Представники нинішніх «донецьких еліт» завжди сприймали українську національну ідентичність як ворожу для себе, адже їхня самосвідомість сформувалася на базі специфічної регіональної ментальності радянського розливу з гіпертрофованим почуттям територіального патріоти-
зму (див. Тиждень, 22/2012). Однак, опинившись біля керма в країні й поставши перед необхідністю обґрунтувати своє право на необмежену владу, з одного боку, перед Москвою, а з іншого – перед опозицією української більшості, вони змушені бодай інстинктивно шукати альтернативний концепт ідентичності.
Аналогічна ситуація свого часу склалася в сусідній Білорусі, де, попри всю комічність фігури Лукашенки як лідера, він зрозумів, що держава не може існувати без ідеологічного обґрунтування, без власного історичного міфу. Адже ідентичність – це самоусвідомлення певної групи людей у навколишньому світі, сукупність цінностей, які ототожнюють кожного її представника з певною спільнотою, нацією, державою. Саме тому там було розроблено концепцію «Ідеологічних основ Білоруської держави», відому як «лукашизм». Ключова ідея згаданої історіософської концепції – радянська Білорусь стала реальним втіленням білоруської державності, а Республіка Білорусь – її логічним продовженням.
Для «донецьких» неорадянська ідентичність так само органічна, оскільки вони є денаціоналізованим сплавом часів СРСР. Аналіз поглядів тієї частини регіоналів, які відповідають на формулювання партійної ідеології, свідчить, що сьогодні вони активно вибудовують концепцію «правільних укрАінцев» на противагу «укрАінцам нєправільним», «фашистам», які розмовляють і ведуть боротьбу за якусь там мову, постійно виступають проти влади, котра «найкраще відстоює національні інтереси України на Заході та Сході» і т. д. По суті, йдеться про органічний розвиток ідеї Януковича про «козлов, которые мешают нам жыть» зразка 2004 року.
Водночас Україну «укрАінцев правільних» регіонали, схоже, бачать як таку собі другу Росію. Ключові відмінності, на їхню думку, полягають лише в тому, що вона має сприятливіші умови для життя, м’якший природний та певною мірою політичний клімат і, що найважливіше, влада тут належить їм, «донецьким», а не якимось там путінським «пітерським». Таку свою другу Росію, яка цілком може називатися й «Украіной», «укрАінци правільниє» ладні захищати від конкурентів як зі Сходу, так і з Заходу, наскільки зможуть і, звісно ж, якщо зможуть. Головне – створити для цього ідеологічне підґрунтя.
В одному зі своїх інтерв’ю 2010 року Борис Колесніков, який керував ідеологічною роботою ПР під час торішніх парламентських виборів, заявляв: «Независимость Украины не подлежит обсуждению. Ни в какой плоскости… укрАинцам надо дать шанс, возможность построить мощную страну». Втім, на запитання, що він розуміє під поняттям «укрАінци» і чим вони відрізняються від росіян, прямолінійно заявив: «Большого отличия, наверное, все-таки нет… Украина более компактна… более мягкий климат все-таки, это плюс… укрАинцы, как и многие россияне, хорошо образованы в основной своей массе».
Читайте також: Хто такі «укрАінци» й чого вони хочуть
При цьому показово, що та частина регіоналів, яка претендує на вироблення партійної ідеології й активно, свідомо чи ні, формує останнім часом концепт «укрАінца правільного», вельми принципово відрізняється від решти спікерів ПР послідовною категоричністю в несприйнятті української мови бодай у публічному спілкуванні й навіть на державній службі. У цьому випадку не йдеться про політиків на кшталт Вадима Колесніченка, які асоціюють себе навіть не з «укрАінцамі», а безпосередньо з «русским движением на Украине». Візьмімо приклад типової «укрАінки» з ПР Олени Бондаренко, яка регулярно наполягає, що підвищення статусу російської мови – «это попытка защитить право укрАинцев говорить на родном языке». При цьому вона вдає, ніби не бачить нічого ненормального в тому, що рідною для українців є не українська (це було б цілком логічно), а російська, наводячи на виправдання явно некоректні порівняння. «Австрия, у которой нет австрийского языка, говорит полностью на немецком… Канада, у которой нет канадского языка, говорит на двух языках: французском и английском», – твердить вона, хоч сама в цій же фразі фактично й дає відповідь: ці держави, на відміну від України, не мають і не мали власної мови.
Утім, і позірна боротьба за «рівноправність мов» в «укрАінцев правільних» швидко виявляє свою однобокість та подвійні стандарти, тільки-но доходить до критичних ситуацій. Тоді з’ясовується, що вони не лише борються за право розмовляти мовою іншого народу, а й змушують до цього «укрАінцев тьомних і нєправільних». Так, під час візитів до західноукраїнських регіонів у часи свого віце-прем’єрства головний ідеолог ПР Борис Колесніков вимагав від місцевих чиновників говорити з ним російською. А Олена Бондаренко продемонструвала аналогічні погляди навіть публічно, причому стосовно не можновладців, а виборців, за право «общаться на их родном и понятном языке», нібито й ламають списи біло-сині лобісти російської мови.
«УкрАінская» псевдоідентичність, яку регіонали хочуть нав’язати всій країні, приречена, оскільки є сурогатною, ґрунтується на хибному трактуванні самосвідомості українців як регіонального різновиду російської ідентичності, а головне – через брак соціальних підвалин у сучасному українському суспільстві. Вона не здатна стати ідеологічною опорою для протидії російській геополітичній та економічній експансії, адже сама є частиною «Русского міра» й тільки в ньому і може утримувати Україну. Водночас шкідливість концепту «укрАінцев правільних» полягає в тому, що він перешкоджає консолідації української політичної нації на основі природної та реальної української європейської ідентичності, створюючи ілюзію альтернативи. Визначає Україну як уламок совка, не залишаючи їй іншого шляху, окрім як бути автономною частиною «Русского міра», хоча з певними місцевими особливостями, і за цим критерієм наближається до таких регіональних ідентифікацій, як «сибіряки» в самій РФ. Водночас вона неспроможна на щось більше – формування альтернативної і рівнозначної російській національної ідентичності. Носіям і пропагандистам політичного «укрАінства» об’єктивно невластиве усвідомлення відмінностей від Росії на ментальному рівні, належності України та українців до європейської, а не євразійської цивілізації. Звідси й схильність до російських методів не лише в гуманітарній царині, а й на рівні державного управління, «деспотично-холопської» моделі відносин між владою та суспільством, правого нігілізму, командно-адміністративної економічної політики, нехтування вільним та конкурентним підприємництвом у його європейському сенсі, а не у вигляді російських «кормлєній» для вузького кола лояльних до влади осіб, які вони можуть мати лише на час збереження нею повноважень.
Таким чином, «укрАінская» псевдоідентичність, до якої схиляється значна частина нинішнього владного конгломерату, зокрема й так звані молодореформатори із «Сім’ї», а також чимало приваблених нею російських політемігрантів останньої хвилі, об’єктивно прирікатиме Україну на деградацію та подальше втягування в російські неоімперські реставраційні проекти на пострадянському терені. Лише на бажанні не сприймати справжню українську ідентичність і замінити її різновидом російської, відкинувши решту суспільства на маргінес, з одного боку, та не здаватися на милість Путіна – з іншого, ідентичність ґрунтуватися не може. У цьому полягає хиткість усієї концепції політичного «укрАінства», що неминуче приречена на провал. Врешті-решт, ключова відмінність України від Білорусі полягає в тому, що справжня українська національна самосвідомість встигла набути достатньо довершених форм, хоча її формування все ще триває.