Які підсумки можна підбити за цей період? Можливо, так: ще не вмерла Україна, ще не вмерло і партнерство? Або такий анабіоз партнерства, як і України, є прелюдією до нових умов і нових можливостей? Борис Тарасюк казав про застій у відносинах між вашою державою та Альянсом, і він мав рацію. На сьогодні немає стратегії для України і немає стратегії від України. Але як скористаються цим застоєм? Над таким питанням слід думати стратегічно, а не механічно.
Наразі НАТО перебуває в цікавій точці своєї еволюції. Розширення його у східному напрямку, принаймні в коротко- чи середньостроковій перспективі, за межами політичної реальності. Але так було вже з літа 2008 року. Новизна полягає в тому, що довготривалі експедиційні операції на територіях, не охоплених Північноатлантичним договором, тепер уже теж вийшли за ті межі. Водночас додався ще один чинник: криза єврозони і, як наслідок, зміщення акценту в процесах ухвалення національних та колективних рішень на внутрішні проблеми. У таких реаліях постає питання: якою буде роль Альянсу в європейській безпеці у майбутньому? І якою буде роль ЄС?
У Державній програмі співробітництва України з НАТО 1998 року блок описувався як «найефективніша структура колективної безпеки в Європі». Чи актуально це сьогодні? Чи прагне він бути такою структурою нині й чи знає, як нею бути? Чи має відповідну стратегію, а не просто програми, принципи і добрі наміри?
Хоч би якими були висновки НАТО і ЄС, не можна очікувати, що вони дбатимуть про інших більше, ніж про самих себе.
А Україна дбає про себе? Хто у вас дбає про Україну: керівництво, лідери опозиції чи хтось інший? Для кого національні інтереси є свідомою реальністю, а не просто цинічним терміном? Може, й можна вкотре знайти зворушливу відповідь на це запитання, та без ефективних інститутів національної безпеки й оборони досягнення будуть невеликі. Відповідні інститути, що з’являлися на початку 1990-х і впродовж подальших років (подекуди аж до 2006-го), стали послідовними та компетентними, але останнім часом і за різних національних урядів були введені в оману, скомпрометовані й вихолощені.
Читайте також: Реформи: погляд очима НАТО
Українці відверто критикують «сіру зону». Але ми змушені визнати, що ті, хто своїм впливом, статусом і владою завдячує саме «сірій зоні», яка має свої субкультури, джерела багатства й правила поведінки, нині відіграють домінуючу роль у країні. І на їхні прохання про подолання її патологій ми змушені реагувати максимально скептично, адже подолати ці патології вони можуть, лише позбавивши себе своєї влади і впливу.
Каменем спотикання є позаблоковий статус України, хоча насправді вона була такою від проголошення своєї незалежності і до 2002 року не виявляла альтернативних намірів. Різниця між «тоді» й «тепер» тільки в тому, що тоді цей статус не був ніде задокументований формально. Українські лідери все ж зберігали можливість вступу до НАТО не лише через риторику і добре прораховану невизначеність, а й через відносини з ним, безпосередньо спрямовані на досягнення фактичної інтеграції до Альянсу, що впритул наблизила б Україну до членства. Вона зміцнила український суверенітет, розширила прерогативи держави й дала їй реальні важелі у відносинах з іншими країнами. Тепер Україна в односторонньому порядку відкинула цей важіль. Такий крок може виявитися настільки само негативним, як її одностороннє ядерне роззброєння позитивним.
Якщо Україна залишатиметься позаблоковою конституційно, а не умовно, то має підійти до цього завдання дуже серйозно. Витрати Швеції на оборону як позаблокової держави під час холодної війни в розрахунку на душу населення були вищими за аналогічні видатки більшості країн – членів НАТО. Те саме стосується Швейцарії, що, як і Фінляндія, зберігала формальний нейтралітет на основі зобов’язань за міжнародними договорами. Фінська система «повної оборони» дає змогу мобілізувати всі державні сектори (і резерв, чисельність якого у 20 разів перевищує чисельність регулярної армії) за 24 год у випадку тривоги. Навіть у Великій Британії (яка в номінальному вимірі витрачає на оборону в 20 разів більше, ніж Україна) підраховують, що за відсутності НАТО бюджет Сполученого Королівства на оборону треба буде суттєво нарощувати щороку, щоб далі виконувати нинішні зобов’язання. Уже сам факт збільшення видатків України на оборону на 30% у 2012-му, якщо їй вдасться втілити і профінансувати таку ініціативу після років економічного спаду, буде похвальним. Але постають питання: чи узгоджуються між собою нинішня Воєнна доктрина і національні програми оборони, чи реалістичні та співвідносні з викликом перебування у позаблоковому статусі?
