Тільки на Київщині станом на зараз налічується понад 140 000 ветеранів російсько-української війни. І майже кожен із них, кого ми бачимо з протезом, пройшов усі випробування, про які з власного досвіду розповідає наш співрозмовник — ветеран ЗСУ Андрій.
Без ноги Андрій залишився на Бахмутському напрямку, поблизу Часового Яру, де виконував бойове завдання як командир взводу. Одну ногу довелося частково ампутувати. Крім того, серйозно постраждали обидва коліна, які потребували хірургічного втручання.
Далі пропонуємо пряму мову ветерана Андрія про його досвід протезування, повернення до активного життя, проблеми у медичній сфері, з якими стикаються ветерани, та підготовку суспільства до життя поруч із людьми, які отримали важкі поранення під час війни.
«Запорука успішного протезування — співпраця певних медичних ланок»
— Наскільки я можу судити з власного досвіду, успішність протезування — тобто те, чи зможе людина ходити або навіть бігати і наскільки вільно це робитиме — залежить від трьох основних чинників:
- операція і формування самої кукси;
- реабілітація, відновлення рухливості суглобів, м’язів;
- безпосереднє виготовлення протезу.
Проблема в тому, що ці три медичні напрямки не співпрацюють між собою, кожен окремо виконує свою задачу, не враховуючи подальшого лікування. До прикладу, завдання стабпункту (першої ланки медзакладів, куди воїн потрапляє одразу після поранення, — Ред.) — врятувати життя людини. Ніхто в той момент не думає про майбутнє успішне протезування.
Коли після стабпункту потрапляєш до лікарні, головне завдання лікарів — якнайшвидше тебе вилікувати, щоб усе загоїлося і заклад міг приймати інших поранених. Про те, наскільки правильно сформована кукса для подальшого протезування, часто замислюються вже значно менше.
У моєму випадку після підриву на міні часткову ампутацію стопи провели безпосередньо на стабпункті. Я, до слова, ту частину ампутованої стопи ще возив із собою в сміттєвому пакеті: на стабпункті не було можливості займатися утилізацією ампутованих кінцівок, тому її віддали мені. Вже у лікарні в Харкові я віддав її в утилізаційний пункт.
В Харкові лікарі були вже більш-менш зорієнтовані на проведення операції, яка в подальшому виведе тебе на формування кукси — тієї частини кінцівки, на яку буде кріпитися сам протез у подальшому.
І ось тут виникає основна, на мій погляд, проблема — немає єдиної системи співпраці з протезистами. Умовно кажучи, хірурги відрізають, керуючись старими протоколами. Однак саме тут виникає наступна проблема, пов’язана з подальшим протезуванням. Річ у тім, що протезні стопи мають різну висоту.
Відповідно до чинного законодавства держава забезпечує нас протезами четвертого класу мобільності, а кожна така стопа має свої технічні параметри, зокрема висоту.
Тому перед хірургами постає непросте питання: скільки саме ампутувати? Насправді кожен сантиметр має значення.
Якби мені ампутували кінцівку лише на два сантиметри менше, протезна стопа, якою я користуюся зараз, уже не підійшла б за висотою. У моєму випадку висота стопи протеза становить 26 сантиметрів. Встановити її вдалося лише після реампутації у Львові, де мені лікували запалення та повторно формували куксу.
Якби між хірургами та протезистами була налагоджена співпраця, для таких пацієнтів, як я, все було б значно простіше й ефективніше.
Але тут потрібно знайти дуже тонкий баланс. Якщо сформувати закоротку куксу, зменшується важіль, і людині буде складніше ходити. Якщо ж залишити її довшою, важіль начебто кращий, але це не завжди дозволяє встановити функціональнішу протезну стопу.
Читайте також: «Я — не те, що зі мною сталося…»: історія ветерана про Іловайськ, поранення і шлях до відновлення
Щоб людина з протезом у майбутньому могла провадити максимально повноцінне й активне життя, на кожному етапі — від моменту травми до виготовлення протеза — потрібно враховувати цілий комплекс нюансів.
