Росія різко активізувалася на Сході України. На офіційне введення військ Москва не пішла й навряд чи піде, одначе вкинула чергову чималу партію зброї та власних перевдягнених військовослужбовців на Донбас, які нині затято намагаються хоч трошки покращити становище «ДНР» та «ЛНР». Паралельно триває гостросюжетне «мило» під назвою «гуманітарний конвой» із напівпорожніми вантажівками.
Путін усе-таки пішов на загострення, коли здавалося, що до кінця війни на Сході буквально лічені тижні. Що й не дивно: попри бравурні заяви, санкції вже боляче вдарили по російській економіці, й ефект щодня зростатиме. Перспективи РФ не дуже добрі. Але варто нарешті усвідомити, що в ситуації, яка склалася, Росія вже програла, бо вона у стані цугцвангу. Хоч би що зробила ця країна, для неї все одно буде гірше. А ось Путін – тимчасово виграв. Бо залишився при владі й дістав усі шанси досидіти свій строк до кінця.
Будь-яка дія Путіна спрямована передусім на втримання власного тіла в найвищому кріслі. Й рухи задля його остаточного «цементування» російський президент почав наприкінці лютого, бо найдужче боїться Майдану. Ось на те, щоб цього Майдану не було, і спрямовані всі його кроки, і тільки в цьому контексті варто їх оцінювати. Він гарний тактик, але поганий стратег. Хоча чому поганий? Адже про стратегію і мови немає в нинішній патовій для Росії ситуації.
Тому всі події останніх тижнів – це не тільки спроби Путіна якось переламати ситуацію на свою користь, а й гра на публіку всередині країни, яка дасть змогу провести чистку «націонал-зрадників», укотре націоналізувати підприємства й закрутити гайки так, щоб ні в кого навіть думки про спротив чи опозицію не виникло. Власне, головна мета Путіна зараз – це з високо піднятою для своєї ж таки «ватної» аудиторії головою вийти з конфлікту на Донбасі й не нарватися на найстрашніші секторальні санкції супроти нафтогазової галузі.
Тимчасом Європа рахує втрачені від введення санкцій гроші й мріє про те, щоб цей поганий сон таки закінчився. От навіть неформальний президент ЄС німецький канцлер Анґела Меркель відвідає Київ напередодні Дня Незалежності. З одного боку, показуючи свою нібито підтримку, а з другого – намагаючись переконати Україну, що настав час миритися. Головне питання в тому, яку позицію обере власне Київ. Адже настав слушний момент, щоб під виглядом поклику до миру таки примусити Захід до реальної військової допомоги.
Усі старання російського вождя зараз спрямовані на те, щоб напередодні зустрічі в Мінську між Європою, Україною та країнами Митного союзу 26 серпня, де він сам буде присутній, максимально підняти ставки. Щоб було чим торгуватися, чим лякати й на що вимінювати деякі речі, що є для нього вкрай важливими. Це насамперед «Кримнаш», навколо якого будується вся пропагандистська істерія в РФ і який поки що забезпечує захмарні рейтинги з майже 90% підтримки, котрі ще буквально півроку тому впали нижче ніж до 50%.
Європа, зі свого боку, прекрасно розуміє всі вихляння кремлівського курсу, однак вона має власний інтерес – суто економічний. Росія й надалі мусить залишатися зручною сировинною основою європейського «проспериті», а Путін – гарантом того, що чернь не буде бунтувати. Власне, всі санкції, введені донині, були спробою впевнити Кремль знову повернутися до статусу «безпечного партнера». Європейці довго не могли усвідомити реальну мотивацію дій Москви, що є абсолютно безглуздими з геополітичного та державницького погляду.
Читайте також: В очікувані помсти
Але, здається, навіть у Брюсселі, Парижі та, головне, у Берліні нарешті зрозуміли, що Путін сам по собі зупинитися не може, бо інакше його просто з’їдять. При цьому воювати там вперто не хочуть. Тому, зрештою, вирішили, як завжди, діяти батогом та пряником. Батіг, щоправда, не надто болісний, пряник ще достатньо солодкий. Не варто забувати, що саме Німеччина є головним бенефіціаром Росії, тому саме їм більш за все вигідне закінчення цього конфлікту до того, як він набуде рівня загальноєвропейського. І попри небажання воювати, Європа чітко розуміє, що Путіна зупинить тільки зброя чи можливість вийти з конфлікту з високо піднятою головою. Саме для того, щоб переконати Порошенка піти на певні поступки, вочевидь, і здійснить свій візит до Києва пані Меркель.
Цікавим є те, що позиція України бачиться вельми сильною. Так, зрозуміло, у нас війна, кожного дня гинуть десятки людей, з грошима дуже погано, економіка ледве животіє. Здавалося б, що ж тут позитивного? Однак у цьому відвертому небажанні західного світу втягуватися у протистояння з Росією і є наш козир.
Логіка української дипломатії, якщо спростити її до мінімуму, має бути такою. Мовляв, ви не хочете воювати? Окей, ми можемо зробити це за вас. Ви хочете миру? Гаразд, ми й на це згодні. Але ж ви розумієте, що просто так Путін не зупиниться, навіть якщо погодимося припинити вогонь. Через місяць він запалає з новою силою ще ближче до ваших кордонів, та й Путін вирішить, що «масть поперла». Ви не хочете дарувати нам сучасну зброю? Прекрасно, тоді давайте ми її у вас купимо. Правда, грошей у нас немає. Але це не страшно – продайте нам її в кредит, як свого часу постачали незліченні сотні тисяч тон зброї, їжі та амуніції СРСР під час Другої світової війни. І тоді – й вівці цілі, й вовки ситі. Ви ж не поставляєте нам гуманітарну допомогу – це просто бізнес. І для Росії знак – хлопці, час домовлятися. Ми даємо вам можливість вийти з цього конфлікту більш-менш гідно, питання Криму відкладаємо в довгий ящик. А як ні, то почнемо продавати зброю Україні, а ті вже, здається, за чотири місяці прекрасно навчилися нею користуватися. А час грає проти вас, панове з Кремля. Та й гроші ваші потихеньку вимиваються. Тож подумайте…
Читайте також: Фінансові приморозки
Якщо Захід, особливо США та Німеччина, гарантуватиме Україні поставки сучасної зброї та фінансування реформ, то на певний час можна навіть погодитись на подобу Хасавюртівських угод. Адже угоди, підписані з росіянами, і справді не варті паперу, на якому вони містяться. Тож ніхто не завадить Україні поліпшити своє становище, накопичити сили, вберегтися на певний час від повномасштабного конфлікту, почекати, поки Росія стане заслабкою, щоб дивитися кудись за кордон. І завдати раптового удару, так, щоб знести з лиця землі ці хворобливі нарости «ДНР» та «ЛНР», як свого часу зробили хорвати влітку – восени 1995-го зі своєю Сербською Крáїною.
Зрештою, найголовнішим вершителем долі залишається простий український солдат на Сході. Якщо ці хлопці будуть і надалі з такою ж впертістю та героїзмом розбивати всі спроби та плани Кремля, вся вищеописана стратегія може й не знадобитися.