Старт виборчої кампанії так і не потішив суспільство приємними несподіванками. Попри всі натяки політиків на потребу єднатися, щоб гуртом протистояти ворогам України, які пруть з усіх щілин, ніякого єднання не відбулось і вже не відбудеться. Навіть символічного. На місцеві вибори всі знову йдуть окремо, підкреслюючи власну винятковість та сподіваючись, звісно, що от цього разу їм точно казково пощастить. Тим часом і надалі не забувають наголошувати на загрозах, які нависли над країною, і на потребі консолідувати зусилля патріотів, щоб не допустити реваншу. А центром такої консолідації, звісно, кожен вбачає саме себе.
Різноскерований потенціал
Обрана партіями стратегія поведінки на місцевих перегонах загалом є виправданою, хоча жодним чином і не вирізняється оригінальністю, а тим паче не сприяє єднанню. Старі політпроєкти, як-от «Батьківщина» Юлії Тимошенко, що мають розбудовані структури по цілій країні, очевидно, спробують охопити якомога більше громад і витиснути максимально можливий результат. Політрада партії ухвалила рішення про висунення «понад 45 тисяч кандидатів до місцевих рад, а також майже півтори тисячі кандидатів на очільників ОТГ — посади міських, сільських та селищних голів». Звісно, «Батьківщина» може собі дозволити такий масштабний похід у владу, адже є однією з найстарших дієвих партій країни й справді має, мабуть, «найбільший досвід участі у виборчих кампаніях серед усіх потенційних учасників нинішніх місцевих виборчих перегонів», як заявив на політраді один із її членів Андрій Кожем’якін.
Читайте також: Олексій Гончаренко: «Проблема Зеленського в тому, що він за своїм власним масштабом не відповідає посаді президента України»
На відміну від «Батьківщини», ті політсили, що перебувають лише на початку свого лету (у процесі розвитку структур), як-от «Голос», очевидно, відмовлять собі в задоволенні йти широким фронтом і спробують пробитися до влади тільки в тих громадах, де вбачатимуть перспективу перемогти. Така тактика — ми йдемо там, де маємо сильні організації, — правильна. Врешті, інших варіантів у них і немає. Залучати у свої ряди абикого й робити на них ставку лише задля охоплення округів — справа програшна. Хай цим займаються «Слуги народу»: їхній репутації вже ніщо не зашкодить.
Об’єднуватися з кимось «Голос» також не збирається. Тим паче йому навіть не вдалося дійти згоди щодо спільного походу у владу зі своєю давньою партнеркою — Галицькою партією, разом із якою дітище Вакарчука штурмувало рік тому український парламент. Відкинули також пропозицію підписати «Меморандум об’єднання» від «Європейської солідарності» (ЄС). Голова «Голосу» Кіра Рудик заявила, мовляв, для того щоб захистити Україну, необхідно об’єднуватися навколо дій, а не заяв або конкретних політиків. «… Давайте працювати, а не переконувати людей, що в них є тільки дві альтернативи: «свої» та «чужі». Альтернатива є, і багато політичних сил здатні це довести. Ніхто не має монополії на патріотизм. А судитимуть люди за справами», — майже по-комсомольськи заявила очільниця «Голосу».
Аналогічна стратегія буде і в «Самопомочі». Опинившись поза парламентом, партія дещо втратила у вазі і, як переконує її лідерка Оксана Сироїд, не тільки зуміла встояти та очиститись, а й може похвалитися історіями успіху в громадах, де вдалося сформувати справді активні та якісні партійні осередки. Очевидно, що партія зосередить свою увагу саме на таких напрямах і не розпорошуватиметься без потреби. Серед перспективних для політсили не лише західний регіон: «Самопоміч» непогано почувається і в центрі країни — скажімо, у Ніжині чи Барі.
Читайте також: Позавчорашні на марші
Спробують утриматися на здобутих позиціях і свободівці. Завдання не з легких, зважаючи на те що обставини в країні після останніх місцевих виборів серйозно змінилися. Битися доведеться не лише за Тернопіль, Івано-Франківськ, Хмельницький (де партія має мерів), за Львів (де вона хотіла б мати), а й за Київ, де в міськраді є значна та впливова фракція ВО «Свобода». Націоналістам може серйозно поплутати карти партія експрезидента «Європейська солідарність». Відколи Петро Олексійович пішов з Банкової, він уперто намагається застовпити собі місце лідера в доволі неоднорідному опозиційному проукраїнському таборі й іноді видається більшим націоналістом, ніж Степан Бандера.
Кому потрібен виборець зі Сходу?