За словами Андрія, однією з таких проблем є підхід до обробки кістки під час ампутації.
Наші хірурги часто роблять прямий зріз кістки, тоді як у багатьох закордонних клініках її спилюють під кутом і додатково заокруглюють краї.
Навіть якщо кістка після операції закрита м’язами й зашита, прямий зріз нерідко призводить до проблем у майбутньому. Коли людина починає ставати на протез і навантаження зростає, край кістки може тиснути на тканини й навіть проривати шкіру.
У мене сталося саме так. Розвинулося запалення, і довелося робити реампутацію — додатково вкорочувати кістку. Водночас саме ця операція зрештою дозволила правильно сформувати куксу та досягти успішного результату протезування.
Є ще один важливий нюанс. Після ампутації м’язи гомілки поступово зменшуються в об’ємі, тому пацієнтам доводиться проходити компресійну терапію, щоб прискорити цей процес і підготувати куксу до протезування.
З того, що я читав про практику закордонних хірургів і протезистів, у деяких випадках вони видаляють м’язи, які після ампутації вже не виконують жодної функції. Завдяки цьому кукса швидше набуває форми, оптимальної для протезування, що дозволяє скоротити чи навіть уникнути тривалої компресійної терапії та реабілітації.
«Є попит — ринок розвивається. А фахівців не вистачає…»
Ветеран наголошує ще на одній системній проблемі:
— Існують визначені терміни між загоєнням рани та початком протезування. Незалежно від того, готова кукса чи ні, людину мають запротезувати в установлені строки.
У моєму випадку кукса ще не була готова, але за протоколом уже настав час протезування. Після опилу кістки виявилося, що м’яких тканин недостатньо.
Коли я отримав протез і спробував стати на нього, це виявилося неможливим: кістка почала проривати шкіру, виникло запалення.
На той момент я вже перебував не на етапі лікування, а на етапі реабілітації. І саме тоді стала очевидною проблема відсутності взаємодії між фахівцями, які супроводжують пацієнта на різних етапах.
Той, хто оперує, виконує свою роботу. Реабілітолог має інше завдання — максимально відновити рухливість суглобів і м’язів. Протезист, своєю чергою, виготовляє протез. Кожен виконує свою частину роботи, але комплексного підходу часто бракує. Саме тому багато хлопців не можуть повноцінно користуватися своїми протезами.
Повномасштабна війна різко збільшила потребу в протезуванні, а разом із нею і кількість протезних підприємств в Україні. З іншого боку, основні комплектуючі для протезів виробляються за кордоном. При цьому кожен протез має підлаштовуватися під конкретну людину, адже це суто індивідуальний виріб. І саме тут також виникає чимало викликів.
Наскільки я сам вивчав це питання, існують різні технології виготовлення куксоприймачів.
Під час мого протезування використали одну з найсучасніших технологій — Direct Socket. У цьому випадку куксоприймач виготовляється безпосередньо на кінцівці пацієнта, тому максимально відповідає його анатомічним особливостям. Такий протез фактично повторює індивідуальні антропометричні параметри людини і забезпечує найкращу посадку.
Водночас є підприємства, які працюють за іншим принципом: використовують типові рішення. Якщо проводити аналогію, це схоже на вибір взуття: один варіант не підійшов, інший начебто підходить, додають спеціальні вкладки і пропонують користуватися.
Якщо протез виготовлений індивідуально під людину, з ним можна не лише ходити, а й бігати. Якщо ж лише приблизно підходить за розміром, але не враховує особливостей конкретної кінцівки, то користуватися ним буде складно.
За словами Андрія, носіння протеза саме по собі пов’язане з постійним тиском на куксу.
— Це можна порівняти з відчуттям, ніби ти весь час носиш взуття на розмір або півтора менше. Лайнер частково компенсує цей тиск, але якщо протез виготовлений неточно, навантаження розподіляється нерівномірно. Саме від цього залежить, як довго людина зможе ходити і які відстані долатиме без болю.
