8 листопада в український прокат виходить фільм «Хмарний атлас», який став нестандартним уже на рівні проекту. Це екранізація роману Девіда Мітчелла, де шість історій, дія яких розвивається у різний час (від XIX cт. до постапокаліптичного майбутнього), тісно з’єднані між собою духовним зв’язком. Тригодинна стрічка з бюджетом $100 млн створювалася впродовж шести років. Проект був народжений креативними Вачовскі, колись двома братами (Ларрі змінив стать), які створили новий кінематографічний всесвіт під назвою «Матриця». «Хмарний атлас» фінансувався фактично без допомоги голлівудських студій, натомість мав підтримку німецьких продюсерів. У пошуках грошей вони об’їздили весь світ і фінальну частину фінансування знайшли в Азії – $35 млн дали пекінська, гонконгівська і сінгапурська компанії. Таким чином, команда «Хмарного атласу» фактично проклала ту копродукційну дорогу зі Штатів через Європу до Китаю, яка невдовзі може розростися до найголовнішого хайвея сучасного кіно.
У. Т.: Судячи із трейлера «Хмарного атласу», у вас вийшла досить гармонійна співпраця. Як сталося, що ви зібралися втрьох і вирішили робити цю стрічку?
Л. В.: Ми саме знімали «Матрицю: Революцію», то був непростий період. І тут отримали дуже приємного листа від Тома Тиквера. Він зв’язався з нами, бо йому подобалися наші фільми, а ми були в захваті від «Біжи, Лоло, біжи!», тому й відповіли. У Лос-Анджелесі, зустрівшись, поговорили про кіно, мистецтво й те, чому нам захотілося стати режисерами. Згодом написали йому, що їдемо до Берліна і зніматимемо там «V» означає Вендета» (Енді та Лана Вачовскі були сценаристами цієї стрічки. – Ред.). Нам дуже імпонує історія кіно, а Бабельсберг (район міста Потсдама, історичний центр розвитку німецького кінематографа. – Ред.) – це для нас загадкова Мекка, ми завжди хотіли там побувати. Антиутопія «Метрополіс» Фріца Ланґа – один із наймістичніших фільмів для нас, нам завжди кортіло розгадати більше його таємниць… Так і зробили. Вирішили: поїдемо знімати «…Вендету» в Німеччині. Мали чудовий план зібратися нарешті докупи, але того самісінького дня, коли сіли на літак, Том на іншому полетів знімати «Парфумера», тож ми не бачилися в Берліні з півроку.
Е. В.: Згодом ситуація повторилася. Фільмуючи «Спіді-гонщика», в Берліні знову не змогли зустрітися з Томом. Тож вирішили, що єдина можливість провести якийсь час разом – це спільно працювати. А тоді вийшла книжка Девіда Мітчелла «Хмарний атлас», і ми зрозуміли, що це і є нагода, яка може нас звести.
У. Т.: Як ви разом знімали? Частинами?
Л. В.: Ми відчували: якщо не зможемо втрьох створити сценарію, то не варто буде й намагатися спільно фільмувати. Хотіли просто подивитися, як вийде, і спробувати зняти. Але треба було себе перевірити, тому поїхали всі в Коста-Рику й почали працювати. Хоч як це дивно, писалося дуже легко і швидко – ніби говорили з якимось третім голосом. Зрештою, літературну основу доробили й зрозуміли: хай там як, а знімати разом буде зовсім не складно.
У. Т.: Усі ви маєте величезний досвід у режисурі. А чогось нового одне від одного навчилися?
Е. В.: Звісно! Ми ніколи не писали музики після того, як стрічку змонтовано. В Голлівуді так роблять усі – це традиційна тамтешня структура роботи над кінокартиною. Монтуючи, накладаєш на фільм чиїсь мелодії, а потім переглядаєш у пришвидшеному темпі. Але Том пише всю музику ще до зйомок. Вона готова до монтажу, і темп стрічки підганяєш під неї.
У. Т.: Наскільки складно знімати авторський фільм із бюджетом у $100 млн?
Л. В.: Ви й не уявляєте!