Утім, суттєва проблема такої нехитрої й, здавалось би, логічної та приземленої стратегії патріотичних сил — у її регіональній обмеженості. Фактично вся електоральна база проукраїнських партій зосереджена на Заході, у Центрі й частково на Півночі України. Натомість мало яка із цих політсил може похвалитися потужними організаціями, здатними вести ефективну кампанію та взяти владу на місцях на Півдні чи Сході. Ці величезні й стратегічно важливі для держави регіони фактично віддані на відкуп екссоратникам Януковича всіх мастей, які й далі контролюють мізки, а подекуди й душі місцевого населення. І причина не в безперспективності роботи в цих регіонах патріотичних сил та не у відсутності проукраїнськи налаштованого виборця. Партії часто лінуються або не бачать потреби створювати собі зайвих труднощів та витрачати кошти на розбудову осередків на Сході й Півдні. Їх цілком задовольняє перспектива того, що вони можуть отримати на Заході й у Центрі. Тому, навіть коли вони вирішують засвітитися на місцевому рівні, ця присутність часто буває суто ритуальна, технічна або, що найгірше, комерційна. Зважаючи на таку ситуацію, заклик ЄС до об’єднання патріотичних сил на місцевому рівні, щоб не допустити реваншу в цих регіонах, видається не таким уже й безпідставним чи навіть корисливим.
Звичайно, Петро Олексійович — талановитий гравець, який звик досягати свого всіма доступними й недоступними способами. Цілком імовірно, що й цього разу в нього є якийсь хитрий план, як усіх обдурити. Але проблеми в патріотичних партій на Півдні та Сході все ж таки реально є, і з цим не посперечаєшся. Там далі повторюється ситуація, яка була в Криму й на Донбасі до окупації, коли Україна в цих краях була присутня лише формально. І ні держава, ні політики, ні громадськість не робили рівно нічого, щоб ситуацію якось виправити.
Читайте також: Партійний довгобуд
В інтерв’ю Тижню депутат Олексій Гончаренко (ЄС) переконував, що його партії йдеться не про якусь узурпацію лідерства в опозиції, а лише про цілком технічну процедуру, яка може допомогти мінімізувати присутність антиукраїнських структур на місцях. ЄС, яка, згідно із соціологічними опитуваннями, нібито має кращі перспективи пройти в місцеві ради, пропонує свою платформу для висування кандидатів від інших патріотичних сил. «Мені здається, було б розумним об’єднатися на платформі тієї політичної сили, яка проходить, і набрати максимум, — каже Гончаренко. — Не треба вступати в цю партію. Ми протягнули руку й сказали: ми готові висувати ваших кандидатів від нашої політичної сили, формуймо спільний список та спільно борімося за результат. Бо що більший ми наберемо проукраїнський відсоток, то краще». В іншому разі, за словами політика, існує значний ризик, що жодна проукраїнська партія не пройде в місцеві ради на Сході та Півдні країни, і це може закінчитися дуже погано.
По суті, тепер українці можуть отримати свіжий розкол уже по діагоналі. Захід і Північ проти Півдня та Сходу. Ба більше, ігри в демократію, богообраність та месіанство політиків у час чуми здатні вилитися проблемами не лише для згаданих регіонів. Під загрозою вся країна. Роздрібнюючи національно свідомий електорат і втрачаючи свій шанс відхопити шматок влади, проукраїнські партії навіть не помітять, як віддадуть країну ватній та чужинецькій меншості. Тим паче гарну репетицію цього безумства країна вже відбула 2019-го на парламентських перегонах. Як наслідок, кум Путіна сьогодні присутній у парламенті України особисто, а українська більшість представлена на гальорці Ради скромною меншістю. Це проста арифметика, і чому її ніяк не можуть зазубрити всілякі патріотичні лідери — велика загадка. Там, де державницькі структури не зуміють домовитися між собою й взаємовигідно потоплять одне одного, обов’язково знайдуться треті сили, які без проблем загребуть усе, що зможуть. Так колись був зданий Київ Леонідові Черновецькому, який розграбував його руками своєї «молодої команди» і втік. Так країна отримала президентом Віктора Януковича, а далі війну й тимчасово окуповані території. Саме така ситуація спричинилася до перемоги Зеленського.