Окрему роль відіграє правильне налаштування осі навантаження.
Протез можна якісно виготовити, але якщо неправильно виставити вісь навантаження, результату не буде. Куксоприймач можна уявити як своєрідну чашу, до якої кріпиться конструкція протеза. Якщо цей механізм встановлений навіть із незначним зміщенням, буквально на кілька міліметрів, людина починає відчувати біль і дискомфорт під час ходьби.
За державною програмою протез видається на визначений термін, зазвичай на три роки. Якщо він виявився невдалим або не підходить людині, розв’язувати цю проблему часто доводиться власним коштом.
«Правильний пакет документів дуже важливий для безкоштовного протезування»
— В Україні діє державна програма безоплатного лікування та протезування, і вона справді працює. Однак для військових існують певні умови.
Поранення, яке дає право на таку підтримку, має бути отримане під час виконання завдань із захисту України. Крім того, необхідно мати належним чином оформлені документи.
Зокрема, йдеться про форму №5, де фіксуються обставини отримання поранення, та форму №6, яка підтверджує участь у бойових діях. Саме тому надзвичайно важливо, щоб військова частина своєчасно оформила первинний пакет документів. Від цього залежить, чи матиме поранений право на державне забезпечення під час лікування та протезування.
У моєму випадку все було оформлено правильно. Я вдячний своїй частині, тому що вже з перших днів після поранення мав повний пакет документів відповідно до чинного законодавства.
Водночас, за словами Андрія, система документообігу й досі має чимало проблем.
— Людина проходить лікування, а паралельно між різними медичними закладами передаються її документи. На цьому етапі щось може загубитися, не дійти до наступної установи або бути оформленим із помилками.
Одним із можливих рішень ветеран вважає створення електронного кабінету пораненого, де автоматично збиралася б уся медична документація.
— Зараз такої єдиної системи немає. У кожній лікарні доводиться нагадувати про виписки, перевіряти правильність даних і самостійно контролювати весь пакет документів. Якби існувала єдина електронна база, медики просто вносили б інформацію про проведені процедури та лікування, а ризик помилок значно зменшився б.
Я спілкуюся з побратимами, які проходять лікування зараз, і ситуація майже не змінилася. Кожну довідку потрібно зберігати самостійно, а під час переведень між шпиталями окремі документи можуть загубитися або не потрапити до наступного закладу. Це створює додаткові труднощі для людей, які й без того проходять складний шлях від поранення до відновлення.
Коли надалі починається підготовка документів для проходження ВЛК, потрібен повний пакет медичної документації починаючи з форми №100. Саме в ній фіксується базова інформація: де, коли і за яких обставин було отримано поранення. Далі додаються всі виписки про лікування, операції, ампутації, реампутації, реабілітацію та інші медичні втручання.
На момент звільнення в мене вже був скорозшивач на 60 файлів. Його не вистачило, довелося купувати ще один, на 80, і він також швидко заповнився, — розповідає Андрій.
Додаткові труднощі виникають під час підготовки до проходження лікарських комісій.
— Коли я почав готувати документи для комісій, виявилося, що оригінали мають залишатися в мене, а на розгляд необхідно подавати нотаріально завірені копії. Уявіть обсяг цієї документації. Існують нотаріуси, які безоплатно надають такі послуги військовослужбовцям, однак їх небагато і про них знають далеко не всі.
У пошуках інформації Андрій звертався до ветеранських організацій та Міністерства у справах ветеранів. Там йому розповіли про розвиток системи ветеранського супроводу. Ідея полягає в тому, щоб ветерани, які вже пройшли цей шлях, допомагали іншим. Це одночасно і робочі місця для ветеранів, і підтримка для тих, хто лише починає свій шлях після поранення. Втім, на той момент система ще перебувала на етапі формування.