Е. В.: То було найабсурдніше, що може спасти на думку. Сотні разів хтось із нас сумнівався, чи варто було взагалі щось таке затівати. Невже слід так цим перейматися? Нам стільки не щастило, стільки людей приходили до нас і йшли, обіцяли… І звичайно, багато хто не хотів у це вплутуватися. Нам відмовляла кожна студія. Гадаю, через те що сценарій здавався надто експериментальним.
T. T.: Вони злякалися. Злякалися задуму, бо коли робиш великий фільм, проблеми теж великі. Масштабний проект привертає більше уваги, тож і провал може бути більший, ніж зазвичай. Але божевілля в тому, що ми насправді ні в кого й не просили шалених грошей. Про $100 млн аж ніяк не йшлося. Просили такі собі кошти, щоб можна було всі ці фрагменти й наші задуми зібрати докупи. А нам не давали й мінімуму від тієї суми, яку виділили б на фільм із бюджетом, удвічі меншим за цей.
Л. В.: Закінчивши стрічку, ми все одно не могли продати його різним країнам. Із розповсюдженням виникли проблеми навіть у Великій Британії, хоч у нас знімалися Г’ю Ґрант, Джим Бродбенд, Джим Стерджесс… До того ж автор книжки – англієць, вона була бестселером у нього на батьківщині. І ми їдемо туди, а вони кажуть «ні».
У. Т.: Думаєте, така доля чекає на все незалежне кіно?
Л. В.: Ми казали, що коли наш фільм вийде, станеться одне із двох. Або це надихне людей більше ризикувати й експериментувати з нестандартним матеріалом (адже в цьому й була здебільшого суть нашої стрічки, настільки вона є іншою та оригінальною) і брати на себе повну відповідальність за результат. Коли хто захоче зробити щось схоже, може подивитися на наш успіх і спробувати. Але якщо приймаєш рішення й повністю відповідаєш за наслідки, це страшно і драйвово водночас.
У. Т.: Виконавець головної ролі Том Генкс казав, що у фільмі є алюзії до творчості Алєксандра Солженіцина. Це справді так?
Л. В.: Я читала «Один день Івана Дєнісовіча» в коледжі. Так, Девід Мітчелл багато посилається на Солженіцина в «…Атласі». Тоді я вирішила ще раз перечитати цього письменника – було ще цікавіше. Зрештою, ми подумали, що добре ввести в сюжет якогось дивного героя, як-от у нього в книжках.
T. T.: У нашому сюжеті дуже важливо, що персонажі пов’язані між собою через історію – і кожен із них має стосунок до головного героя. І має робити вибір: стати кращим або гіршим. Усі вони стоять перед моральним вибором.
У. Т.: Чи зможе фільм достукатися до молодшої аудиторії? У сенсі ідей і технічних засобів?
T. T.: Гадаємо, що молоді люди насправді шукають стрічки, які виходять за межі певного бачення, і, можливо, саме тому захочуть переглянути його ще і ще. Крім того, він пропонує предмети для обговорень. Готуючи його, ми говорили про кінострічки, які надихали нас стати тими, ким ми є нині, і значно вплинули на формування нашого бачення. Ми хочемо зробити фільм, який люди пам’ятатимуть. Мої улюблені стрічки – я до них ставився як до друзів – вони змінили мій світогляд. У такому фільмі є більше ніж просто один випадковий вибір, більше ніж одна ідея. Тут зібрані думки, які частіше за інші зринають у голові, доки живеш. Нашим завданням було запропонувати такий екранний твір, а не кіно, яке побачиш раз і потім не дивитимешся, бо не знайдеш там для себе вже нічого нового.
Е. В.: Цей фільм вимагає уваги. І ми сподіваємося, що наш глядач не лінуватиметься, буде готовий до того, аби щось його зачепило. Маємо надію, аудиторія добре відреагує на стрічку.
У. Т.: Чи стають фільми неактуальними?
T. T.: Добрі – ні. Коли є грандіозні ідеї, як тут, кінокартина ніколи не застаріє.
У. Т.: Наскільки у вашій стрічці є виразною духовна складова?
Л.В.: Девід Мітчелл гармонійно поєднав у своєму романі східні духовні концепції з абсолютно світськими речами. Сам літературний твір містить у собі багато віри – це феноменальний меседж у наші дні.