Крім того, варто порушити ще більше питань щодо ефективності ключових інститутів та їхнього становища в країні. У 1999-му Спільна робоча група України з НАТО у сфері реформування сектору безпеки розширила поле діяльності окрім Збройних сил і на інші силові структури. Чи довіряє суспільство МВС і СБУ сьогодні більше, ніж п’ять років тому? Що трапилося з корпусом експертів, яких державні інститути розгубили за останні кілька років? У якому стані державна система військової підготовки і які чинники можуть спонукати здібніших військових залишатися в армії? Яку роль, якщо така є, відіграє громадянське суспільство у співпраці зі структурами, що займаються національною безпекою?
Сівши в крісло міністра оборони у 2005 році, Анатолій Гриценко провів жорсткі реформи, щоб зупинити комерціалізацію відповідного сектору і домогтися належного управління бюджетними коштами. Чи стало Міноборони менш комерціалізованим, ніж було тоді. (Про спроби комерціалізувати Збройні сили України нинішнім міністром оборони Дмитром Саламатіним читайте в Тижні, № 28/2012.) Чи є воно об’єктом ретельнішого контролю з боку парламенту та експертів? Чи стали його фінансові потоки прозорішими? (Про те, як генерали і чиновники наживаються на солдатських пайках завдяки армійським тендерним схемам, читайте в Тижні, № 14/2011.)
2006 року в штаб-квартирі НАТО дійшли висновку, що українські Збройні сили наближалися до стандарту, необхідного для подання заявки на отримання Плану дій щодо членства в НАТО. Яким був би вердикт на таку заявку сьогодні?
Було б бажання, а способи знайдуться. Внутрішні проблеми, перед якими нині стоять НАТО й Україна, радикально різняться між собою за масштабами і характером. Проте і Альянсу, і вашій державі треба більше думати над їх вирішенням, ніж вони це роблять тепер. І там, і там на заваді процесу стоїть політика, а економіка не дає зосередитися на обороні. Але і там, і там залишилися групи експертів та стратегів, чиї питання й дослідження слід поширювати, визнавати та обговорювати. Якщо співпраця між Україною і НАТО стимулюватиме цей процес, вона матиме позитивні результати сьогодні й посприяє відродженню після застою. Якщо ж загрузне у формальностях і бюрократії, то не додасть до безпеки і добробуту Європи абсолютно нічого.
Наталія Немилівська, директор Центру інформації та документації НАТО в Україні
«Сьогодні ми, НАТО та Україна, не лише співпрацюємо: ми – партнери»
З одного боку, ми є партнерами у спільній боротьбі проти багатьох загроз та викликів, таких як тероризм та піратство у відкритому морі. Україна, наприклад, стане першим партнером, що приєднається до операції НАТО з боротьби з піратством «Океанський щит», де українські військовослужбовці виконуватимуть завдання пліч-о-пліч з представниками країн-членів НАТО задля забезпечення вільного пересування морських суден та покращення безпекової ситуації на морі.
Працюючи разом як партнери, Україна змогла покращити спроможності своїх збройних сил. Рівноцінно, шляхом спільної роботи, НАТО та Збройні Сили України досягли високого рівня оперативної взаємосумісності та інтеграції, що дозволяє Україні робити внесок до міжнародної безпеки, використовуючи такі багатосторонні платформи, як НАТО; і не лише НАТО, але також ЄС та ООН.
З іншого боку, не менш важливими у нашому партнерстві є основоположні цінності, такі як демократичні стандарти та верховенство права, закріплені у Хартії про особливе партнерство 1997 року. Попри серйозне занепокоєння, висловлене країнами-членами НАТО на Чиказькому саміті стосовно стану демократії та верховенства права в Україні, насправді, Україна має у своєму розпорядженні потужний інструмент для регулювання цих питань, а саме – Річну Національну програму (РНП). РНП, яку розробляє та запроваджує Україна, пропонує комплексний підхід до реформування й модернізації та допомагає Україні досягти найвищих можливих стандартів в усіх сферах державного управління та суспільного життя, включаючи демократичні принципи та цінності.
З огляду на те, що Україна завершила три цикли РНП та, наразі, реалізовує четвертий, ми сподіваємося, що Україна залишиться відданою справі реформування та фундаментальним цінностям, які закладають основу партнерства між НАТО та Україною.