Від часу здобуття Україною незалежності Російська Федерація постійно становить екзистенціальну загрозу для її існування. Колишня радянська метрополія більше чи менше формувала залежні відносини з усіма своїми ексколоніями, вважаючи їх власною суверенною зоною впливу. Для них навіть вигадали спеціальний термін: «ближнє зарубіжжя». Втім, Україні серед них, зважаючи на історичні передумови й ментальні особливості російської еліти, відведено особливу роль.
Політичні забаганки нинішнього Кремля є тільки відбиттям і реалізацією сподівань та очікувань російського суспільства: за даними «Левада-Центру» (починаючи з 2006 року — початку його регулярних досліджень) у російській громадській думці Україна займає почесну другу сходинку серед «ворогів Росії». На цій позиції вона поступається тільки Сполученим Штатам Америки й упевнено залишає позаду всі європейські держави НАТО разом із внутрішніми відступниками з «ближнього зарубіжжя». Тому сподіватися на кардинальну зміну політичного курсу сусідів «після смерті Путіна» (див. Тиждень № 49/2019) чи майбутньої зміни влади в Кремлі, як вважають деякі політичні експерти, не варто. Для цього немає реальних причин.
Економічно слабка як для ролі світового центру сили Росія після відомої Мюнхенської промови Путіна поступово сама себе перетворює на державу-ізгоя у світовій політиці, точніше на rogue states, таку собі країну-злодюжку, основними засобами досягнення геополітичного статусу якої є ядерний шантаж, енергетична корупція, політичні вбивства, брутальне втручання у внутрішні справи інших держав, інформаційна війна й відверта пропаганда.
Читайте також: Світові ЗМІ про ескалацію на кордоні: Москва хоче залякати не стільки Україну, скільки «партнерів» в ЄС
Росія не має ні економічних, ані технологічних ресурсів, щоб здобути статус світової геополітичної потуги, а тому використовує єдиний доступний їй механізм — ядерний шантаж. Засіб старий, ще з часів холодної війни, але досі дієвий — Північна Корея як приклад. Інструментом слугує російська «ядерна тріада». Стратегічні ядерні сили (СЯС) Російської Федерації значно «поріділи» після розпаду СРСР, проте залишаються тією силою, яка гіпотетично може «перетворити Америку на радіоактивний попіл». ЗС РФ мають другий за потужністю стратегічний ядерний потенціал у світі — понад 1500 боєзарядів на 415 розгорнутих стратегічних носіях: близько 810 — на міжконтинентальних балістичних ракетах наземного й шахтного базування, 560 — на балістичних ракетах підводних човнів і до 200 — на базах важких бомбардувальників. Також на зберіганні перебувають близько 870 стратегічних боєголовок. Цього більш ніж достатньо для «взаємного гарантованого знищення» і цілком — для перетворення неадекватним диктатором нашої квітучої планети на ядерну пустку.
«Ядерна тріада» РФ містить до 300 пускових установок ракетних комплексів міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), здатних нести близько 1000 бойових блоків (зокрема мобільні «Тополь-М» і «Ярс»); 10 атомних підводних човнів з балістичними ракетами, серед яких чотири побудовано в 1996—2014 роках РПКСП проєкту 955 з БРПЧ «Булава»; 17 стратегічних бомбардувальників Ту-160 і 60 Ту-95МС. За заявами російського військово-політичного керівництва, Росія перебуває в середині періоду десятилітньої модернізації своїх стратегічних ядерних сил, який має на меті замінити озброєння радянських часів на новіші системи. Владімір Путін наприкінці 2019 року заявив, що Росія «… готова працювати над новими домовленостями у сфері контролю над озброєнням, однак поки цей процес не запущено, продовжимо зміцнювати власні ядерні сили… просуватимемо за планом роботу зі створення інших перспективних ракетних систем…». Явні погрози «атомною дубинкою» разом із модернізацією стратегічного ядерного потенціалу і збільшенням кількості й масштабів військових навчань мають насторожити світових лідерів щодо природи російського ядерного потенціалу й намірів Росії щодо його застосування.
