У Фінляндії про Україну писали переважно нейтрально. Російська інформаційна війна до офіційних фінських ЗМІ не дісталася. Вони дають цитати посадовців РФ, але завжди в контексті. Соцмережі — інша річ. Там інформаційний конфлікт дуже явний. Останній приклад — Євробачення. Образи посипалися відразу після оголошення остаточних результатів. Пов’язані з Україною сторінки Facebook і Twitter розривалися від російських тролів та перепостів офіційних заяв про те, що перемога політизована. Утім, кричали про це тільки росіяни. Решта хвалила талановиту співачку.
джерела ненависті
Серед фінських журналістів про війну в Україні постійно і з місця подій повідомляли одиниці. Упевнена, що вони цілком можуть підписатися під досвідом і реакціями, з якими я зіткнулася.
Я почала писати зі Східної України в березні 2014 року, відразу після окупації Криму. Ситуація в Донецьку тоді була доволі спокійною, але відчувалось очікування. На площі Лєніна почали збиратися невеличкі групи людей. Подекуди російські прапори, дещо спантеличені мешканці, кілька провокаторів із флаєрами. Нічого особливого. Перші ознаки серйознішої інформаційної роботи та обмеження свободи слова з’явилися, що й не дивно, з РФ. Я поїхала з Харкова до Бєлгорода. Хотіла побачити ситуацію з іншого боку. Доти ходили чутки про масову військову підготовку на кордоні з Україною, тож хотіла роздивитися це на власні очі. Оскільки всі документи, необхідні для поїздки до Росії і журналістської роботи там, у мене були в порядку, я не вагалася.
Але далеко не заїхала. Того самого дня, коли перетнула кордон із Росією, ФСБ забрала мене, мого водія й помічника під варту для допиту. Починалося з того, що ми сиділи в авто на темній парковці біля російської військової бази в Грайвороні. Готові їхати, бо нам не вдалося поспілкуватися з військовими. Раптом стук у двері: «Вийдіть, будь ласка, з машини. ФСБ».
Читайте також: Вибори на Донбасі: поділити на нуль
Яскраве світло мені в обличчя… Чоловік, який попросив мої документи… Потім уже кілька офіцерів ФСБ обшукували ноутбук і мобільний. Мене кілька разів питали, чи я з делегації ОБСЄ, яка щойно прибула до Києва. Відповіла, що ні, і тоді нас попросили пройти за офіцерами до місцевого відділка поліції, де допит тривав до ранку. Така сама процедура — вісім годин наступного дня.
Питали про роботу, про те, хто сказав мені їхати до Росії, щó я писала в Україні й чи опубліковані ці матеріали. Цікавилися подробицями про фотографії, зроблені в Харкові, та моєю особою. Коли мене відпустили, колега з редакції взяла в мене інтерв’ю телефоном. Історія про такий досвід спровокувала шквал ненависті, який переслідує мене досі. Попрокидалися тролі. Почали надходити повідомлення електронкою і через соцмережі. Щодня отримувала десятки коментарів від розумників на Twitter про те, що я не перевіряю факти, брешу або перекручую правду. Кожен хештег #Ukraine викликав шквал криків про те, що мені не можна довіряти. У Twitter більшість цих повідомлень були російською, англійською та фінською. На електронну пошту надходили більш погрозливі особисті послання. Поки що не погрози вбити, але відправники писали, що знають, де я працюю і мешкаю. Після того я чула від колег та читачів у Фінляндії, як вони пройшли через подібне в Росії.
У міру ескалації конфлікту на Сході України нагрівалась і реакція людей у Фінляндії. Питання це делікатне, адже моя країна має довгий кордон із Росією і не входить до НАТО. Крім того, у ній живе величезна російськомовна, здебільшого російського походження, громада. Такі діаспори, як відомо, слугують Путіну інструментом для втручання в сусідніх країнах.
Перша погроза смертю мені надійшла у травні 2014 року, коли я була в Донецьку. Її надіслали у Twitter — знову трьома мовами (російською, англійською і фінською). Утім, серйозно сприймати це було не варто, бо то явно бот. А тим часом коментарі набирали обертів. Тоді читачі коментували статті анонімно й адміністратори вже не могли впоратися з обсягами. Зазвичай дискусія починалася на тему матеріалу, але врешті виливалася у висміювання автора, тобто мене, України, а наприкінці — США. Звичний висновок: війна на Донбасі відбувається через втручання Сполучених Штатів, за всім стоїть ЦРУ.
До кінця літа 2014 року висловлюватися почали ще жорсткіше, тон став більш особистим, образливим. Листи з погрозами зґвалтувати і вбити стали в мене у скриньці нормою. Більшість були фінською, але з російським нальотом і від користувачів із російськими профілями.
