“Він відкрив мерію для людей, роздавав свій е-мейл, започаткував муніципальні гарячі лінії. Його вважали етичним та справедливим”, – це характеристики на той час новообраного прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Таїпа Ердоґана американською журналісткою Деборою Зонтаґ із її матеріалу у The New York Times рівно 14 років тому. Тоді 49-річний політик підкорив західних партнерів своєю діяльністю на посаді мера Стамбула. Таких же активних реформ Захід від нього очікував і в прем’єрському кріслі. Ердоган не підвів ані своїх виборців, ані західних партнерів. Прем’єр разом зі своєю Партією справедливості та розвитку зумів приборкати інфляцію в країні та посилити економічне зростання. Наприклад, з 2003-го до 2011-го року ВВП на душу населення в Туреччині зросло втричі, а темп економічного зростання країни у 2010 був одним із найпотужніших у світі. Ердоган також продовжував зменшувати владу та вплив військових в країні, посилюючи судову гілку влади. Ці кроки мали готувати Туреччину до вступу в ЄС, який Партія справедливості та розвитку називала однією зі своїх головних зовнішньополітичних цілей. Однак, довготривала концентрація влади в руках однієї людини не часто призводить до добра. Нині мало хто, розповідаючи про Ердогана, згадуватиме відкритість.
Теперішнє прийняття Ердогана на Заході видається радикально іншим. Піком погіршення цих взаємин врешті стало голосування 16 квітня на референдумі у Туреччині. Більшість турків (хоча опозиція говорить про численні порушення і оскаржила результати референдуму) підтримали президента у його прагненні перетворити країну із парламентської у президентську республіку. На практиці очікують відновлення “султанату”.
Читайте також: У Туреччині затримали 19 людей за підозрою в організації протестів проти референдуму
У відносинах Туреччини та ЄС вже досить тривалий час відчутним є погіршення взаємин через цілеспрямований рух країни в бік авторитаризму. Після недільного голосування, представники ЄС (голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер та верховна представниця ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Федеріка Могеріні) досить холодно відреагували на його результати та закликали турецький уряд “шукати консенсус”, аби втілити “масштабні зміни до конституції”. ОБСЄ ж по закінченні референдуму визнало, що попри задовільні технічні моменти його проведення, голосування не відповідало стандартам Ради Європи. На разі, попри те, що оголошені зміни набудуть чинності в повній мірі лише з 2019-го року, у розмовах європейських політиків почастішали погрози позбавити Туреччину і без того примарної перспективи членства в ЄС.
У той же час у взаєминах з ЄС Туреччина намагається показати, що на неї більше не можливо тиснути реформами заради цієї примарної перспективи. Так, на останню репліку німецького міністра закордонних справ Зіґмара Ґабріеля про те, що повернення смертної кари, про яке зараз активно спекулюють представники турецької влади, буде рівним “закінченню мрії про Європу”, Ердоган відповів, що “тоді ви нас не візьмете”.
У всій цій заплутаній ситуації нелегко зараз і Україні. Туреччина з одного боку є важливим партнером України, а з іншого Київ не може у нинішній ситуації протиставити себе позиції ЄС. Під час телефонної розмови із президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом після референдуму президент Порошенко не вітав його із завершенням голосування, а лише обговорив двосторонню співпрацю між країнами. “Україна є певним чином заручником цієї ситуації. З одного боку зрозуміло, що Україні треба підтримувати спільні заяви ОБСЄ, Ради Європи чи ПАРЄ, бо питання прав людини та демократії для нас – це ціннісні питання. З іншого боку нам дуже потрібна Туреччина і тут треба бути цинічними. Нам потрібні ці взаємини у питанні кримських татар, а також у питанні чорноморської безпеки”, – каже у коментарі Тиждень.ua експерт-міжнародник Ганна Шелест. На її думку, поки Туреччина не перетне певну критичну межу ми не можемо собі дозволити різких заяв з приводу внутрішньополітичної ситуації.