У ближніх сусідів — східноєвропейських країн і України зокрема — не меншу, а навіть більшу тривогу має викликати декларування готовності Кремля застосувати тактичні ядерні заряди. Тактичний ядерний арсенал РФ, про який часто забувають, більший за стратегічний, має ширшу номенклатуру носіїв, його складніше виявити перед застосуванням. Загальна кількість нестратегічних ЯБП (головних частин балістичних і крилатих ракет, зенітних ракет, торпед, глибинних бомб і мін, артилерійських боєприпасів) на ремонтно-технічних базах 12 ГУМО ЗС РФ становить близько 2500. Ще понад 1500 спецбоєчастин перебувають на базах зберігання. Утім, головне — не загальна кількість ядерних боєголовок, а демонстративна готовність Москви застосувати їх у локальних конфліктах із найближчими сусідами — законодавчу базу для цього тепер забезпечують «Основи державної політики в галузі ядерного стримування» введені указом Путіна від 2 червня 2020 року. Проте й до їхньої появи залякування та погрози ядерними ударами досить часто звучали з вуст кремлівських політиків на адресу європейських сусідів. І якщо пасажі епатажного віцеспікера Державної думи Владіміра Жириновського про перспективи «обмеженого ядерного бомбардування» Польщі та країн Балтії, про можливість «розтрощити ракетно-ядерним ударом Стамбул» чи «влаштувати маленьку Хіросіму» для президента України можна вважати популістським марнослів’ям (а популізм, як відомо, це риторика, що апелює до бажань «народних мас»), то зізнання Путіна про його готовність застосувати ядерні сили при захопленні Криму — цілком серйозний матеріал для Гааги. А ймовірне розміщення після 2014 року ядерної зброї на окупованому Кримському півострові лише збільшує потенційну ядерну загрозу. Проте це не єдиний російський військовий інструмент «примусу до любові».
Читайте також: Нагадування про війну
Коли ми говоримо про розгортання ударних угруповань російської армії довкола України після початку російсько-української війни, то зазвичай маємо на увазі 1-й і 2-й армійські корпуси Південного військового округу ЗС РФ на окупованих територіях Донбасу та Чорноморський флот (також підпорядкований ПівдВО) в Криму. Якщо глянути ширше, то згадують про формування в останні роки на кордонах з Україною трьох міжвидових оперативних об’єднань, зокрема й двох армій, які впродовж 2021 року мають набути повної оперативної готовності. Ідеться про 20-ту загальновійськову армію (у складі 3-ї та 144-ї мотострілецьких дивізій, 448-ї ракетної бригади з ОТРК «Іскандер») на Західному стратегічному напрямку й 8-му загальновійськову ударну армію (150-та мотострілецька дивізія, 20-та окрема мотострілецька бригада; саме їй оперативно підпорядковані 1-й (Донецьк) і 2-й (Луганськ) армійські корпуси) на Південно-Західному СН. Слід зазначити, що «ударні» армії — пережиток Другої світової: посилені танковими й артилерійськими з’єднаннями загальновійськові армії призначені для розгрому угруповань противника на найважливіших (головних) напрямках удару. До формування 8-ї армії ні в Збройних силах пізнього Радянського Союзу, ні в армії Російської Федерації таких не було. На Півдні, у Криму, сформовано 22-й армійський корпус Чорноморського флоту — оперативно-тактичне з’єднання сухопутних військ, підпорядковане командувачу ЧФ, призначене для здійснення військових операцій самостійно й у складі різновидового угруповання сил флоту. Це також тактична новинка, на базі якого надалі є наміри сформувати загальновійськову армію.
