Фрази-шаблони заготувати нескладно: «Це був надзвичайно важкий рік: епідемія, лісові пожежі, повені, конфлікт з окупантами (у жодному разі не з російським агресором) на Сході… Але ми вистояли. Працювали й будували дороги». За таких обставин варто б скоротити спічрайтерів та розвантажити бюджет Офісу президента.
Щоденна статистика COVID-19 невпинно наближається до чотиризначних чисел, але ставити країну на паузу ніхто не квапиться. Україна вже опинилася в так званій червоній зоні, коли показник захворюваності перевищує 40 випадків на 100 тис. населення. Чиновники епохи кінця бідності традиційно суперечать одне одному: хтось твердить, що час повертатися до жорсткого карантину, а хтось, навпаки, бачить підстави його послабити. Але хоч би що казали, зрозуміло всім: ще однієї масштабної паузи економіка країни просто не витримає, і тоді на неї чекає те, що можна буде без перебільшення назвати добою небачених досі злиднів. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль спромігся на таку формулу: «Тотальний карантин сьогодні може спричинити більш катастрофічні наслідки, ніж просто коронавірус. Тому Україна перейшла на адаптивний карантин і тепер використовуватиме цю модель». Сумнівно, що за таким красномовством очільника уряду є якась продумана стратегія, радше очільники держави вирішили прийняти коронавірусну хворобу такою, як вона є, і доки решта Європи не повернеться на карантин, навряд чи в нас наважаться на такі заходи.
Читайте також: Шляхом Леоніда ІІ
Велике розчарування має спіткати й тих, хто 2019-го йшов на виборчі дільниці з думкою про те, що війна закінчиться, щойно зміниться ім’я та прізвище чинного президента України. Не судилося. Путін відкрито заявляє про «подаровані Росією землі» й нітрохи не приховує своїх реваншистських намірів. Ворог знову переносить війну на нашу територію. В українському інформпросторі якось ганебно рідко згадують про теракти в Харкові та Одесі у 2014–2015 роках, але нагадування трапляються й сьогодні. 20 червня колишня полонена сумнозвісної катівні «Ізоляція» (в окупованому Донецьку), правозахисниця Валентина Бучок поблизу мирної Костянтинівки підірвалася на розтяжці. На щастя, жінка вижила після цього — уже другого за останній час — замаху. Невідомо, чи знайде слідство бодай якийсь слід, але годі сумніватися, що це відкритий терор, який у нас воліють не помічати. Терор — це коли до справи беруться бородаті джихадисти з «ІДІЛ», а в нас — «непорозуміння між братами»? Так, мабуть, думає і сам президент, який, мов тубілець, що через власні забобони боїться назвати дощ дощем, у своїх промовах про війну на Донбасі вперто уникає згадок про Росію. Абстрактні окупанти — це дуже зручний конструкт для людей, дистанційованих від війни фразою «це все політики винні». Тих самих людей, яким і досі так комфортно жити імперськими міфами: це і грізний генпрокурор Ірина Венедіктова, що шанує 9 травня в радянській традиції, і вже загаданий прем’єр Денис Шмигаль, для якого Друга світова на українських теренах розпочалася 22 червня 1941 року.
Читайте також: Нелюбов
Очільник Офісу президента запевняє, що все під контролем. У своєму інтерв’ю lb.ua він сказав, що не потребує жодних червоних ліній, бо вони «прошиті на підкірці» в нього і в президента. Наскільки переконливою є риторика чинної влади, можна перевірити за допомогою соціології. Днями Ольга Балакірєва, голова правління Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка, повідомила, що баланс довіри-недовіри до Володимира Зеленського вперше став від’ємним: –8,9%. Щодо Ради й Кабміну ситуація ще гірша: їхній баланс зі знаком мінус перевищує 50%. Здається, що ні будівництво доріг (яке насправді є продовженням справи «старих політиків»), ні ходіння президента в народ у вигляді спілкування в чаті далекобійників не здатні зупинити падіння рейтингу, час якого настав. Відеоролики президента швидко забуваються, а от пандемія і повінь — куди помітніші знаки епохи, і їх важко перебити «позитивчиком» та жартами в стилі «Кварталу 95», навіть погрози а-ля Лукашенки, що комусь «буде боляче», вже не додають Зеленському шарму, який причаровував виборців на початку своєї каденції. Здається, учорашній комік переміряв уже всі маски зі своєї гримерки: простяцького хлопця, що їсть шаурму й бігає по фонтанах; грізного голови колгоспу, що гримає на підлеглих і виганяє з нарад «розбійників»; хитрого гросмейстера, що має таємний план і ось-ось переграє Путіна в дипломатичних змаганнях; звитяжного експериментатора, що готовий зумисне заразитися COVID-19. «Не вірю», — сказали не лише ті, хто не симпатизував Зеленському у 2019-му, а, як бачимо з останніх соціологічних опитувань, і ті, хто чекав простих і швидких рішень від Зе-команди та її лідера. Утім, віра в дива ніде не ділася: ми бачимо зростання популярності Анатолія Шарія та його партії, історія з невдалим втіленням сценарію серіалу в житті не стала повчальною абсолютно для всіх.
Читайте також: Дали йому рік
Судові процеси проти опозиції та активістів — ще одна червона зона, у яку влада зайшла, можливо, навіть більше, ніж сама того хотіла. Зеленський на стадіоні пафосно нарік себе «вироком» для Порошенка, але навряд чи він сподівався на той парад абсурду, на який перетворилися безкінечні позови проти п’ятого президента. Переслідування Сергія Стерненка, Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко, Яни Дугарь — це випробування активної частини суспільства на міцність і спроба реваншу водночас. У всіх цих справах є різні дрібні бенефіціари: Андрій Портнов, що плекає помсту за Майдан, Арсен Аваков, що насолоджується з недосяжних вершин реальної влади, та різного калібру місцеві князьки. Однак якщо взяти ширше, то по-справжньому в повномасштабній дестабілізації в Україні зацікавлена лише одна сторона — Росія, яка скористається з будь-якого послаблення України, щоб установити історичну справедливість так, як її бачать у Кремлі. На Банковій цього не помічають чи воліють не помічати: воювати з мерами, далекобійниками, волонтерсько-ветеранською спільнотою — це те, що легше й не вимагає надзусиль. Що таке «протистояти імперським апетитам Москви», там, можливо, і збагнули, але, схоже, намагаються ховати голову в пісок: красивими відео тут не зарадиш, тому зручніше тримати це все на паузі, а там як буде. Мистецтво імпровізації завжди чимало важило для капітана команди КВН, але верховному головнокомандувачу та відповідальному за зовнішню політику президентові воно може й нашкодити, однак він, здається, живе за принципом «не думати про погане», доки не виникне гострої потреби записати заспокійливе звернення.