Англійський футбольний клуб «Ліверпуль» упродовж останніх двох сезонів вихопив стяг першості серед «ґлорігантерів» (мисливців за перемогами) в іспанської «Барселони». З приходом до керма німецького тренера Юрґена Клоппа найвидовищніший футбол на європейському континенті демонструють саме мерсісайдці. Лігу чемпіонів «Ліверпуль» мав вигравати ще торік у Києві, однак через дитячі помилки воротаря Лоріса Каріуса трофей тоді поїхав до Мадрида.
Цього року справедливість таки восторжествувала, і капітан найтитулованішого англійського клубу Джордан Гендерсон підняв омріяний кубок над головою — у Мадриді, на стадіоні «Ванда Метрополітано». А напередодні цьогорічного фіналу Юрґен Клопп згадав про Київ. У найнесподіванішому контексті. Тренер «Ліверпуля» завів балачку про те, чому УЄФА довірила проведення фіналу Ліги Європи такому екзотичному місту, як Баку. «Поїздка до Баку на фінал Ліги Європи — це справді смішно. Я не знаю, що їдять на сніданок люди, які ухвалюють такі рішення, — сказав культовий тренер, а після цього несподівано завернув у бік України. — Торік ми літали до Києва. Так, це чудове місто, але малоймовірно, що в фіналі могла грати команда з Росії чи з тієї частини світу. Рішення має ухвалюватися розумніше».
Слова Клоппа викликали неоднозначну реакцію. Дехто навіть звинувачував німця в тому, що він вважає Київ російським містом. Насправді ж ситуація банальніша. У Клоппа, який бував в Україні ще 2011-го, коли привозив до Львова на матч Ліги Європи проти «Карпат» дортмундську «Боруссію», проблеми не з географією, а з розумінням політичних реалій. Людина живе у своїх шаблонах й у власному мікрокосмі. Йому відомо, з ким межує держава Україна, але глибоко начхати, які в нас із цими сусідами відносини і що на час торішнього фіналу війна тривала понад чотири роки. Що показово: приїхавши до Києва на фінал, тренер подиху війни не відчув узагалі. В іншому разі таких дурниць він би не ніс.
Читайте також: Спортивний огляд: перемога молоджіки, приниження сербів і політик Беленюк
Найкумедніше, що десь у той самий час, як Клопп і його «Ліверпуль» приїздили до Києва на фінал Ліги чемпіонів, інші діячі проявляли принциповість, запевняючи спільноту свого виду спорту, що українська столиця у зв’язку з бойовими діями не спроможна надати гарантій безпеки. Через те в нашої країни тоді відібрали чемпіонат Європи з боротьби серед кадетів. Фактично, то було вольове рішення проросійськи налаштованого президента Об’єднаного світу боротьби серба Ненада Лаловіча. Він говорив те, чого вимагали його покровителі. І байдуже футбольний фінал, байдуже, що через місяць Київ приймав Чемпіонат континенту зі стрибків у воду, а в майже прифронтовому Харкові не побоялися провести Євро з боксу.
Річ у тім, що «спортсменами поза політикою» майстерно маніпулюють не лише в нас. І не лише в Росії. Оскільки часу, щоб заглиблюватися в тонкощі геополітики, у топових атлетів обмаль, їм установлюють, коли це вигідно, потрібні лекала. Інша річ, що в серба Лаловіча вони кремлівські, а в Клоппа й представників інших англійських клубів, які окупували цьогоріч обидва єврокубкові фінали, — свої, англійські. Особливо чітко «колективний розум» проявлявся саме у випадку з бакинським фіналом, куди піддані Її з великої не хотіли їхати категорично. Цієї теми не роздмухував хіба що лінивий. Добре бодай, що умовний Клопп не договорився до того, що «Баку чудове місто. Але малоймовірно, що там гратиме команда з Вірменії». Та й то лише тому, що вірменський прецедент у контексті протистояння англійських клубів з УЄФА вдало використовувався. Вірменин Генріх Мхітарян із лондонського «Арсеналу» на фінал із міркувань безпеки так і не поїхав, хоча азербайджанська сторона й гарантувала, мовляв, нічого з Генріхом не станеться.
З одного боку, зрозуміти англійців та інших представників Західної Європи можна: їм не хочеться летіти зайвих кілька годин. Утім, що ще, окрім тривалості польоту, має бентежити трохи знахабнілих від надмірного добра європейців? Безпека? Згідно з вимогами проведення матчів під егідою УЄФА, футболістів охороняють не згірше, ніж президентів держав. Комфорт? Теж абсурд, адже біля самого трапа літака учасників фінальних матчів зустрічають найсучасніші автобуси й відвозять гравців та персонал клубів у п’ятизірковий готель. І не відрізнити — в Баку він розташований чи в Лондоні.
