Цей загадковий Куліш

 

Червень 1843-го. У біографічній хроніці Тараса Шевченка ця часова позначка знаменна тим, що саме тоді — після короткочасного перебування в Качанівці — поет приїхав до Києва. Щоправда, протоієрей Феофан Лебединцев, Шевченків земляк, стверджував, що в 13-14-літньому віці Тарас тут уже бував: «не то наймит, не то приймак» отця Григорія Кошиця, він возив його сина з Кирилівки через Богуслав до Києва. Хтозна. Будемо говорити про те, що відомо достеменно.

 

 

 

 

Їдучи до Києва, Шевченко вочевидь сподівався познайомитися там із Пантелеймоном Кулішем, про якого не міг не знати. І вже в перші дні червня 1843-го вони зустрілися.

 

 

Тарасові минав 30 рік, Пантелеймону невдовзі мало виповнитися 24. Один мав статус вільного художника, другий працював на посаді вчителя в Києво-Подільському дворянському училищі. Спливе майже чверть століття, і в автобіографії «Моє життя» (1867) Куліш опише ту київську зустріч. Причому про себе він розповідатиме як про третю особу: «Ввіходить хтось до Куліша у полотняному пальті. — «Здорові були!.. А вгадайте — хто?» — «Хто ж, як не Шевченко?» (А ніколи не бачив його й намальованого). — «Він і є!.. Чи нема у вас чарки горілки?» і т. д. Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи». Деталей Куліш уник: він тільки згадав, що, познайомившись, вони з петербурзьким гостем «почали їздити навкруги Києва, рисовати, рибу за Дніпром варити». 

 

 

 

 

В автобіографії домінує не опис, а аналіз: Куліш постійно порівнює себе з Шевченком. Зовні все видається приятелюванням, проте мемуарист усе ж чомусь акцентував на взаємній прохолоді в стосунках: «Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм (? — Ред.); зносив його норови ради його таланту». З боку поета — якщо вірити Кулішеві — теж не було цілковитої відкритості. Можливо, давали про себе знати відмінності походження, родових традицій, ментальності «низового курінника, січовика» (Шевченка) та «городового козака-кармазинника» (Куліша)? 

 

 

 

У 1867 році, коли писалися спогади, Пантелеймон Куліш наголошував на своєму аристократичному корінні, протиставляючи себе нащадкові козаків та гайдамаків Тарасові Шевченку, якого перебіг історії на Правобережжі такого коріння позбавив: «Шевченко репрезентував собою правобережню козащину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилась під лядською кормигою, що втікала на Січ, а з Січи верталась в панські добра гайдамаками, що, останніми часами, вигубила вісімнадцять тисяч жидови й шляхти одним нападом в Умані й до посліду дня жадала одного — розтоптати панство панськими ж закаблуками». 

 

 

Зіставлення стає схожим на протиставлення: «Куліш — не без гордощів пише про себе самого Пантелеймон Олександрович — походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Пьотру «Малоросійську колегію», по­магало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога Ляха; другий до­рузумувавсь української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини, що стояло колись на узграниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь, Литву й Польщу, а потім пішло обороняти Московщину».

 

 

Читайте також: Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу

 

Не варто думати, що в «Моєму житті» відтворено точний «зліпок» того, що реально було в 1843-му. На дистанції між 1843 і 1867 роками в поглядах, оцінках, симпатіях Куліша багато що змінилося. Іншими стали його уявлення про українську історію. Про Гайдамаччину тепер він розповідає осудливо, не проминаючи нагоди нагадати про уманську різню. Тим часом близькість своїх предків — лівобережної старшини — до російських бояр і царів для нього є предметом гордощів. А в 1843-му все було навпаки: свої тодішні погляди Куліш називав «костомаро-шевченківськими» й саме від них «утікав» згодом. Варто також звернути увагу на величавий стиль Кулішевих мемуарів: він близький до агіографічного. Перед нами не що інше, як «Житіє Пантелеймона Куліша», ним самим і творене!

