Історія

  ▪   Святослав Липовецький

Своєчасний культ

У середині ХІХ століття українська ідея в Галичині вистояла завдяки творам Тараса Шевченка
Матеріал друкованого видання
№ 20 (600)
від 16 травня

У 1905-му відомий галицький науковець Василь Щурат, мандруючи територією підросійської Волині, у Виш­нівці познайомиться з понад 80-літнім Федором Кружилкою. Від нього він несподівано почує епізод із 1846 року, коли тут перебував Тарас Шевченко й цікавився можливістю бодай на годинку перебратися за кордон, до «австрійського» Підкаменя. 


Здається, що тоді намірам поета не вдалося здійснитися, принаймні таких свідчень не залишилося, зате його твори опиняться в підавстрійській Україні через півтора десятиліття. За життя Шевченка — від 1840-го по 1861-й — вийшло кілька видань «Кобзаря», та Галичина відкрила для себе його лише по смерті, у 1862 році, коли купець Михайло Димет привіз українські книжки з Наддніпрянщини. Друкований «Кобзар» одразу став бібліографічною рідкістю, якої майже ніхто не бачив, однак мережею «Громад» розійшлися рукописні копії, які студенти переписували та завчали напам’ять.

 

«Давно похована русинська нація»


У середині ХІХ століття Галичина була далекою до пізніше усталеного образу «українського П’ємонту». Досить згадати, що передвісників національного відродження тут назвали «Руською трійцею», адже в першій половині 1830-х троє семінаристів були єдиними на всю греко-католицьку семінарію, що стали розмовляти, як тоді казали, «руською» мовою. Збір­­ку етнографічних творів «Русалка Дністрова», яку вони підготували, чекала конфіскація, а оцінка директора поліції Паймана була безжальною: «Ми маємо з поляками по горло клопоту, а ці божевільні хочуть ще оживити давно поховану русинську націю».

 

Читайте також: Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу


Українці дещо оживилися під час «весни народів» 1848 року, та не надовго, за хвилею піднесення виникла ще більша хвиля розчарування, і духівництво, що було єдиним вищим станом галицьких українців, масово звернуло свої погляди на царську Росію. Поняття «москвофіли» замінили зрозумілішим — «святоюрці» (від головного греко-католицького собору — Святого Юра).

 

Відкриття одного з перших пам’ятників Тарасові Шевченку, 28 вересня 1913-го, Винники біля Львова. Відомо, що перший пам’ятник з’явився 1898 року в Харкові, у приватній садибі місцевого банкіра Олексія Алчевського. Натомість у Галичині до Першої світової війни було поставлено не менше ніж десяток громадських пам’ятників


«Замісць одушевленя байдужість, замісць поривів безсилє, замісць ініціативи й руху гробова тиша, замісць довіря у власні сили повна апатія, — писав про 1850-ті на Галичині та результат праці москвофілів Михайло Возняк. — Куди повіяв північний морозний вітер, з найурожайнійшої рілі ставала пустиня, на якій нічого не було видно, окрім величезних туманів пороху». 

 

Читайте також: В обіймах Чорного лісу


Українство як самостійна ідея було надто кволим і молоде покоління галичан, що шукало свого шляху, відмінного від «батьків», мало проблему: поза відстоюванням східного обряду, який вирізняв їх від польського засилля, молодь не мала за що вхопитися й на що опертися. Поява перших творів Шевченка, що припала ще на часи «Руської трійці», не справила належного враження, це були поодинокі поезії, недоступні для загалу. Хоча вже 1848-го Іван Вагилевич назве Шевченка «знакомитим поетом», а Микола Устиянович «громким Шевченком».