За оцінками Генерального штабу Збройних Сил України станом на початок 2021 року, загальна кількість наземного угруповання ЗС РФ уздовж кордону України становила 28 батальйонно-тактичних груп — близько 87 тисяч військовослужбовців, до 1100 танків, 2600 бойових броньованих машин, 1100 артилерійських систем і 360 ракетних систем залпового вогню, 18 оперативно-тактичних ракетних комплексів. Це сама по собі серйозна сила: її можна порівнювати з можливостями всіх Збройних Сил України разом узятих, а за окремими оперативно-тактичними характеристиками вона навіть їх переважає. Така сила здатна без стратегічного розгортання й за мінімальних підготовчих заходів здійснити раптовий наступ на Україну. Але не слід забувати, що ні Південний військовий округ, ані Чорноморський флот Росії не є самостійними збройними формуваннями й у разі війни вони не воюватимуть автономно, а діятимуть комплексно, за єдиним задумом і у взаємодії з іншими об’єднаннями та з’єднаннями ЗС РФ. За оцінками експертів, у разі широкомасштабних бойових дій проти України (за умови відсутності оперативно-стратегічного конфлікту на іншому стратегічному напрямку) Росія здатна залучити до третини від своїх тримільйонних збройних сил. Це має ще більше нас напружувати.
Про здатність Росії швидко накопичити сили на напрямку головного удару свідчить і безпрецедентне з 2014 року нарощування військового угруповання на кордонах з Україною в березні-квітні цього року (див. «Місця концентрації»). За оцінкою ГШ ЗС України, за короткий термін із легендою «контрольних занять за зимовий період навчання, підтримання бойової готовності та загальної підготовки до майбутніх стратегічних навчань «Запад-2021» у прикордонних районах, а саме Брянській, Воронезькій областях та в Криму, росіяни розгорнули до 25 батальйонно-тактичних груп і так подвоїли своє угрупування на півночі, сході й півдні. Нарощування сил здійснюється завдяки частинам і з’єднанням Центрального й Західного військових округів, Балтійського флоту та Каспійської флотилії. І це ще не межа: на випадок стратегічного розгортання сил у Богучарі та Каменську-Шахтинському на сході й у Новоозерному в окупованому Криму триває формування Центрів забезпечення мобілізаційного розгортання, на базі яких можливе формування ще до чотирьох загальновійськових дивізій.
Читайте також: Запасний командний пункт президента
Чим усе це може завершитися — широкомасштабним вторгненням в Україну, локальною операцією з захоплення нитки Північно-Кримського каналу і/або Приазов’я, переходом у «гарячу фазу» війни на Сході та спробою відвоювати всю територію Донецької та Луганської областей, як лякають ватажки «ДНР-ЛНР», чи все зійде нанівець під політико-дипломатичним тиском міжнародної спільноти, — знають тільки Шойгу з Герасимовим.
Але що робити нам? Si vis pacem, para bellum! По-перше, те, що й робимо: посилювати передові сили оборони, створювати ешелоновану систему оборони на ймовірних ділянках прориву, формувати маневрові резерви, готувати сили територіальної оборони. Наповнювати Збройні Сили сучасними видами озброєння: виробляти свої, купувати за кордоном, не цуратися допомоги наших партнерів і союзників. Удосконалювати систему управління військами. У військовому мистецтві є поняття «неприйнятні втрати» — це така шкода, яка робить безглуздим ведення війни як способу досягнення політичних цілей. Ми маємо непорівнювані військові потенціали, а тому не зможемо перемогти Росію в прямому збройному протистоянні, але в разі агресії можемо й готові завдати їй такої неприйнятної шкоди, що краще її (агресію) й не починати. Про це мають знати в Кремлі. У цьому й полягає стратегія стримування.
Неприйнятні втрати можуть бути не тільки військовими, а й політичними, економічними, міжнародно-правовими. Нам слід й далі створювати пул партнерів і союзників у міжнародних організаціях, формувати атмосферу неприйняття російської поведінки на міжнародній арені. Ситуація 2014 року, коли відповіддю світу на інтервенцію Росії було переважно «глибоке занепокоєння», більше не має повторитися — за будь-якою агресією має слідувати болючий санкційний удар.
І, врешті, — курс на членство в НАТО. Розширене партнерство — це добре, але воно не дає жодних гарантій безпеки. Сьогодні відкривається ще одне «вікно можливостей» отримати вкрай потрібну нам союзну безпекову парасольку Альянсу. Наступна можливість буде хтозна-коли. Та й чи буде — невідомо. А вижити поруч з безумним агресивним сусідом можна тільки в міцному союзі незалежних демократичних країн.