 

 

 

 

Цікаво: а що саме давало Кулішу підстави казати про власне аристократичне коріння? Щоб відповісти на це запитання, знадобиться біографічна ретроспектива.

 

 

Прадід і дід Пантелеймона у ХVІІІ столітті жили в містечку Вороніж, за 40 верст на захід від Новгорода-Сіверського, й обиралися там сотенними отаманами. А вже його батько домагався дворянських прав, проте так і залишився «дворянином без чину». Серед предків матері був полковник Гладкий, свого часу близький до Богдана Хмельницького, але ним же, Богданом, і страчений.

 

 

Тепер звернемося до такого раритетного джерела, як автобіографічна повість Куліша «Історія Уляни Терентіївни» (її, до слова кажучи, давно варто перевидати). Прецікавий документ! Пантелеймон Куліш пропонує нам блискучий досвід психологічного самоаналізу, що стосується його дитинства. У цій повісті він також наголошує на своєму ранньому потягові до високої культури. «Я народився у страшній глушині, в одній із віддалених від столиці губерній, — оповідає про себе Ніколаша, ліричний герой. — […] На 50 верств довкола нашого села не було жодного значного маєтку, власник якого був би знайомий із життям великих міст і переніс би його відбиток у свій куточок». Патріархальний світ, не зачеплений цивілізацією. Провінційна нудьга, порятунок від якої хіба що власна уява, інтенсивний внутрішній пошук іншого життя, не схожого на те, у якому Арістотелем вважався той, хто (як Пантелеймонів батько) знав чотири правила арифметики й усього Державіна напам’ять. Можна уявити, як загорівся зосереджений на собі, хворобливий, схильний до фантазій, честолюбний «Панюша», коли за сім верств від села, у «веселому будиночку з білими стінами і зеленими вікнами» поселилася пані Мужиловська. Донька генерала, який втратив своє багатство, вдова покійного секунд-майора, вона залишила губернське місто й поселилася в хуторі Каратаївка, у будинку в липовому гаю над річкою.

Білий будиночок пані Мужиловської притягував до себе схильного до самотності Пантелеймона з магнетичною силою. Ніколаша-Пантелеймон кілька разів наголошує на своїй ранній дорослості, що стала наслідком надзвичайно інтенсивного внутрішнього життя. «Я в дитинстві не був дитиною: я почував, радів і страждав як дорослий, — зізнається він, тут-таки додаючи: — Але від цього дитинство моє не втратило для мене милої привабливості («умилительной прелести»)». 

 

 

 

Образ Уляни Терентіївни пробуджував у ньому потяг до ідеальності й аристократизму, водночас змушував озиватися і якісь нові, потаємні струни. У повісті йдеться про любов підлітка до дорослої жінки. Схоже почуття зафіксував у своїх щоденниках і Лєв Толстой, роблячи з того висновок, що перший несвідомий статевий потяг загалом з’являється у хлопчиків приблизно у восьмирічному віці й об’єктом його нерідко виявляється значно старша жінка. Вирушаючи до міста, де його чекає училище, Ніколаша не витримує і з напівдитячою безпосередністю та щирістю зізнається обожнюваній ним жінці у своїх почуттях: «Я ніколи, ніколи не перестану любити вас, — вигукнув я, як полум’яний лицар. — Ніколи!». «Як полум’яний лицар» — то вже тінь легкої усмішки дорослої людини, яка дивиться на себе колишнього крізь елегійну призму літ. А загалом усе відбувалося насправжки, з усією гамою любовних переживань: «Це було перше кохання моє…».

