Віднедавна знову в теленовинах і на перших шпальтах провідних мейнстрімних газет повно Дональда Трампа. Цього разу йдеться про те, що колишньому президенту висунули обвинувачення у невідповідальному, навіть злочинному поводженні з тисячами класифікованих (цілком таємних, конфіденційних) документів, які після закінчення каденції він забрав із собою у свою резиденцію Мар-а-Лаґо в Палм-Біч у Флориді.
Телеканали з неприхованим задоволенням показують кадри, на яких видно десятки коробок із документами, що стоять у таких місцях, як бальна зала чи ванна. Винен чи не винен Дональд Трамп — вирішить суд з лавою присяжних на чолі, а поки що стовпчики популярності серед республіканського електорату, який його підтримує, ростуть.
Те, що мене в цьому всьому зацікавило, це вигляд цих розкішно обставлених ванних кімнат в його резиденції у стилі чергового французького Людовика.
Колись в одному зі своїх фейлетонів я написав, що “Le style c’est l’homme” (стиль — це людина), а значить, що я не міг би голосувати за людину, в якої аж настільки агресивний стиль і при цьому такий поганий смак.
Це саме смак і стиль віками визначали місце в соціальній ієрархії. Зрозуміло, що і перше, і друге підлягало змінам, у випадку Трампа джерелом його смаку було багатство минулих епох, коли золото й усе, що блищить, визначало позицію на соціальному свічнику.
Читайте також: Те, чого ми не знаємо
Яскрава постать Трампа — це перетин рококового надміру й латиноамериканського стилю мильних опер, в яких конструкція сюжету й героїв тримається на заяложених схемах й стереотипах. Персонажі там чітко означені, а їхні дії передбачувані. Вони рідко проходять через метаморфози чи внутрішні конфлікти, а різниця між хорошими героями й поганими більш ніж очевидна. Антагоніст залишається лиходієм до самого кінця. Протагоніст — це людина, яка майже позбавлена вад, великодушний і добросердий, несправедливо обвинувачений… (у випадку Трампа) корумпованою і при цьому заздрісною ліберальною елітою.
Ну гаразд, досить вже робити Трампові рекламу, може, варто замислитися про домінування стилю його антагоністів, таких же, як і він, супербагатіїв, але прибічників іншої “естетичної” ідеології “тихої розкоші”.
“Тиха розкіш” — це естетична концепція, що ґрунтується на простоті й вишуканості. Фундаментальним принципом і суттю дуже заможної і привілейованої “тихої розкоші” є вироби, що передбачають використання матеріалів високої якості й досконалої майстерності для творення стриманих, добірних витончених речей.
Стиль багатих — це тонкі контексти, в яких ці речі розміщують і який зводить їх до рівня розкоші. Великі житлові простори, вільний доступ до природного світла й невидима робота домашньої обслуги, що підтримує цю “тиху розкіш” в належному порядку подалі від банальної буденності.
У цьому, звісно, немає нічого нового, “приховане багатство” — це естетика, яку привілейовані касти обирали віками. Простота форми й досконалість виконання вирізняє не тільки меблі, серед яких вони живуть, і одяг, який щодня носять, але й інші естетичні вибори ультрабагатіїв, які прагнуть дистанціюватися від позолочених трампівських стереотипів заможності. Ці мінімалістичні інтер’єри, приглушені кольори, коштовні матеріали й відповідно підібрані консультантами витвори мистецтва.
Читайте також: Чи бляшанка супу Кемпбелла — це справді суп?
Однак у цих розкішних просторах є щось приголомшило холодне, не лише з естетичної перспективи, але й із особистої. Резиденції найбагатших і найбільш “стильних” зроблені професійними дизайнерами, без сумніву, здібними й розумними людьми, а не справжніми господарями цих помешкань. У них важко побачити власний непідробний смак і характер, і можливо тому так багато з цих домівок нагадує ексклюзивні готелі, надзвичайно вишукані, але цілком тимчасові. Сірий, бежевий, білий і чорний стали кольорами-синонімами хорошого смаку.
Вони не сприймаються як монотонні, нецікаві, нудні — вони вважаються дуже елегантними, вишуканими, бажаними.
Дивлячись із позиції звичайного обивателя, життя в “тихій розкоші” може мати ореол елітарної привабливості, але за рахунок автентичності й індивідуальності. Люди в попелястому чи бежевому одязі, які живуть у своїх стерильних будинках, заповнених сірими й коричневими меблями, де мистецтво — це всього лиш елемент дизайну, наповнення фізичного, але не ментального простору. Чи є в цьому ще й місце на внутрішній спокій і радість?
Масовим феноменом естетики “тихої розкоші” стала “велика сіра софа”, людська версія розкішного ліжка для кота. Цей сучасний феномен інтер’єру неочікувано перекочував із реаліті-шоу в соціальних мережах до домівок тисяч людей. “Велика сіра софа” і пов’язана з нею естетика, яку рекламують інфлюенсери й Інстаграм, мають величезний медіа-успіх.
Читайте також: Непевність
Американський щомісячник “Fast Company”, який досліджує вплив Інстаграму на галузь дизайну інтер’єрів, описав це так: “Люди люблять речі, які бачать в Інстаграмі, і вони з’являються в Інстаграмі, бо люди їх люблять”.
А де у всьому цьому я? Теоретично я дуже люблю мінімалістичну естетику “тихої розкоші”, хоча ніколи не міг її собі дозволити, не тільки фінансово, але й ментально. Наше помешкання переповнене речами, багато з яких позолочені чи посріблені, але в цьому завжди багато естетичної іронії.
Меблі — це колекція строкатості, яку ми збирали роками, зжилися з нею і нам із ними просто добре. На стінах і в просторі повно мистецтва, від дуже витонченого до наївного і навіть відверто кітчового, але це або моє власне мистецтво, або створене іншими, яке ми прихистили. Часом важко жити в такому наповненому особистими сенсами просторі, але він наш власний, особистий, дуже радісний і сповнений щирої тихої розкоші.