Після початку повномасштабного вторгнення потреба у протезуванні в Україні зросла в рази. Щодня до реабілітаційних центрів звертаються військові та цивільні, які втратили кінцівки через вибухи, мінно-вибухові травми та обстріли. Для когось протез означає можливість знову самостійно ходити, для когось — повернутися до роботи, обійняти дитину двома руками чи виконувати звичні побутові справи. Водночас цього року у Центрі UNBROKEN почали відновлювати те, що ще донедавна в Україні не протезували: очі, ніс, вуха та пальці.
У 2024 році у Львові за підтримки уряду Німеччини відкрили найбільший в Україні центр протезування та ортезування UNBROKEN. Тут, на площі у 1000 м², розташовані спеціалізовані приміщення для зняття мірок і примірки штучних кінцівок, власна 3D-лабораторія, протезна майстерня та лабораторія аналізу ходи. Зараз у центрі працює вісім протезистів: двоє створюють верхні кінцівки, шестеро — нижні. Та ще чотири роки тому все було геть по-іншому.
Грудень, 2022 рік
Лікарняний коридор осяює грудневе сонце. Повз мене проїжджає жінка на колісному кріслі, одягнена у в’язаний светр теракотового кольору, медсестра штовхає каталку, на якій лежить пацієнт, пробігає лікарка. Біля лабораторії протезування роблять свої перші кроки на нових кінцівках двоє чоловіків — обережно, але дуже цілеспрямовано. Заходжу у приміщення — невеликий кабінет з кушеткою та необхідними матеріалами. Пахне тут, наче у будівельному магазині, а на чорній підлозі добре видно білі сліди.
— Тут ми робимо гіпсові зліпки кукси — кінцівки пацієнта, яка залишилася після ампутацій. Це ми називаємо міркою. Після того я залию всередину розчин, вийде гіпсовий позитив, — пояснює керівник напрямку протезування Назар Багнюк.
Праворуч від дверей стоїть великий дерев’яний ящик, наповнений корковою стружкою. Назар ставить у нього гіпсовий зліпок.
— Куксоприймач — виріб, у який встромляють частину кінцівки — знизу нерівний, тому ми буквально викопуємо для нього ямку. Так його легше заливати гіпсом. Прилягання має бути максимально щільним, якщо залишиться повітря — протез просто спадатиме, — каже Назар.
За кілька хвилин розчин починає тверднути. Коли гіпсовий позитив остаточно застигне, на ньому напишуть прізвище пацієнта. Таких заготовок у майстерні одночасно кілька.
Із лікарняного корпусу виходимо на подвір’я лікарні, де стоїть білий контейнер із двома невеликими вікнами. Здалеку він нагадує пересувну гримерку зі знімального майданчика без коліс. У світі без війни ці контейнери використовують для паралімпійців — щоб лагодити їхні девайси під час змагань, якщо є така потреба.
— Guten Morgen! — лунає, щойно ми відчиняємо двері.
— Добридень! — відповідаю.
— А хто вам сказав, що він добрий? Хоча взагалі непоганий, якщо чесно. Заходьте!, — сміється протезист Святослав Іванюк.
Усередині пахне клеєм і фарбою. Довкола — рулони білих серветок, кружальця шліфувального паперу сигнально-коричневого кольору, металеві каністри. Молодий хлопець в окулярах, одягнений у футболку кольору хакі та чорні штани, нагадує голлівудського актора — настільки засліплює його усмішка! Перед Святославом — майбутня гільза, основа протеза, яка за кілька днів стане чиєюсь новою ногою.
— Коли маємо готовий гіпсовий позитив, починаємо виготовляти гільзу. Якщо вона тимчасова, використовуємо пластмасу, — вказує Святослав на полицю з великими квадратами пластику двох відтінків — лавандового та графітового. — Фіолетові листочки пружніші, але витримують менше навантаження. А сірі — навпаки. Умовно я їх розділяю так: якщо вага пацієнта до ста кілограмів, то беру перші, а якщо більше — другі. А далі все ще простіше: розігріваємо пластмасу до 130 чи 180 градусів у печі, вставляємо у рамку і натягуємо на гіпс.