 

 

 

 

 

У будинку пані Мужиловської, інтер’єр якого вражав гарними старовинними меблями, картинами на стінах, срібним і порцеляновим посудом, у спілкуванні з незвичайною на воронізькому тлі господинею Пантелеймон Куліш знаходив те інше життя, яке відкривалося йому своєю особливою культурною аурою, духом мистецтва та книжного знання, не відомими досі звичаями. Народна воронізька стихія в його душі доповнювалася шматочком каратаївського аристократизму, і було це співіснування внутрішньо не безконфліктним. В автобіографії Куліш писав про те, що з будинку Уляни Терентіївни він виніс дух ідеальності, тобто пориву до краси, високих мрій, жадобу самовдосконалення, естетичні запити. «Цивілізація поборола тут просту натуру; демократична душа отрока зробилась аристократичною, тільки не в ледачому розумінні цього слова. З того ще періоду життя свого почав Куліш гордувати малою долею звичайного чоловіка і допевнятись гори над усіма ровісниками». 

 

 

 

 

Він і справді мав надзвичайно амбітну, «дидактичну» натуру, і це позначатиметься на стосунках Куліша й Шевченка. Пантелеймонові здавалося, що він покликаний шліфувати діамант Тарасового «необробленого» таланту… 

Проте був час, коли й сам Куліш опинився перед невизначеністю. У 1831–1833 роках він навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, а згодом у тамтешній гімназії («гімназійну освіту завершив п’ятим класом у 1835/6 році»). До рідного Воронежа повертатися не став, вирішив вступати до університету. Проте потрібно було чекати ще цілі два роки, оскільки до іспитів допускалися лише ті, хто мав позаду сім класів гімназії. Той же, хто повного гімназійного курсу не пройшов, мусив чекати, поки закінчать навчання його ровесники. Куліш працює домашнім учителем у поміщика Ільяшенка та водночас займається самоосвітою, записує по селах і містечках народні пісні та легенди. 

Його новою пристрастю стало «народоизучение». Річ у тім, що на Куліша приголомшливе враження справив збірник українських народних пісень, укладених і виданих Михайлом Максимовичем. Колись, ще в 1834-му, учневі Новгород-Сіверської гімназії Кулішу потрапив до рук збірник Максимовича «Малороссийские песни», і він захопився народною поезією. «Ми обоє (Куліш і Костомаров. — Ред.) за один день із великоруських народників стали народниками малоросійськими», — згадував на старості Пантелеймон Куліш.

 

1839 року Куліш успішно склав вступні іспити в університеті імені Святого Володимира. Проте до числа студентів його все ж таки не зарахували, оскільки він не зміг представити документи, які підтверджували б його дворянство. Ректор Неволін не дозволив Кулішу слухати лекції. Два роки він був вільним слухачем, марно домагаючись потрібного документа. Утім, Пантелеймону щастило на благодійників. До нього прихильно ставився професор Михайло Максимович і запрошував його до себе додому. Разом вони співали українських пісень, читали Вальтера Скотта. Максимович рекомендував студента Куліша Михайлові Юзефовичу, інспектору казенних училищ Південно-Західного краю, і той став покровителем Пантелеймона.

 

Не закінчивши університетський курс, Куліш за рекомендацією Максимовича отримав призначення до Луцького дворянського училища, де на нього чекала посада вчителя російської мови. 10 лютого 1841-го 22-річний педагог узявся до виконання своїх службових обов’язків. У Луцьку він прожив лише півроку, проте це півріччя було для Куліша вельми продуктивним. У місцевому училищі була добра бібліотека на 15 тис. томів, поповнена завдяки книгозбірням волинських магнатів, конфіскованим згідно з розпорядженням генерал-губернатора Бібікова. Маючи достатньо часу для самоосвіти, Куліш зайнявся вивченням іноземних мов. Був він людиною дисциплінованою, тож швидко навчився вільно читати по-французьки, потім узявся за польську й старослов’янську (якою любив говорити й листуватися з Костомаровим), добре опанував німецьку, італійську, іспанську, англійську, латину. У Луцьку Куліш захопився романами Вальтера Скотта (якого читав у перекладі французькою). Під впливом роману «Карл Сміливий» став писати історичну повість «Михайло Чарнишенко», використавши для її сюжету дещо з історії життя Гудимів-Левковичів (лінія дружини Михайла Юзефовича). А невдовзі його перевели в Києво-Подільське дворянське училище. 