Для багатьох етнічних росіян у Фінляндії останньою краплею став мій матеріал про катування молодого чоловіка, якого разом із його дівчиною на початку липня 2014-го в Донецьку викрала група сепаратистів. Інтерв’ю з ним вийшло у вересні того року. У той час я багато розпитувала в Донецьку про такі історії з обох сторін. Але більше не знайшла. Тоді записала розмову з цим юнаком у Слов’янську. Місто вже було під контролем українських сил.
Читайте також: Світ про Україну: до фінансової допомоги потрібен жорсткіший підхід
У день публікації матеріалу отримала на пошту перші листи від кількох росіян, що живуть у Фінляндії. Вони закидали мені брехню. Їхні претензії полягали в тому, що я не показала такої самої історії з боку сепаратистів (тоді звинувачення в застосуванні насильства лунали на адресу деяких українських добровольчих батальйонів). В одному з листів писали таке: «…Український батальйон викрав мого двоюрідного брата і знущався з нього». Я відповіла, оскільки з усіх це послання було найзмістовнішим. Попросила контакти цього двоюрідного брата й написала, що не могла знайти нікого на боці сепаратистів, хто розповів би свою
сторію. Відповіді не отримала. І так було постійно. Багато криків, звинувачень у брехні, повідомлення про «жахливі історії, як українські батальйони викрадають проросійських людей і знущаються з них». Але знову без відповідей чи подробиць, коли я починала розпитувати.
В українських військових я була у вересні 2015 року. У Пісках познайомилася з Іваном, добровольцем із Росії, та Віктором із Грузії. Обидва воювали за Україну. Приблизно тоді ж таки під час сепаратистського обстрілу було серйозно поранено іншого російського та білоруського добровольців. Матеріал про них фінська аудиторія зустріла дуже тепло. Мені надійшло кілька зворушливих листів на пошту. Один старший чоловік хотів, щоб знала: він, ветеран радянсько-фінської війни, був би готовий воювати пліч-о-пліч з українськими бійцями, якби не вік.
Об’єктивна, але не лояльна
Свобода слова. Такого терміна в «ДНР», мабуть, і не чули. У серпні 2015 року мене буквально викинули з Донецька, який був під контролем сепаратистів, бо писала об’єктивно, а не відповідно до їхньої пропаганди. Така сама доля спіткала майже всіх західних журналістів. Найцікавіший факт: їх фільтрує в «ДНР» фін Янус Путконен. Він відомий проросійський пропагандист, який раніше вів доволі прокремлівський сайт у Фінляндії. Нині працює в Донецьку, публікує пропаганду на своєму сайті Donbass International News Agency, який головно функціонує у Facebook.
Але найновішого удару свободі слова завдано з України. Група хакерів опублікувала список журналістів (я теж там є), котрі писали з «ДНР». На їхню думку, ми пов’язані з терористами. Цей перелік містить інформацію, яку медійники повинні надавати «ДНР», щоб мати змогу працювати на місці. Такий поворот подій заскочив західних, зокрема фінських, працівників ЗМІ зненацька. Більшість із нас роблять свою справу об’єктивно, уникають пропаганди, подають факти. Коли в Україні розгоралася війна, серед фінських депутатів чітко свою думку про події висловлювали одиниці. Двоє говорили особливо однозначно. Ілкка Канерва з Національної коаліційної партії та Карл Гаґлунд зі Шведської народної. Канерва є президентом Парламентської асамблеї ОБСЄ і головою Парламентського комітету з питань оборони. Гаґлунд раніше очолював МО. Обидва послідовно називали Росію агресором і говорили, що Фінляндія має виходити з цієї позиції.
Читайте також: Ян Бжезінський: «Україні треба наполягати на своєму»
Але, на жаль, у нас досі потужне так зване покоління «фінляндизації». Для нього тісні зв’язки і співпраця з Росією є найбільшими цінностями в зовнішній політиці. Частково вони мають рацію: у відносинах із таким величезним і нестабільним сусідом на сході не варто заходити надто далеко. Однак ми живемо не в добу холодної війни. Логіка «фінляндизації» вже не відповідає моменту. Після анексії Криму та війни в Україні безпекове середовище в Північній Європі дуже змінилося.
Кремль намагається сильно впливати на процеси ухвалення рішень у Фінляндії. Ми бачили чіткі приклади цього після анексії Криму й під час війни на Сході. Нині, у травні, ситуація знову загострилася. У Фінляндії вийшов незалежний звіт з оцінкою повноправного членства країни в НАТО. Висновки приблизно такі: Гельсінкі доведеться обирати між поганим і гіршим, бо Москва діятиме агресивно в будь-якому разі.
Загрози відчуваються вже, але про масштаб можливої агресії Росії в разі вступу Фінляндії (чи Швеції) до НАТО можна тільки здогадуватися. Хай там як, а питання членства в Альянсі на сьогодні стало ключовим, адже є Крим, Україна, російські субмарини в Балтійському морі, винищувачі РФ, які порушують повітряний простір Фінляндії та пролітають під
носом в американських кораблів.