— А якщо гільза постійна? — запитую я, щоб зрозуміти, чому хлопець зараз працює за іншою схемою.
— Тоді процес виглядає як зараз! — наче прочитавши мої думки, вигукує Святослав. — Якщо гільза постійна, її спершу обтягують спеціальним поролоном (він кольору абрикосового щербета, — Авт.), щоб не нагризала. А тоді можна переходити до ламінування ортокриловою смолою. Що ми зараз і зробимо!
Майбутній виріб стоїть на спеціальному металевому тримачі, до якого підходить хлопець. Той обмотує гільзу фолією — тонкою плівкою, — зафіксувавши її початок знизу синьою ізострічкою. Наступний етап — змішування смоли разом із фарбою.
— Ой, зараз такий запах буде! Ліпше, ніж клей! Хоча це на любителя — не всім підходить! Але якщо у молодості були специфічні вподобання, то це саме те, що треба, — жартує Святослав.
За мить контейнер наповнюється різким ароматом смоли. Святослав додає до неї пігмент тілесного кольору. Обережно заливає суміш усередину гільзи, розгладжує плівку долонями, ніби наклеює захисне скло на телефон, і раптом нестримно вигукує:
— Японська хата! Футболку вимастив… Улюблену зелену футболку!
Поки ми говоримо, гільза поступово твердне. Ще трохи — і її можна буде шліфувати, встановлювати кріплення, збирати весь протез докупи. За словами Святослава, на це може піти один день, а може, й тиждень. Усе залежить від складності ампутації та від того, наскільки швидко людина зможе приміряти нову кінцівку.
Наостанок запитую, чи не виснажує така робота.
— Ох, серпом по спині. Робочий день у мене різний. Нормальний триває вісім-десять годин. Але буває таке, що й до опівночі не встигаєш. То не та робота, яку ти можеш закінчити о визначеній годині. Бо, наприклад, якщо пацієнт приходить на видачу, ти не можеш його відпустити, поки він не піде ідеально. Не скажеш йому «прийдіть завтра», бо він фізично не зможе цього зробити. Але я люблю свою роботу, тому вона ніколи не тяжка. У людини немає ноги, ти їй її робиш — і вона знову ходить. Що може бути краще?
Липень, 2026 рік
Чотири роки потому білий контейнер у дворі вже не є майстернею. Він поступився місцем простору, який важко порівняти з тим, що був узимку 2022-го. Тепер це масштабний центр з майстернями, лабораторіями та кабінетами, об’єднаними одним маршрутом.
— Тепер можемо охопити більшу кількість пацієнтів завдяки тому, що маємо повноцінне приміщення, де налаштовуємо всі процеси. Ми працюємо з виробниками з усього світу, що дає нам можливість ставити різні комплектації для кожного індивідуально, — ділиться протезистка Оксана Лехняк.
Гул у майстерні не стихає ні на секунду. Тут працюють з гіпсовими позитивами — їх «шліфують», підганяючи під потрібні розміри. Згодом створюють тестовий куксоприймач — гіпс, який довели до ідеалу, обтягують термоліном, попередньо розігрітим у пічці до 160 градусів, а тоді вакуумом витягують повітря. Прозорий матеріал дозволяє протезистам одразу побачити, де куксоприймач тисне надто сильно, зокрема у ділянці кісткових виступів, і скоригувати його форму.
Постійні гільзи створюють у наступному приміщенні.
— Це, наприклад, передпліччя, протезист імітує його у піні. Після того, як гіпсова модель набуває потрібної форми, її встановлюють на вакуумний стенд і починають набудовувати шари для майбутнього протезу. Спершу гіпсову модель покривають фолією, щоб смола не потрапила на внутрішні компоненти. Потім нашаровують кілька рукавів із перлону, які формують товщину, а зверху — рукав із карбону чи скловолокна. Конструкцію знову закривають фолією й заливають смолою, яка просочує всі шари, ламінує їх в одне ціле. Після застигання куксоприймач шліфують, полірують, встановлюють необхідні компоненти — кисті, зап’ястки, коліна, стопи тощо, — розповідає протезистка.
В UNBROKEN є робот, який дозволяє пропустити етап гіпсу, наприклад, коли йдеться про пацієнтів з великими стегнами. Адже гіпсові моделі тоді виходять масивними й важкими, їх складно переносити.