 

 

 

 

Повість «Михайло Чарнишенко» вийшла в київській університетській друкарні 1843 року, тож цілком можливо, що Тарас Шевченко в червні отримав із рук автора свіжий примірник видання. То був неабиякий творчий успіх Куліша! Як-не-як першопочатки української історичної прози, причому талановиті, зі знаком доброї художньої якості. У підзаголов­ку повісті автор пообіцяв розповісти про Україну, якою вона була 80 років тому, себто йдеться про початок 1760‑х, часи Пєтра ІІІ. Оповідач, ретельний історик та етнограф, охоче бере слово, щоб розказати про козацьку старовину, позітхати над тим, що, як йому уявляється, назавжди відійшло в небуття. Він мовби «реставрує» ту старовину, відновлює її заради своїх читачів. Звідси численні відступи від основної сюжетної лінії, автобіографічні воронізькі ретроспективи (історія Михайлового батька; згадки про «білий будиночок» — чи не той самий, про який ішлося в повісті «Історія Уляни Терентіївни»?). А ще ж є й розлогі історико-етнографічні екскурси в минувшину. Якими були будинок Хмельницького в Суботові й споруда Малоросійської колегії в Глухові? Що таке сволок і яким було його не тільки архітектурне, а й «літописне» призначення? Чим виділялася серед інших в’їзна брама воронізької садиби сот­ника Чарниша? Оповідач не втримується від спокуси розповісти читачам побільше, проте його відступи не аж такі набридливі, вони не заважають стежити за перипетіями довкола головного героя.

 

 

Віктор Петров через багато років назве повість «Михайло Чарнишенко» вальтерскоттівською. Вона й справді побудована за взірцями романів великого шотландця. Дві сюжетні лінії, переплітаючись, утворюють ціле. Михайло Чарнишенко, глухівський канцелярист, якого привабила перспектива залишити свою бюрократію і скуштувати справжнього вояцького життя-буття («жага битви й слави»!), вирушає назустріч пригодам і ризикованим випробуванням, проте цей його вибір потребує жертви: у Глухові залишається юна красуня Катерина. Тож випробувань зазнає і любовне почуття героїв.

 

 

Як і Скотт, Куліш розгортає широкий військово-політичний контекст. Пьотр ІІІ готується до війни з Данією. Його військо потребує свіжих сил. Вербуванням молоді в Глухові займається полковник Крижановський, вихрест із Гадяча, особа, яку автор демонізує, ускладнюючи інтригу тим, що цей «фавн» (!) виявляється Михайловим суперником, якому не дає спокою «ненаситне сластолюбство»! 

 

 

 

 

Проте й це ще не все. Складний моральний вузол зав’язується, коли стає зрозуміло, що свій вибір (залишити рідні місця і йти на війну) Михайло Чарнишенко робить усупереч батьковій волі. Цей мотив виразно підкреслено епіграфом із думи про Олексія Поповича: «Отцева й матчина молитва зо дна моря виймає, од гріхів смертельних душу одкупляє, на полі й на морі на поміч помагає!». Старий сотник Чарниш зрікається сина, проклинає його. Приятель Чарниша суддя Животовський береться наздогнати Михайла, щоб помирити його з батьком… Повість таким чином набуває рис повчальної притчі про неслухняного сина, який знехтував традицією покори дітей своїм батькам.