Водночас свого часу частину необхідної інформації Андрій отримав від іншого військового, який зазнав поранення ще у 2022 році.
— Він підказував, як правильно формувати пакет документів, куди звертатися, які юристи можуть допомогти. На той момент значна частина інформації передавалася фактично через особисті контакти, хоча вже існували окремі корисні ресурси та сайти.
«Що далі?»
— Після отримання рішення ВЛК мене того ж дня звільнили зі служби. Відповідно, припинилися і грошові виплати. Далі починається новий етап — оформлення інвалідності та соціального забезпечення.
Для цього необхідно пройти експертну комісію з оцінювання повсякденного функціонування особи, яка визначає групу інвалідності. Процедура починається зі звернення до сімейного лікаря, який направляє до профільного спеціаліста, а той — на комісію.
У моєму випадку від подання документів до проходження комісії минув приблизно місяць. Після встановлення групи інвалідності можна звертатися до ТЦК та органів соціального захисту для оформлення виплат, компенсацій і пенсії.
До цього моменту людина фактично залишається без стабільного доходу. Доводиться покладатися на власні заощадження, допомогу рідних чи друзів. Моя родина втратила житло на Донеччині, тому певний час я жив у побратима, потім винаймав житло за підтримки знайомих.
Загалом від звільнення зі служби до оформлення всіх належних виплат у мене минуло близько трьох місяців. Водночас строки можуть суттєво відрізнятися залежно від регіону, навантаження на відповідні служби та швидкості опрацювання документів.
Сьогодні всі необхідні питання для мене врегульовані. Я не почуваюся покинутим ані державою, ані побратимами. Водночас розумію, що досвід інших ветеранів може бути зовсім іншим.
Найважливіше — правильно оформити документи від самого початку. Якщо поранення отримане під час захисту України й належним чином задокументоване, це дає право на державне забезпечення, компенсації та інші види підтримки. Тому не можна сказати, що ветеранська політика в Україні не працює. Проте ефективність допомоги багато в чому залежить від того, наскільки правильно оформлені документи на перших етапах після поранення.
«Сьогодні турнікет повинен мати не тільки дорослий, а й кожна дитина! І вміти ним користуватися»
— Ми повинні адаптуватися до того, що серед нас завжди буде багато людей із фізичними чи психологічними травмами. ПТСР, до речі, можна отримати після будь-якої серйозної травми, не лише на війні. Я і сам працюю з психологом — це необхідність, — говорить ветеран.
— Я переконаний, що якісний турнікет має бути у кожної людини — і в дорослого, і в дитини. Так само кожен повинен уміти ним користуватися. Ми живемо в країні, яка воює, і смертельно небезпечне поранення можна отримати не лише на передовій. Достатньо одного прильоту. Сьогодні ніхто не може почуватися в абсолютній безпеці, де б не перебував.
За словами Андрія, навички зупинки критичної кровотечі необхідно викладати ще з дитинства.
— Критична кровотеча вбиває за лічені хвилини. Якщо її не зупинити вчасно, людина може загинути ще до приїзду медиків.
Ветеран переконаний, що не менш важливою є й суспільна адаптація до присутності людей із пораненнями та протезами. Він пригадує свій досвід спілкування з вихованцями одного з дитячих садків у Рівному, який працює за системою Монтессорі.
— Якось мене запросили поспілкуватися з дітьми та показати протез. Ми заздалегідь обговорили з вихователями, на які запитання я відповідатиму і як саме проходитиме розмова. Усе було організовано дуже делікатно, без травматичних деталей. Але таке знайомство важливе. Діти мають змалку розуміти, що люди з протезами — це звичайна частина суспільства.
Тому що війна в країні. Поранених на протезах стає з кожним днем більше і більше. І навіть коли це закінчиться, це ще довгі роки. Це наші реалії.
Це наші нові реалії. І що раніше суспільство навчиться сприймати ветеранів спокійно та без упереджень, то легше буде і ветеранам, і всім нам.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