— Але використовуємо ми його рідко. У багатьох наших пацієнтів складні травми: уламки в тканинах, рубці, опіки. А ця технологія найкраще працює, коли кукса добре сформована й має достатньо м’яких тканин, — каже Оксана.
В окремому приміщенні збирають протези.
— Ось так виглядає карбоновий куксоприймач, а ось так — куксоприймач, який пацієнт захотів з власним дизайном. Він приніс футболку, ми вирізали принт, пошили рукав, який одягли останнім, і заламінували. У нас можна і таке, — ділиться протезистка.
Якщо йдеться про протези рук, то в UNBROKEN використовують як механічні, так і біонічні. Для перших беруть німецькі компоненти, а ось для других дедалі частіше встановлюють українську мультиартикуляційну кисть.
— Це фактично єдина біонічна рука, яку можна отримати за державною програмою, адже імпортні аналоги значно дорожчі. Вона має кілька типів хватів і керується двома електродами, які зчитують сигнали м’язів, і рука виконує потрібний рух, — каже Оксана.
У наступній кімнаті видають протези і, найголовніше, — навчають ними користуватися.
— Зробити протез — це лише половина роботи. Далі потрібно навчити давати раду різним труднощам, які виникають у повсякденному житті. У нас є рівна та м’яка підлога, схил, сходи, тобто ми навчаємо пацієнта, як діяти у тій чи іншій ситуації. Ну, і перевага UNBROKEN у тому, що ми працюємо як одна команда, всі постійно між собою комунікують. Якщо виникають питання щодо протеза чи реабілітації, можемо одразу обговорити їх і разом знайти найкраще рішення для пацієнта. Хірурги іноді можуть дзвонити до протезиста ще до операції та радитися про рівень ампутації, щоб зрозуміти, як у майбутньому людину буде найкраще протезувати. Тобто вони думають наперед, як пацієнта поставити на ноги, раніше, у 2022-му, ні часу, ні думки про це не було, — додає протезистка.
Однак у роботі фахівців немає моменту, коли можна сказати: «Все, історія з пацієнтом завершена».
— Навіть якщо ти спротезував пацієнта рік тому, це не означає, що ти вже з ним попрощався. Він прийде на ремонт або на заміну, і якщо ти надав послугу добре, то він повернеться до тебе. Тому це довготривала історія, і сподіваюся, що все змінюватиметься тільки на краще. В Україні стає дедалі більше ветеранів, а отже, ми маємо повністю адаптуватися до нової реальності та змінювати себе зсередини, — наголошує Оксана.
«Протез повинен мати душу, щоб слугувати»
Цьогоріч у Центрі UNBROKEN з’явився новий напрямок допомоги українцям, які постраждали внаслідок війни. Його розвиває екзопротезистка Таїсія Ярова, яка власноруч створює унікальні протези очей, носа, вух і пальців для військових, що зазнали важких поранень.
Вона працює у невеличкій майстерні, де є все необхідне. Ліворуч — місце для оглядів пацієнтів. На столику біля кушетки лежить палітра кольорів райдужної оболонки ока для підбору очного протеза, яка дуже нагадує манікюрну.
Є коробка зі скляними очима. Однак ці, на відміну від індивідуальних, мають ідеально підійти за кольором та розміром, що буває дуже рідко. Оскільки око може швидко зарости, пацієнтам вставляють конформер — це прозора пластина, яка формує протезне ложе.
— З ними в Україні біда, особливо по шпиталях. Хлопці, коли до мене приходять око міняти, кажуть, щоб я конформер віддала, бо їм іще його треба у лікарню повернути, — каже Таїсія.
Зараз майстрині найчастіше доводиться робити очні протези.
— Війна змінилася. На початку вторгнення було багато ампутацій ніг через мінування, все вибухало на землі. А тепер через дрони страждає верхня частина тулуба. І найвразливішими є очі, — ділиться Таїсія.
Праворуч у майстерні — багато поличок з матеріалами, пристрої, потрібні для виготовлення протезів, зокрема полімеризатор. Якісь вироби полімеризують у печі, якісь — на водяній бані чи просто на повітрі.