 

 

Важливим у Куліша є мотив дороги. Це також споріднює «Михайла Чарнишенка» з вальтерскоттівськими романами. Перед очима читачів розгортається великий географічний простір від Глухова й аж до Великого Лугу. Серед героїв твору з’являються запорожці й серби, сюжетні лінії розгалужуються. Часовий простір також значний: уява оповідача мовби «снує» між колись і тепер. Причому його порівняння не на користь нового часу, ностальгія за старовиною переважає. Зокрема, це стосується образу ідеальної, «народнопісенної», не зіпсованої цивілізацією українки Катерини («по-французьки вона, на щастя, не знала, фортеп’яно й пискляві [«визгливые»] романси в той час ще не ввійшли в ужиток…»). Такі акценти вельми характерні для Куліша, згодом він і в «Чорній раді» не відступиться від свого ідеалу хутірської краси й чистоти.

 

 

У повісті «Михайло Чарнишенко» виразно чути відлуння «Історії русів» — це теж суттєва її прикмета. Згадки про Кониського (якого Куліш в 1843-му, напевно, вважав справдешнім автором «Історії…») зустрічаються на сторінках повісті. Але річ не тільки в цьому, а й у тому, що недавно прочитана Кулішем «Історія русів» допомагала молодому письменнику краще уявити сам дух українського ХVIII століття, його настрій. Важко повірити, що ця дивовижна пам’ятка не стала темою київських розмов Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша в червні 1843 року.

 

 

 

 

Саме в той час, коли Шевченко перебував у Києві, там тривала активна робота щодо заснування Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Ще в 1836-му при університеті відкрився «музей древностей», і то був лише початок. Михайло Максимович згадував, як вони з ректором Київської духовної академії Інокентієм Борисовим ініціювали появу в Києві «історичного товариства» (1841). І були підтримані генерал-губернатором Дмітрієм Бібіковим, який і сам виявився «пристрасним археологом»! Проте річ усе ж не так у смаках та захопленнях Бібікова, як у тому, що він, за словами історика Ореста Левицького, «чудово розумів політичну важливість наукової розробки історії Південно-Західного краю». Стратегія Бібікова полягала в тому, щоб вписати «Південно-Західний край» і його минувшину в контекст тодішньої ідеології «русского мира». І він домігся того, щоб Тимчасова комісія стала не просто «історичним товариством», у якому збираються і працюють ентузіасти, а «урядовим закладом», що фінансується з бюджету та має певний штат чиновників.

 

 

У червні 1843 року ця справа вже вирішилася, причому на найвищому рівні (за клопотанням міністра внутрішніх справ Льва Пєровского «высочайшее соизволение» було отримане від імператора Ніколая І). Головою Комісії через якийсь час став Ніколай Пісарєв, начальник бібіковської канцелярії. А ось першим штатним співробітником призначили… вчителя подільського повітового дворянського училища Пантелеймона Куліша! Тільки станеться ця подія вже трохи згодом, коли Шевченко мандруватиме Лівобережною Україною.

 

 

 

 

Достеменно відомо, що в червні 1843 року Шевченко й Куліш побували в Межигірському монастирі. Проте залишилося й чимало відкритих запитань. Скажімо, Єжи Єнджеєвич, автор документальної повісті «Українські ночі», упевнено писав, що 1843-го Тарас Шевченко гостював у польського письменника Міхала Грабовського, в його маєтку в містечку Олександрівка Чигиринського повіту. Сумнівно, однак чомусь про цей факт (якщо він справді був) зовсім не згадував Куліш у своїх багатих на деталі спогадах «Майже півстоліття тому». Можливо, поет зустрічався з Грабовським усе ж таки в Києві, а не в Олександрівці?

 

 

Так само викликають сумніви версії щодо вже тодішнього знайомства Тараса Шевченка з Михайлом Максимовичем і Михайлом Юзефовичем. Як на мене, фіксувати їх у хроніці 1843 року підстав замало. Залишимо краще ці гіпотези там, де їм і належить бути, — у сфері гіпотез. 

 

 

———————————–

Примітка: у редакційному портфелі Тижня залишилося кілька невиданих матеріалів Володимира Панченка. Ми публікуємо їх у пам’ять про автора, життя якого обірвалося 14 жовтня 2019-го.