Власне, приклад із Клоппом, який три дні гостював у воюючій країні, але так і не довідався про це, показовий. Найчастіше перебування спортсменів у країнах обмежується маршрутом «аеропорт — готель — стадіон». І так по колу. В більшості випадків вони не можуть відрізнити міст, у яких грають, бо банально їх не бачать. Водночас у потрібний момент обурюються — чому Київ, Тбілісі чи Баку? При цьому невдоволення виступами в Москві чути якось не доводилося. Мабуть, не пасує, з урахуванням того, що титулом більшості футбольних заходів є Газпром.
УЄФА з її спробами максимально розширити географію проведення фінальних матчів зрозуміти можна. Футбол вони сприймають як бізнес і зацікавлені, щоб гра стрімкіше прогресувала не лише в розвинених країнах. Звісно, представникам англійського, німецького чи іспанського чемпіонатів на ці прагнення начхати. Наявний стан речей їх улаштовує: з Грузією, Україною, Азербайджаном чи без них. Точніше, ліпше без них, бо летіти трохи довше, але це не так принципово. Робити гроші великі клуби калібру «Реалу», «Барселони», «Ліверпуля» чи «Манчестер Юнайтед» здатні навіть не від’їжджаючи далеко від дому. УЄФА ж зацікавлена, щоб містечковість максимально розбавити. То не Об’єднаний світ боротьби, в якому російські нафтодолари є вершиною мрій.
Читайте також: Спортивний огляд: фантомний Павелко, успіх юнаків і сумні реалії Парижа
Власне, від того прагнення до глобалізації одних і байдужості других ми й танцюємо. У цьому контексті згадується істерія навколо цін на оренду житла в Києві в дні фіналу Ліги чемпіонів. В очікуванні заможних європейців орендодавці й невеличкі готельєри попіднімали вартість до захмарних вершин. Квартиру в Києві в ті дні можна було зняти приблизно за 140 тис. грн. Європейська преса в унісон обурювалася, які ж знахабнілі й жадібні українці. Проте маємо найсвіжіше порівняння — цьогорічний фінал того самого турніру в Мадриді. Починати можна з того, що навіть ціни на авіаквитки до іспанської столиці і в прилеглі міста злетіли на 840%. Відповідно, вартість авіаперельоту до Лондона й назад варіювалася в межах £1200-1500. Ціна однієї ночі в готелі в центрі Мадрида коштувала £2168, зняти апартаменти за допомогою онлайн-майданчика вартувало £746, а ніч у гостелі стартувала від £700.
Виходить, не в жадібності українців справа. Точніше, не лише в ній. Навіть навпаки — ми на тлі тотальної ненаситності навіть виділилися. То ж українські ультрас перед торішнім фіналом пропонували вболівальникам з Мадрида чи Ліверпуля, які хотіли приїхати до Києва, але були не готові віддавати космічні суми за житло, безкоштовну ночівлю. Скористалися цими послугами чимало гостей. Вони були вражені, що хтось здатен безкорисно, заради доброго іміджу країни поступитися на кілька днів особистим комфортом. У контексті мадридського фіналу про такі випадки чути не довелося.
Цікаво також інше. Клуб «Ліверпуль» значну частину українських ультрас, незалежно від клубної «прописки», завжди приваблював саме давніми традиціями й масовістю фанатського руху. Коли десятки тисяч у єдиному пориві затягують знамените «You’ll Never Walk Alone», це не може не захоплювати. Власне, тому торік більшість із тих киян, які пропонували безкоштовне житло, прописували пропозиції саме до мерсісайдців.
Читайте також: Спортивний огляд: людяність, провінційні амбіції та наш чемпіон в Англії
Чи змінилося ставлення до клубу через рік після того, як показав своє невігластво в «українському питанні» Юрґен Клопп? Ні, причому якихось перемін не відчувалося ні серед киян, ні серед львів’ян, які впродовж цієї Ліги чемпіонів постійно вдягали червоні футболки «Ліверпуля», а дехто навіть вивчив «You’ll Never Walk Alone» назубок. Навіть більше, люди й далі захоплюються стилем гри, який сповідує німецький тренер, і вважають надзвичайно колоритною та позитивною фігурою його самого.
Те саме було й торік, коли напередодні чемпіонату світу в РФ із Рамзаном Кадировим у Грозному сфотографувався лідер сучасного «Ліверпуля», єгипетський нападник Мохаммед Салах. Бо футболістам із далекого зарубіжжя, мовляв, немає діла до ваших із Росією стосунків. Якщо вони почнуть влазити в такі хащі, то розучаться робити те, що найліпше вміють, — бити по м’ячу. Спортсменів, які спочатку міркували б, аналізували, а потім робили чи казали, украй мало. Один із таких винятків згадується в контексті України. Свого часу російський журналіст запитав італійського футбольного тренера Фабіо Капелло, що він думає про «нашого видатного тренера Валерія Лобановського». Сеньйор Капелло відгукнувся про Валерія Васильовича вкрай позитивно, але додав: «Він не росіянин, а українець».
Утім, ми таки, мабуть, багато хочемо: щоб за 28 років у статусі незалежної держави умовні німці чи англійці сприймали нас рівними собі. Можна набудувати стадіонів, провести Євро і фінал Ліги чемпіонів, але все одно не мати вигляду поважного й самодостатнього.