно з’являлися інші цікаві проєкти. Торік все-таки вирішили відкрити її. Знову ж таки, на етапі планування думали, що експонати розмістимо в одному залі. Поки готувалися, то зайняли три зали. Залучили експонати з Національного музею історії України, із заповідника «Києво-Печерська лавра». Найцікавіше те, що куратори проєкту «Очі квітів» — Петро Бавза та Діана Клочко, побачивши експозицію, відзначили, що там багато елементів, безпосередньо взаємопов’язаних із творчістю Ганни Собачко-Шостак. Пан Петро навіть запитував, чи часом не спеціально музейники зробили виставку «Віддзеркалення» напередодні відкриття проєкту «Очі квітів». Насправді це вийшло випадково, але експозиції таки перегукуються.
Крім того, маємо й закордонні проєкти.
— Розкажіть детальніше про них.
— Ми є учасниками виставки картин Марії Примаченко в українському музеї в Нью-Йорку. Також у Нідерландах зараз представлені твори Катерини Білокур, Марії Примаченко, Ганни Собачко-Шостак.
У перші дні великої війни, коли рашисти зруйнували музей в Іванкові й доля 14 картин Марії Примаченко була невідомою, до нас звернувся Польський народовий центр культури. Ми підготували концепцію, вислали полякам цифрові зображення 20 робіт, і 15 березня у Варшаві вдалося відкрити банерну виставку «Український світ Марії Примаченко». Виставка гуляє по світу дотепер — була в Болгарії, Індії, Німеччині, Японії.
У партнерстві з громадською організацією UA.Heritage мали чудовий проєкт — «Малюємо українською». Українські діти, які евакуювалися за кордон, надіслали майже 1500 малюнків із 27 країн світу. З них відібрали понад 300 робіт, які виставили в музеї. До нас приходили й діти, які уже повернулися додому, і тати, бабусі й дідусі тих дітей, які поки що залишаються за кордоном. Також був конкурс «Патріотичний артплакат» з елементами декоративного розпису. Вдалося підготувати повноцінну виставку таких плакатів. Ба більше, вони уже були в Австралії. У червні 2024-го будуть представлені у Болгарії.
Це свідчить про те, що наші європейські сусіди нарешті зрозуміли, що Україна — це не Росія. Це абсолютно інша культура. Відмовившись від російських проєктів, вони почали знайомити своїх громадян з українським мистецтвом. Тому наше завдання наразі — відкривати Україну як українцям, так і для європейців.
— Чи скучили українці за такими заходами? Чи є попит серед відвідувачів?
— Однозначно! Перші наші виставки після 24 лютого 2022-го відбувалися у вестибюлі й гардеробі музею. Тобто там, де могли хоч якось убезпечити людей. На той момент ще не розуміли, як працювати під час війни. Але люди приходили. Було багато переселенців, сімей з малими дітьми. Ми влаштовували безплатні майстеркласи з малювання для дітей, щоб розрадити їх. Відвідувачів ставало дедалі більше. Спілкуючись із колегами, констатуємо, що нині працюємо активніше, ніж до війни, коли мали постійні експозиції. Київ живе насиченим мистецьким і культурним життям.
Треба зазначити, що й музейники скучили за своїми колекціями. Ми пишаємося роботами Катерини Білокур, які зберігаються у фондах музею. З початку війни їх довелося сховати. Однак багато років поспіль з 11 листопада до 7 грудня влаштовували культурно-мистецьку програму «Білокурівський листопад». Торік до дня Катерини — 24 листопада, також вирішили зробити виставку робіт мисткині. Звернулися до Ірпінського музею з проханням надати роботи пейзажиста Матвія Донцова. Він був свідком відкриття й популяризації творчості Катерини Білокур. З власного сховища ризикнули витягнути дві роботи мисткині. Коли побачила картини у залі, по тілу пішли мурашки.
Читайте також: Петро Бевза: «Довгий час залишалися байдужими до нашої спадщини. Під час війни розуміємо ціну незалежності України»
— Скільки експонатів зберігається у музеї?
— Поки всі експонати, крім тих, що представлені на виставці, заховані. Щойно експозиція закінчиться, заховаємо їх також. Це заходи перестороги, бо війна триває. Насправді ж сховати наші фонди не так і просто. Найлегше — з творами декоративного розпису. Але у нас є фарфор, кераміка, скло, дерево. Тим паче колекції чималі. Маємо понад 50 тисяч експонатів основного фонду. Загалом колекція основного й допоміжного фондів налічує до 80 тисяч одиниць зберігання.
— Яке завдання музею нині?
— Багато років радянська влада народне й декоративне мистецтво популяризувала як сільське. Наші люди його соромилися, цуралися. Сприймали як «шароварщину». Місія музею — навчити людей шанувати, любити своє народне мистецтво та пишатися ним. Без цього українці не будуть українцями. Коли 2014-го почалася АТО, музей брав участь у реабілітаційних заходах для поранених військових і бійців на ротації. На екскурсіях їм розповідали, що Україна — це не тільки мова, гімн і кордон. Це також мистецтво, без якого країну важко ідентифікувати.