Осетини-алани – стародавній індоєвропейський етнос, спадкоємець історичних традицій скіфо-сарматського світу, чи не єдиний з учасників Великого переселення народів, який зберіг до наших днів свою ідентичність, рідну мову й культуру.
Від середини XVIII століття, коли конфедерація гірських осетинських громад установила дипломатичні відносини з Російською імперією, науковий інтерес до їхніх одноплемінників не вщухає. Вчені багатьох країн досліджують архаїчну мову осетинів, звичаї, обряди, а в нартівському епосі шукають відгомін минувшини скіфів, сарматів і аланів.
У Каталонії та історичній області Ясшаг в Угорщині, де колись селилися алани-яси, їх сьогодні розглядають як предків тамтешньої людності й успішно виявляють їхні сліди в локальній культурі. Однак на аланський спадок у Кавказькому регіоні несподівано знайшлося чимало претендентів, насамперед у сучасних Балкарії та Карачаї.
Читайте також: Будівничі лицарської європи
ТЮРКІЗАЦІЯ АЛАНІВ
Тюркомовні предки «гірських татар», тобто карачаївців і балкарців, у XV столітті прибули на Північний Кавказ із Криму. Змішавшись із місцевими залишками половців, вони асимілювали частину осетинського етносу й нав’язали їй свою мову. Навколишні народи, зокрема грузини, часто не відділяли балкарців від осетинів. Їхня матеріальна й духовна культура була дуже подібною.
У 1943–1944 роках балкарський і карачаївський народи були депортовані сталінським режимом до Киргизії та Казахстану, де зазнали утисків. Після повернення звідти 1956-го представники обох етносів узялися розбудовувати своє життя на колишній території і боротися за громадянські права. Той факт, що їхні предки прийшли на Кавказ дещо пізніше за всіх і виявилися там прибульцями, дуже їм допікав. Не менш непрестижним було осетинське походження їхньої культури. Половці тим часом мали погану репутацію в російських підручниках. А генетичний зв’язок із усе ще не реабілітованими на той час кримськими татарами взагалі чаїв небезпеку.
Потрібна була нова концепція походження від якомога давніших предків – уславлених, висококультурних і добре відомих історичним джерелам, із традиціями державотворення – для обґрунтування безперервності проживання балкарців і карачаївців на Північному Кавказі й первородства порівняно із сусідніми недепортованими етносами. І таких предків історик Хаміт Лайпанов знайшов у аланах, які, на його думку, були тюркомовними.
Згідно з поглядами цього вченого, виходило, що карачаєво-балкарський народ жив на своїй землі споконвічно, ніколи не втрачав і не змінював рідної мови, до того ж, узагалі, вплинув на хід світової історії і зробив неоціненний внесок у світову цивілізацію. Як показує дослідник кавказького націоналізму Віктор Шнірельман, лідери Карачаю та Балкарії погодилися з такою версією, і «середньовічні тюрки-алани» закрокували сторінками газетних публікацій та популярних книжок для молоді. Навіть науковці йшли на відверті фальсифікації, підробляючи літописи й ідентифікуючи давні рунічні пам’ятки письма з аланами, щоб приписати своєму народові славне минуле й застовпити за ним територію.
ПРЕДКИ ВАЙНАХІВ?
Окрім карачаївців та балкарців ідею тюркського походження аланів підхопили татари: філолог Мірфатих Закієв та відставний політрук Різа Барієв, однак у всіх згаданих вище зазіхань на аланство виявився серйозний конкурент. А саме вайнахи, тобто чеченці та інгуші, що жили поруч із осетинами й чимало від них запозичили, зокрема епос, певні елементи звичаїв та вірувань.
Ці народи – носії кавказьких мов, які теж зазнали депортації до Середньої Азії, – опинились у такому самому становищі, як і карачаївці та балкарці. Із сусідніми етносами, насамперед осетинами, в них загострилися суперечки, що були перенесені в історичну науку. Інгуші та чеченці – одні з корінних народів Кавказу, що, за деякими припущеннями, переселилися туди в глибоку давнину із Закавказзя чи навіть Передньої Азії. Однак їхнє давнє минуле, включаючи добу середньовіччя, було мало дослідженим і дуже дискусійним. Шукаючи славетних і відомих предків, увагу знову звернули на аланів.
Коли на карті з’явилася Республіка Інгушетія, це призвело до чергової хвилі міфотворчості. Її нову столицю – Магас – назвали на честь головного міста Аланської держави. Інгуський краєзнавець Нурдзін Кодзоєв заявив, що осетини до аланів не мають жодного відношення, і що насправді останні – предки інгушів, які тільки й зберегли давню аланську мову. Його підтримали інші патріотичні автори. У Чечні й Інгушетії на історичні теми пишуть здебільшого літератори, краєзнавці, політики, підприємці, тому вигадки домінують.
ЄВРАЗІЙСЬКІ ГОРИЗОНТИ
Офіційний Кремль залишився байдужим до аж ніяк не безвинних спроб переписування античної та середньовічної аланської історії. Однак їх узяв на озброєння російський рух «Євразійський союз молоді», відомий своїми радикальними заявами та акціями. Його ідеологи, попри підтримку Південної Осетії, заявили, що право на спадщину сарматів та аланів і нартівський епос мають багато євразійських народів аж до казахів включно. І що росіяни – такі самі, коли не більші спадкоємці, ніж осетини, бо в їхньому «колективному несвідомому» буцімто живуть «аланські архетипи».
«Євразійський союз молоді» вважає, що росіянам слід запозичити від сарматів і аланів певні етичні принципи задля формування еліти нової євразійської імперії та збирання земель Сарматії-Роксоланії, в якому особливе місце відведено приєднанню України. Нащадком аланів, приписуючи йому осетинське походження, визнають Іосіфа Сталіна. Він, мовляв, є великим утаємниченим, відновлювачем російської сакральної географії, і не Джуґашвілі він, а Дзуґоєв насправді. Водночас молоді євразійці не проти трактувати балкарців як аланських спадкоємців, а чеченців і навіть черкесів – як «хранителів первісної сарматської культури», які нібито відчували свою духовну спорідненість із російськими дворянами, що воювали проти них. На щастя, ці переконання ще не потрапили до офіційного дискурсу в РФ.