Політика

  ▪   Роман Малко

Зупинити капітуляцію. Поки не пізно

фото: Офіс Президента України
Те, що обіцянки, з якими Володимир Зеленський увірвався в український політичний простір, і принципи, які він декларував, нежиттєздатні, було зрозуміло від початку. Але піднятий до абсурду градус ненависті та маніпуляцій, щедро змащений цинізмом і жартами, зробив свою справу.
Матеріал друкованого видання
№ 45 (625)
від 7 листопада

Народ повірив у нового месію. І найгірше, що й месія увірував у себе. У свою здатність перевернути світ, змінити країну та перекроїти правила. Але перемогти — це лише півсправи. З часом виявиться, що реальність значно складніша. «Просто припинити стріляти» зовсім не означає зупинити війну. «Зробити всіх разом» — це аж ніяк не крок у світле майбутнє. І навіть поговорити з Трампом та Путіним телефоном не геть яке досягнення.


Перемога випадковостей навстіж відчинила двері для реваншу. Країна занурилася в хаос і помалу виходить з-під контролю. Усе, здобуте потом і кров’ю за останні роки, нівелюється та перекреслюється. Запущено цілу низку процесів, які можуть не лише розхитати українську державність, а й знищити її. Гасло «слуг» «Змінимо хід історії вже сьогодні» на цьому тлі звучить загрозливо.

 

Читайте також: Фундамент світового ладу


Дуже не хотілося б вірити, що Зеленський — звичайний троянський кінь із відповідною місією, але поки що все складається не на його користь. Нічого з того, що було обіцяно, виконати не вдається, усе якраз, навпаки, заходить у глухий кут. Партію влади лихоманить від скандалів. Парламент і без турборежиму дивує (не в позитивному сенсі). На міжнародній арені суцільні провали. МВФ грошей давати не збирається. Обіцяне шалене зростання ВВП відкладається, уряд технократів виявився урядом аматорів. Помалу спадає градус захоплення президентом у його електорату, бо все рухається в якомусь абсолютно незрозумілому напрямку, і публіка це відчуває.


Війна триває, миру немає, у сіру зону вільно приїздить депутат Держдуми РФ (перша ластівка? Наступним буде Жиріновскій?). Бажання Зеленського домогтися за допомогою принизливих реверансів, як-от розведення військ (фактично здача територій), прихильності Путіна хоч і вписується в логіку людини без стійкої державницької постави, яка просто хоче миру, але не дає жодного результату. Сісти за стіл переговорів із Путіним — перспектива доволі примарна. Володар Кремля висуває щоразу нові умови. Проведення зустрічі в «норманському форматі» тепер уже залежить не так від формули Штайнмайєра, як від згоди Києва на нові газові умови Кремля. Що буде наступним: російська як друга державна, федералізація? У Москви є ціла програма упокорення України, і наївно думати, що вона її раптом згорне. 

Очевидно, кричати «Зрада!» ще зарано. По-перше, це не допоможе. По-друге, «слугам» ще не вдалося розвалити державні інституції остаточно й вони далі функціонують за інерцією, що вселяє надію. А по-третє, у країні все ще є здорові сили, які в разі чого не допустять краху


Наявність серед акціонерів «слуг» таких цікавих постатей, як Ігор Коломойський, Валерій Хорошковський, Віктор Пінчук, вказує на ту прикру для прихильників Зе обставину, що жодної зміни правил гри не відбулося. А повернення з вимушеної еміграції персонажів на кшталт Портнова та їхні спроби (яким ніхто не протистоїть) відновити втрачені колись позиції тільки підтверджує це. Врешті, бажання тотальної зачистки бюрократичного апарату від ставлеників колишньої влади й заміна їх на невідомо що теж змушує замислитися над тим, що кадрова політика Зеленського і є його ахіллесовою п’ятою.


«…Ти ніколи не був у політиці. І поки що це найголовніше. Я йду. Ходімо зі мною», — закликав Зеленський, бажаючи сподобатися масам. Про те, що в такий спосіб він заганяє себе в пастку, новоспечений месія, очевидно, не думав. Як і про те, що цим безпрецедентним вікном можливостей обов’язково скористаються всілякі пройдисвіти. Йому шепотіли на вушко, що так правильно, він усе зможе, він дуже талановитий, йому допоможуть, варто лише довіритись і відкрити шлях усьому новому. Врешті, у це важко було не повірити, адже, переживши дивовижне особисте перевтілення «людини з народу», він, певне, вважає, що призначати Сивоха й таких самих випадкових попутників і кар’єристів із оточення на важливі посади цілком нормально й навіть потрібно.

 

Читайте також: Влада без зворотного зв'язку


Хтось скаже, що за умови кадрового голоду президент змушений іти на такі кроки. Але це нонсенс. Дістав­ши в підпорядкування цілі стратегічно важливі сфери, ці новоспечені чиновники, незаплямовані досвідом роботи в колишній владі, можуть діяти на свій розсуд відповідно до власних уподобань і комплексів. Але складається враження, що в Зеленського цей абсурд свідомо поставлений на потік. Бо хіба ж важко спрогнозувати, яких успіхів доб’ється в Тернопільській області новопризначений голова ОДА Ігор Сопель, за плечима якого членство в Партії регіонів. Регіонал у Тернополі — це вже вирок. Або новий очільник донецької ОДА Павло Кириленко, чий брат — нинішній працівник «МГБ ДНР», про що президентові чудово відомо (він визнав це в Краматорську під час представлення нового голови). Навіщо взагалі влаштовувати такі експерименти? Хто радить гаранту йти на ці абсурдні кроки? Невже кадровий голод аж такий, що знайти нейтральнішу фігуру на знакові посади неможливо?


Очевидно, кричати «Зрада!» ще зарано. По-перше, це не допоможе. По-друге, «слугам» ще не вдалося розвалити державні інституції остаточно й вони далі функціонують за інерцією, що вселяє надію. А по-третє, у країні все ще є здорові сили, які в разі чого не допустять краху. Дуже хочеться в це вірити. І йдеться не лише про добровольців, завжди готових захищати країну зі зброєю в руках. Те, що в дітей нарешті варто відібрати сірники, щоб не спалили хату, або принаймні не лишати їх наодинці, розуміють дедалі ширші кола суспільства.

 

Читайте також: Президент. Їжа. Брехня. VoxCheck Зеленського на пресмарафоні


Скажімо, стратегічна рада «Руху опору капітуляції» презентувала нещодавно «Українську доктрину безпеки та миру», яка містить альтернативний план мирного врегулювання та стратегічні напрями гарантування сталої безпеки України. Цей доволі фундаментальний документ, написаний авторитетними вітчизняними дипломатами, політиками й науковцями, міг би стати добрим помічником для президента який, схоже, не знає, як викрутитися із ситуації, у якій опинився. У доктрині все розписано по пунктах: у чому проблеми та як із ними боротися. Було б дуже добре, якби гарант знайшов час із нею ознайомитися (якщо Богдан дозволить), можливо, це вберегло б його від необдуманих кроків. Однак для того щонайменше треба вимкнути режим самовпевненості й перестати сприймати всіх незгідних і критиків як ворогів, пригадавши хоча б власні слова, необачно сказані в день присяги, що всі в цій країні президенти. Це дуже глибокі слова… Але чи здатний на таке головний слуга народу? Наразі не помітна його схильність до розуміння альтернатив. Та й, власне, важко назвати альтернативою план збереження країни та уникнення капітуляції — це єдиний позитивний сценарій для України.  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.