Звичайно, у глобальних категоріях їх пропустити неможливо, але частіше ми говоримо про дрібнички, із яких і складається життя: чергове подорожчання, обмеження, щось із останніх подій… І моя співрозмовниця завжди відповідає однаково: «Нічого не відчуваю. Усе налагодиться, я певна! Погано не може бути довго. А сир, про який ви кажете, що подорожчав, я не купую. Я взагалі не ходжу через ринок». Після таких діалогів у мене завжди відчуття абсурду, ніби я бачу щось таке, чого не помічає більше ніхто. Як у містичних кінострічках. Але насправді мова тут не конкретно про зміни, а про ставлення до них. Хтось сприймає усе як черговий відрізок на шляху до покращення (таких багацько), а супроти аргументів, що не все в шоколаді, має свій: буквально торік узагалі було мало зрозумілого. Тобто точка відліку для цих людей — початок війни, і відносно цього абсолютного нуля все решта, звичайно, ліпше, бо ж зараз не вбивають і поруч не розриваються снаряди. І таке сповнене оптимізму сприймання життя мене вкрай дивує. Ніби про те, як було до війни, люди навмисно не згадують, а відштовхуються від найгіршого.
Син моєї знайомої отримав диплом у Росії. Так вийшло, що останній курс припав на 2014/15 навчальний рік. На його кафедрі якось дуже швидко крутнулися, знайшли таку саму кафедру, що випускає, у Ростові, домовились і вивезли своїх випускників. На місці виявилося, що вже завтра треба скласти іспит, про який чомусь не попередили. І чи то хлопці були недурні, чи знання на відповідному рівні, але дипломи сусідньої держави всі отримали. А крім того, ще й місцеві «фантики», якими пишаються не дуже, але бережуть. Мати юнака щаслива! Уже наступного року дипломні роботи в Ростові змогла захистити лише третина тих, хто приїхав: у когось знайшли плагіат і невідповідність вимогам виконання дипломних, а хтось не мав матеріальних можливостей отак мандрувати. Звичайно ж, моя знайома не проґавить випадку розповісти ще раз, як її син здобув російський документ про вищу освіту. А донька, народивши дитину торік, отримує виплати місцеві та з території вільної України, така сама ситуація з пенсіями, які надходять двом членам її родини. Тобто в чому життя цієї жінки погіршилось? Якщо брати показники об’єктивні, ні в чому.
Читайте також: Адаптація молоді
Особисто в мене немає того відліку, про який звичайно кажуть «добре, що повернулися», «нарешті вдома» чи щось іще таке заспокійливе. Я жила вдома й порівнювати можу лише з тим, як було до війни. І, ведучи мову про нинішні новотвори, пригадую лише втрати. До війни, як виявилося вже згодом, у мене було досить цікаве й різноманітне життя: навчання, тренінги, відрядження, оригінальні завдання, які вимагали зібраності й креативного підходу. Приємні керівники та перспективи. Нічого цього не зосталося. Начальство пише мені: «Їдь, ти знайдеш роботу!». Або: «Згодом буде цікавий проект, але треба буде перебратися до Рубіжного». Нікуди не виїжджаючи, започувалася провінціалкою, яка не вельми й хоче кудись вирушати, боячись бути обдуреною та обкраденою. Я втрачаю навички купувати квитки в інтернеті, планувати час, мандрувати кудись. І головне тепер — відсутність перспектив, котру я постійно відчуваю. Це як тісний ліфт, де через певний час не стає чим дихати. Тренінги чи навчання… Смієтеся? Минулого літа брала участь у тренінгу.
Учасники, що приїхали з Первомайська, де відчутно стріляли, фотографувалися з їжею, сиділи по обіді за розмовами й не могли змусити себе встати. Усі їхні історії страшні. Пам’ятаю дуже добре одну з розповідей про стару з козами, яку вбило на їхніх очах по дорозі на ту зустріч. Слухала їх і плакала. Не лише від тієї жінки з худібкою, а від усього: фоток із їжею, радості побути при світлі… Нині відчуваю те саме: радість від якихось незначних приємнощів і дивний страх провінціала. Нікому не цікаво щось проводити й організовувати. Може, щось десь і відбувається, але на рівні «міністерств». Може, місцеве «військове керівництво» й вивозить на стажування до найближчої російської військової бази. Але хіба я пишу про це? До війни для роботи в якихось проектах не треба було робити вибір, чи буду я після цього виїзною, чи не зіллють моє ім’я вже завтра СБУ. А вибір роботи з найвищою заробітною платою тут і зараз саме такий. Слід зважувати, чи варте воно того. Постійне зважування: що отримаєш, а що втратиш.
Читайте також: Допомога
На мою думку, життя — це панно. Багато кольорів, дріб’язкових деталей, але загалом шедевр. Із мого світу пішла саме частина цих, непомітних на перший погляд, штрихів: вечори з друзями, нічне місто, концерти, доброчинність, поїзди, навчання, плани, відпустки… Мого завтра як горизонту немає в тому панно, яке ніби збереглося. Контури є, а малюнок не зібрати. Може, треба подивитися на все ще раз по-новому, знайти добрі зміни, попрацювати над собою. Хоча є ще альтернатива спробувати десь, щоб, повернувшись через певний час, сказати з полегшенням: «Добре, що я знову вдома!».