Читайте також: Ердоган приєднався до списку авторитарних лідерів. Світові ЗМІ про наслідки референдуму
Останній рік у взаєминах України та Туреччини дав багато у плані політичної співпраці. Достатньо бодай глянути, що президент Порошенко двічі минулого року відвідував Туреччину. Містком у зміцненні політичної співпраці називають питання кримських татар, однак Туреччина і до анексії допомагала останнім у гуманітарному плані. А дехто припускає, що позиція Анкари щодо цього питання могла б бути жорсткішою. Наприклад, на відміну від ЄС, остання не запровадила санкцій щодо Росії. Крім того, зважаючи на те, що близькі політичні режими мають тенденцію зближуватися у політичні союзи, з’явилися підозри, чи не зблизить референдум Росію та Туреччину.
“Туреччина та Росія залишаються вимушеними партнерами, але конкурентами”, – вважає Шелест. Тому на її думку, не варто очікувати зближення між Росією та Туреччиною після цього референдуму. Схожої думки дотримується і виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у коментарі одному із телеканалів. На його думку, велика угода між Туреччиною та Росією неможлива.
“Референдум не є окремим фактором, який би впливав на російсько-турецькі відносини. Вже зараз відносини між Анкарою та Москвою є стратегічними”, каже в коментарі Тиждень.ua запрошений викладач університету Коменського у Братиславі Марина Воротнюк. Після того як Туреччина збила російський військовий літак, який порушив повітряний простір Туреччини наприкінці 2015-го року, взаємини між обидвома країнами перебували у надзвичайно напруженому стані. На разі ж, за словами експертки, відновлено стратегічні для обох країн проекти, як, наприклад, проект транспортування російського газу територією Туреччини (Турецький потік), чи побудова першої в Туреччині атомної елекстростанції Росатомом.
Утім, у кримському питанні та питанні територіальної цілісності України, позиція Туреччини є незмінною. “Туреччина не визнає анексію Крима, опікується проблемою порушення прав людини на півострові. І це не зміниться”, – вважає Воротнюк.
Читайте також: Референдум у Туреччині: як, чому і за що проголосували турки
Традиційний економічний рівень співпраці між країнами поки що не повернувся на рівень 2013 року, однак співпраця триває, а турецькі інвестиції надходять в Україну. “Для України важливим є економічне, безпекове та військово-технічне співробітництво із Туреччиною. У нас немає таких же потужних союзників на півдні і беручи до уваги як Росія намагається перетягти Туреччину на свій бік, ми не можемо собі дозволити зіпсувати відносити з Анкарою”, – вважає Шелест. Саме тому, на її думку, нейтральна позиція Порошенка найкраща в цьому випадку. Поки Ердоган повністю не розбив відносини з ЄС, ми можемо не вдаватися до полемічних реакцій. А останнього скоріш за все не відбудеться, бо Туреччина потрібна ЄС. Протягом останнього часу, попри всі негаразди, німецька канцлерка Анґела Меркель намагається провадити діалог із Туреччиною та її лідером. На компроміс із совістю Меркель змушує йти угода із Туреччиною, згідно з якою остання приймає мігрантів, що нелегально прибули до Греції. Крім того, повноцінний розрив у відносинах означатиме й те, що ЄС позбудеться будь-якого впливу на Туреччину.
Нинішні пріоритетні сфери співпраці України та Туреччини в основному не є політичними і це добре в першу чергу для України. Адже можна вести економічну співпрацю, робити business as usual, підписувати нові контракти і переконувати себе у власному прагматизмі. Зважаючи на експресивність та показовість дій турецького президента протягом останнього часу (чого варте звинувачення німців у використанні нацистських практик через заборону турецькому високопосадовцям агітувати на мітингах у Німеччині за конституційну реформу), нині варто не побити горщики у взаєминах із цією країною, використовуючи жорстку європейську риторику. Однак йдучи на компроміс із умовним драконом, слід не забувати двох речей: він може вас ковтнути або ви самі на нього перетворитеся, якщо не будете впевнені у власних цінностях і пріоритетах.