Нині у світі всі рекорди б’ють мемуари принца Гаррі «Запасний» (українською будуть у березні-квітні у видавництві «Лабораторія»). Вони вийшли 10 січня, і вже в перший день розкупили 1,43 мільйона примірників. Колосальна кількість, але це лише поодинокий рекордсмен, який несуттєво впливає на загальний видавничий процес, що ніколи не зупиняється й має свої позачасові тренди та тимчасові феномени.
Так у США в 2022 році гарно продавалися мемуари Мішель Обами (730 тисяч) і Дженнет Маккарді (583 тисячі); романи Колін Гувер (від 0,5 до 2,7 мільйона примірників), Делії Овенс (1,8 мільйона) і Тейлор Дженкінс Рід (1,3 мільйона). Усе стабільно у Стівена Кінґа. Дитяча література теж не пасе задніх. А Даніела Стіл і поготів невдовзі має продати свою мільярдну книгу, наздогнавши Вільяма Шекспіра й Агату Крісті.
Світ читає, й Україна теж. Утім, точно сказати, які саме книжки читають українці, ніхто не зможе: усіх не опитаєш, та й смаки – річ дуже мінлива. Із деякою певністю можна зазначити, що десь половина населення взагалі нічого не прочитала принаймні за минулий рік (та й небагато за попередні). Зрозуміло, що тих, хто купує книжки, ще менше. Утім, розібратися з тим, що читають і що хотіли б прочитати українці, не завадить.
Читайте також: Скандал на шкоду монархії: які наслідки може мати публікація мемуарів принца Гаррі
Так, на початку січня Анастасія Герасимова на сайті «Читомо» виклала список книжок, які найкраще продавалися в 2022 році, опитавши 35 видавництв. І хоч це приблизно пів відсотка від кількості всіх суб’єктів видавничої справи, зареєстрованих в Україні, проте йдеться про три десятки провідних гравців на нашому книжковому ринку (попри те, що в переліку «Читомо» немає, скажімо, «Фоліо», «КМ-Букс», «РМ» чи «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ»). Ось трійця книжок, як українці торік купували як гарячі пиріжки:
24 700 примірників – Мацуда Джюко «Привид Києва» («Ранок»);
21 000 примірників – Анджей Сапковський «Відьмак. Останнє бажання» («Клуб сімейного дозвілля»);
18 000 примірників – Джордж Орвелл «1984» («Видавництво Жупанського»).
Дещо спрощуючи, можна сказати, що успіх першого пов’язаний із війною та медіа; другого – з екранізацією Netflix; третього – з парадоксальною потребою зрозуміти тоталітарний режим, адже Орвелл продається незмінно високими накладами від 2015 року, коли вийшов українською в перекладі Віктора Шовкуна (відтоді маємо вже три інші переклади від інших видавництв і комікс).
Знаково, що перша трійця – перекладні видання, бо дійсно деякі сегменти на нашому ринку поки що представлені навпіл чи на третину іноземними авторами. Чимало чинників впливають на те, що ми поки що не можемо заповнити ці ніші винятково українськими авторами, бо загалом у світі не так багато країн, які є самодостатніми з культурного погляду і практично не мають потреби в чужих авторах. Це також частково довів Український інститут книги, коли наприкінці січня опитав дещо інших 33 видавців і 5 найбільших книготорговців, щоб скласти свій перелік бестселерів, наших і перекладних, хоч і навівши просто назви без накладів. Обидва списки – докладні свідчення про українські читацькі вподобання та тенденції попиту. Вони демонструють те, що українці люблять свій нон-фікшн (Бльостка про радощі материнства, Кіпіані про Стуса, Агеєва про українську літературу, Андрющенко про КДБ тощо) навіть більше за фікшн. Хоча в цьому плані щось однозначно стверджувати важче, бо ми, наприклад, знаємо про успіхи Люко Дашвар, але ж ніхто не каже про наклади книжок Сергія Жадана (щоправда, це єдине, що ми про нього не знаємо).
А чого бракує українським читачам і читачкам? Залежить від того, кого питати. Якщо видавців – матимемо одну версію, якщо пересічних читачів – безліч інших. Так нещодавно генеральна директорка «Vivat» Юлія Орлова на своїй сторінці в фейсбуці припустила, що в Україні найбільший попит матимуть книжки на історичну тематику, про війни та класика. Але коли читати коментарі до різноманітних дописів у соціальних мережах, то складається враження, що людям треба всього й багато. Оптимістично пропоную вважати це не жадібністю, а інтелектуальною спрагою.
Читайте також: «Шаґґі Бейн» і натюрморт зубожіння
Утім, глобальніша суть проблеми полягає в тому, що врешті-решт українських різножанрових і різноформатних видань загалом нам не бракує, хоча, звісно, є ще багато точкових лакун, однак це передусім не цілі жанри, а окремі імена чи явища. Наприклад, часто кажуть про те, що в нас досі мало електронних книжок, і видавці погоджуються, що із цим насправді непросто, бо це не лише здорожчує весь процес, а й розв’язує руки піратам. Також говорять про незначну кількість саме українських мальописів і графічних романів, і це саме та галузь, яка нині чи не найактивніше розвивається.
Неодноразово я стикався з тим, що люди називають конкретні імена письменників чи жанри, які хотіли б почитати, не знаючи, що це все вже є українською в достатній кількості й адекватних перекладах. Тобто проблема не так ЩО, як ДЕ. Нам життєво бракує джерел, із яких можна було б дізнатися про весь той обшир художньої й нехудожньої літератури, яка виходить в Україні. Ну, не можна ж усіх відправляти на пошуки «Вісника Книжкової палати» або змушувати підписатися на офіційні сторінки українських видавництв у фейсбуці чи деінде (хоч останнє – суворі реалії життя українського книгомана).
Є «Читомо», «Тиктор медіа», «BaraBooka», «Українська літературна газета», спільнота «ВРАЖЕННЯ UA» та спорадичні рубрики на інших сайтах – оце, зрештою, й усе. Принизливо мало як на доволі серйозну читацьку аудиторію. Звісно, є багато цікавих блогерських проєктів в фейсбуці, інстаграмі, ютубі, телеграмі й тік-тоці, де популяризують читання й українські видання. Але це, знову-таки, проєкти ентузіастів, на яких у нас здебільшого і тримається культура, попри те, що маємо ціле Міністерство, яке мало б цим опікуватися. Прикра порожнеча на місці потужного інформаційного джерела про українські книжки – безвідрадний діагноз нашій державній культурній політиці. Тож, певно, лишається змиритися з тим, що загальновідомого, розрекламованого й популярного сайту про літературу з держпідтримкою (вона вся, вочевидь, пішла на пропрезидентський Єдиний марафон) нам навряд чи дочекатися. Держава вкотре програє контроль над своєю культурою, пускаючи на самоплин те, що могло б сприяти сильнішому об’єднанню людей у націю. Державні культурні програми провалилися або не працюють, а ми живемо в «чудесному світі новому», де все це нам замінили індивідуальні канали в соцмережах, які транслюють цікавинки й особисті рекомендації.
Це чергове підтвердження того, що безліч українців і українок уже відбулися як повноцінні представники культури, а сама культура у нас подеколи досі лишається бездержавною (а точніше: позадержавною), адже політична Україна досі не розуміє Україну книжну і не встигає за розвитком своїх громадян, не вбачаючи в їхніх культурних проявах націєтворчого потенціалу. Тож на питання, чого бракує нашим читачам, насправді є тільки одна відповідь: сильної і культурної держави, свідомої своїх сил.