Говорити про це в публічному просторі почали у вересні, але, як нам відомо тепер, усе було погоджено ще в липні, і сьогодні йдеться лише про швидку імплементацію тих домовленостей. Домовленостей таємних, адже всередині країни не було жодної внутрішньої дискусії, громадських обговорень щодо так званого мирного плану. Нас просто поставили перед фактом. Це неприпустимо й стало однією з причин, яка змусила людей вийти на вулицю під гаслом «Ні капітуляції!».
Так само й із законом про особливий статус Донбасу, який, за визначенням президента, «ми маємо писати всі разом». Жодних відкритих слухань щодо цього немає, а прихована робота над таким документом може свідчити про те, що його справжні автори воліють залишитися в тіні.
Влада намагається донести меседж, мовляв, усе під контролем, є якийсь геніальний план мирного врегулювання. Через підконтрольні медіа транслюється думка про те, що в нас немає іншого способу вберегти свої території, окрім як іти на поступки. Хоча поступками від Росії можна досягти хіба що наступних умов для гіпотетичної зустрічі в «нормандському форматі». І щодалі тих вимог ставатиме більше. Ми бачимо це вже сьогодні, коли Москва намагається до питання миру прив’язати ще й питання постачань газу. І навряд чи це остання умова з боку Кремля. Росія розуміє тільки мову сили, здавалося, всі вже засвоїли цей урок за останні роки.
Читайте також: Потрібен справжній мир, а не його імітація
Президентові надзвичайно важко порозумітися з людьми, які виступають проти капітуляції та здачі національних інтересів. У партії «Слуга народу» не бракує тих, хто впевнений, що люди виходять на Майдан за гроші. Ті нечисленні зустрічі Володимира Зеленського з ветеранами, які відбулися, мали на меті лише переконати в наявності мирного плану, здатності президента переграти Путіна на дипломатичному фронті. І все це просто на рівні емоційних заяв, жодної конкретики, жодних деталей «геніального плану», якого, я підозрюю, просто не існує. Так само як навряд чи є чіткі домовленості щодо часу проведення зустрічі в «нормандському форматі».
Владі потрібно зрозуміти, що після такого досвіду, після стількох трагедій і стількох перемог ми повинні забути слова «здатися», «поступитись», «капітулювати», «віддати». Ми не можемо віддати те, за що поклали свої життя, здоров’я та благополуччя сотні тисяч людей.
Нас переконують, що дії влади виправдані й необхідні для звільнення полонених. Але навіть після того, як президент пішов на поступки ворогові, українських громадян і далі беруть у заручники. Коли міністр закордонних справ України Вадим Пристайко каже: «Ми думали, що Росія буде чесною», він розписується у власній непрофесійності. Міністр мав би знати, що Москва не буває чесною в принципі. Він каже: «Ми думали, що після обміну полоненими Росія не братиме заручників». Але що сьогодні відбувається в Криму? Олега Приходька викрали й звинуватили в тому, що він начебто готував підрив адміністративної будівлі. За схожими «звинуваченнями» вже викрадали й ув’язнювали Олега Сенцова, Олександра Кольченка та багатьох інших.
Читайте також: Зупинити капітуляцію. Поки не пізно
У розпорядженні президента і його оточення є тонни документів і доказів недотримання Росією будь-яких домовленостей. Усі пам’ятають «зелений коридор» в Іловайську: його залили кров’ю після того, як РФ дала «чесне слово», а її люди — «слово офіцера». Віра Росії коштувала нам сотень життів. Я хочу запитати в президента, чи влада готова брати відповідальність за нові трагедії, які можуть статися після виконання домовленостей із ворогом? У них немає нині відповіді. Змусити їх відповісти може тільки наполегливість Майдану.
Влада демонструє бодай намір почути вулицю, і це добре, бо залишає простір для мирного діалогу всередині країни. Але щоб бути по-справжньому переконливими, треба збирати по-справжньому масові акції. Ми непогано почали: з численної ходи в День Незалежності. Наступні заходи не зібрали великої кількості учасників. Під «великою кількістю» я маю на увазі 20–50 тис. людей на вулиці. Таке зібрання стало б переконливим аргументом у розмові з Банковою щодо питання деокупації Донбасу. За роки, що минули від Майдану, люди стали менш чутливими до різних політичних подразників. Ми ще не сягнули точки кипіння, і в цьому є певні переваги: влада ще має шанс відмовитися від ризикованих кроків, які можуть призвести до поразки, а протестувальники готові до спокійних мирних акцій і не радикалізуються у своїх діях. У наших, всієї України, інтересах скористатися такою нагодою для діалогу. Діалогу, в процесі якого влада повинна нарешті зрозуміти, що іншого шляху, окрім як захист національних інтересів, не існує. Поступки — згубна альтернатива.