— Щось у мене вариться, щось печеться, — жартує Таїсія.
На її робочому столі лежать, мов елементи конструктора, вже готові протези очей, багато пальців, ніс. Стоїть і маленька дитяча ручка, бо допомогу можуть отримати не лише військові, а й цивільні.
Таїсія ділиться: для неї кожен протез — це індивідуальний квест. Процес створення вона починає з зустрічі з пацієнтом та огляду, за потреби виконує 3D-сканування. Далі — її інженерне рішення. Потрібно викласти форму органу з пластиліну, створити восковий протез, який можна приміряти. Якщо все гаразд, виріб відливають у силіконі, полімеризують — і аж тоді розпочинається магія з кольорами, структурами та ледь помітними деталями.
— Так склалось у житті, що у мене багато дуже різних освіт, які потрапили у «десяточку». Я художниця, скульпторка, маю медичну освіту за спеціальністю «ортопедична стоматологія». Це все стосується обличчя. І зараз я є магістранткою «Львівської політехніки», де вивчаю технології виготовлення ортопедичних та реабілітаційних виробів медичного призначення, — розповідає майстриня. Її професія в Україні тільки починає розвиватися, адже навички передаються від майстра до майстра.
Тож з матеріалами для виготовлення протезів доводиться експериментувати та постійно вдосконалюватися.
— Намагаюся не зупинятися на якомусь одному, однак кожен матеріал має мати сертифікат та медичне призначення. Для очей найчастіше використовую стоматологічні матеріали, зокрема акрил, а для обличчя чи пальців можна взяти його або ж силікон чи вініл. Кожна травма має своє технічне рішення, і я стараюся комбінувати матеріали так, щоб пацієнт якомога довше міг носити протез, щоб він був легкий, зручний і не вицвітав, — розповідає Таїсія.
Очі майстриня розфарбовує спеціальними фарбами, сипучими пігментами. Більшість з них —оксиди або діоксиди металів. Їх Таїсія розводить саморобним безпечним лаком. Жодних домішок немає, адже йдеться про обличчя, слизову, все близько до мозку, тож треба бути дуже обережною. Якщо треба додати реалістичності, Таїсія використовує силікон і додає куперозні прожилки. Їх іще можна малювати олівцем.
Протези, які виготовляє Таїсія, можуть кріпитися трьома способами: на спеціальний медичний клей, на імплантований магніт або на механічне кріплення, наприклад, на окуляри. Вибір залежить від медичних показів, зокрема стану шкіри.
— Усі протези знімаються, доглядати за ними просто: достатньо промити теплою водою з дитячим милом та продезінфікувати хлоргексидином. За правилами, якщо це протез-накладка, його можна носити вісім годин, а око можна знімати раз на два тижні чи раз на місяць, зважаючи на реакцію організму, — розповідає Таїсія.
Акрилові очні протези можуть слугувати сім років за умови щорічного переполірування. Далі його знову можна носити стільки ж часу, якщо з віком не змінюється очна порожнина. Протези-накладки за гарного догляду слугуватимуть п’ять років.
— Людина, яка має протез, прив’язана до свого майстра на все життя. Скинули чи набрали вагу — протез починає балансувати. Старіємо, вже не так виглядаємо — виріб треба переробити, — каже Таїсія.
Читайте також: Ветеран російсько-української війни: до чого не готує життя в окопі українських захисників
Отримуючи протези, пацієнти зазвичай дуже радіють.
— Хочеться впізнавати себе у дзеркалі. Хтось радий, бо дитина не буде більше лякатися. Павло Марценюк взагалі сказав, що він нарешті доукомплектований — і поїхав до донечки на випускний у садочок. Хтось робить кілька протезів: один для мами, а для себе, наприклад, повністю чорний, щоб стильно виглядати. Хлопці у нас із гумором, — сміється Таїсія.
Масштабувати досвід майстрині складно. Таких спеціалістів по всьому світу лише кілька десятків, і цей фах не схожий на роботу гримерів у кіно, з якими їх часто порівнюють, бо йдеться про медичне призначення.
— Протез повинен мати душу, щоб слугувати і бути зручним, легким. Тому це професія на тонкій межі між мистецтвом і медициною, — переконана Таїсія.