Не подадуть руки
Не обов’язково перемогу перехоплюватимуть відверто кремлівські шаріївці чи ОПЗЖ. У західноукраїнських містах це навряд чи можливо. Але завести в ради генно модифіковані політичні проєкти цілком реально. Ідеться про партії «ні про що», які за все хороше і проти всього поганого, на кшталт недавно створеної «За майбутнє». Ці парасолькові утворення лише на перший погляд видаються безневинними політично-комерційними стартапами, які підгрібають під себе загалом непоганих людей, громадських активістів, політиків місцевого масштабу, що прагнуть задовольнити свої амбіції, втілити ідеї, ну й трохи грошей. Але насправді це дорога до пекла. І не лише тому, що за такими проєктами зазвичай чітко проглядаються вуха чи роги сумнівних персонажів, як-от Ігор Коломойський. І не тільки тому, що це партії-одноденки, як-от майже мертвий УКРОП, із якого вже нічого не спитаєш. Найбільша проблема — це коти в мішку, яких збираються завести ці структури у владу. І що в підсумку може закінчитися банальною приватизацією місцевих органів самоврядування для подальшого підпорядкування їх місцевим князькам. Наскільки короткий звідси шлях до федералізації та сепаратизму за умов повної бездіяльності майже розвалених центральних державних інститутів країни, можна й не пояснювати.
Уже самі перспективи виникнення таких проблемних точок на тілі країни мали б стати тривожним дзвіночком для тих, хто ще зберіг здатність бачити та чути. Й особливо для тих, хто все ще претендує на роль політичних провідників та стратегів. Утім, далі розмов справа єдності ніяк не посувається. В українській політиці нічого не змінюється роками. Вплинути на таку дивовижну індиферентність не можуть ні війна, ні кров тисячі українців, ні територіальні втрати, ні навіть постійна загроза втрати державності й відповідно щасливого майбутнього власних дітей та онуків.
Читайте також: Слуги і господарі
Об’єднуватися — це не наше. Навіть во ім’я державності. Навіть під загрозою очевидного реваншу проукраїнські партії не збираються цього робити нізащо. Вони настільки унікальні, самодостатні й самодосконалі, що не бачать у цьому потреби. Врешті, у такий спосіб (на їхню думку) вони утверджують демократію та розбудовують партійну систему в країні. Адже це особливо важливо на тлі дедалі більшої узурпації влади прямими агентами Кремля, які обсіли президента.
Та й із ким об’єднуватися? Коли оперувати загальними категоріями — усі «за». Але тільки-но стаєш на грішну землю й мова заходить про особистості, з’являється ціла купа нездоланних перешкод цій богоугодній справі. Хіба може Кіра Рудик об’єднатися з Петром Порошенком? Для цього їй доведеться заплющити від огиди очі й забути все погане, що зробив Петро Олексійович за роки свого президентства. Навіть якщо їй це вдасться, чи підтримають колеги по партії свого лідера й чи не розлетиться партія від такого катаклізму? Чи може об’єднатися Петро Порошенко з Андрієм Садовим? В останнього жива в пам’яті сміттєва історія. Щось схоже й з Арсенієм Яценюком, який, здається, так і не почув (принаймні публічно), з якого дива його мочили на посаді прем’єр-міністра багато місяців поспіль, чим щонайменше відволікали від виконання обов’язків. А з Юлею Тимошенко як об’єднатися? У Петра Порошенка ця давня історія любові тягнеться метастазами в далекі часи президентства Ющенка, і її навряд чи можна якось оживити. Усі інші, здається, також уже пробували, а кому не пощастило, навряд чи ризикне, знаючи про досвід попередників.
З українськими партіями ситуація дивовижно схожа на ситуацію з кремлівським православ’ям, яке безапеляційно вважає себе єдиним посередником між Богом і людьми. Канонічним може бути лише воно. І якщо хтось із єретиків, до яких, звісно, належить решта, забажає врятуватися, то в нього завжди буде шанс прийти та покаятися, але головне — підкоритися. Саме своєрідне підкорення кожен лідер, який себе шанує, вважає основною умовою так званого об’єднання. І зайве казати, що жодної користі така процедура не матиме. Власне, як і об’єднання заради самого об’єднання. У найкращому разі йтиметься про пакт про ненапад. І тут як приклад напрошується спроба націоналістичних партій знайти між собою спільну мову та спільний знаменник. Це, до речі, ще дуже вдалий та дієвий приклад. Принаймні на парламентських перегонах націоналістам удалося навіть сформувати єдиний список під дахом ВО «Свободи». Цілком імовірно, що, закликаючи всіх патріотів під свій омофор, той самий трюк нині забажала повторити і «Європейська солідарність». А що вже на старті вся ця історія не спрацювала, то проблема не так в антирейтингу самого Порошенка, про який люблять розповідати його опоненти, як у взаємному небажанні поступатися амбіціями.