Розвиток напівмістичного культу Шевченка на Галичині був як ніколи своєчасним: Наддніпрянщина опинилася під дією Валуєвського циркуляра, що незабаром доповнять Емським указом


У рік смерті поета кілька молодих галичан уперше познайомляться з українцем з-поза Австрійської імперії — одеситом Володимиром Бернатовичем. Враження, що він справив на присутніх, описував син Маркіяна Шашкевича Володимир: «В тісній піддашній кімнатці прочитували ми твори великого нашого генія Шевченка, доповнювані з манускриптів рукою покійника (Бернатовича. — Ред.), і, дивлячись на живого-живісінького українця, — першого, котрого ми пізнали, — ми слухали, задержуючи в пам’яті кожне його словечко про Тараса, київську громаду, про тамошні порядки, чудувалися красоті його мови й мужніли».


Інший присутній на цьому зібранні, Данило Танячкевич, запалився від Бернатовича ідеєю громад. У 1860-х поруч із творами Шевченка громади стануть наріжним каменем у формуванні нової генерації галицьких українців. Сам Тинячкевич під псевдонімом Будиволя в часописі «Вечерниці» назве поета «нашим батьком Тарасом», і цей епітет супроводжуватиме постать Шевченка надалі. 

 

Один із перших пам’ятників Тарасові Шевченку, село Жуків на Бережанщині (фото часів Першої світової війни). Частина громадських пам’ятників, зокрема й жуківський, були знищені «за Польщі» в міжвоєнний період


Поява першого «Кобзаря» у Львові, що його 1862 року привіз Михайло Димет, навіть частково не задовольнила попиту — гімназисти та семінаристи гарячково переписували поезії та поширювали серед однодумців. «Амбіцією кожного з нас було вміти якнайбільше творів Шевченка напам’ять», — пригадував член тернопільської «Громади» Євген Олесницький. Щось подібне творилося й по сусідніх гімназіях: «Коли з’явився був 1863 чи 1864 року в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ. — Ред.) один екземпляр «Гайдамаків», присланий одному школяреви якимсь добрим чоловіком зі Львова, то його за пару день майже на шматки рознесли. Всім годі було дати нараз прочитати, і за властителем тягнув ся все по школі цілий рій хлопців, яким він на голос мусів читати цілу поему, поки не охрип. Потому виривав йому другий книжчину з рук, і на корідорі в гімназії, або на вулици, або де будь, зачинав читати далі».


У рукописні тексти включали також і «Ще не вмерла Україна», який приписували «батькові Тарасу» та співали на зібраннях. За своїм змістом і звучанням він дуже відрізнявся від гімну «Мир вам, браття», який затвердила Головна руська рада 1848-го.

 

Читайте також: Григорій Грабович: «Думка про те, що можна заощаджувати на культурі – це глибоке непорозуміння» 


Відкриття, хоч і посмертне, пое­та-пророка не лише захопило галицьку молодь, а прихильні відгуки з’явилися в москвофільському «Слові» та польському Tygodnik Naukowy. Текст із останнього польські студенти перевидали окремою брошурою, і українські гімназисти вивчали біографію поета «з польських рук». Та далеко не всі польські кола так реагували на ім’я Шевченка, а незабаром виявиться, що й старше покоління духівництва втратило прихильний погляд на його творчість: «… Церковний авторитет, здавало ся, готов був ось-ось кинути на нього анатему», — писав Франко в «Молодій Україні». Панахиди за Кобзарем забороняли тому, що «схизматик», а коли молодь звернулася до православної церкви, то студентами з подачі «святоюрців» зацікавилася поліція. Доходило до того, що в будинку товариства «Руська Бесіда» то викидали портрет Шевченка, то знову чіпляли його на стіну — не зважати на славу «найбільшого руського поета» вже було неможливо. Стан невизначеності з боку старшого покоління штовхав молодь до таємних зустрічей. 

 

Шевченківський здвиг у Львові, 28 червня 1914-го. На цьому святі близько 10 тис. українців представляли парамілітарні організації, що налічували до 100 тис. членів. Завдяки своїй організованості українці домоглися створення власного добровольчого легіону — Українських січових стрільців


«Зачинені двері, заслонені вікна, на брамі один із товаришів на варті, а в невеликій кімнатці кількох нас, хлопців з нижчої гімназії і з того самого класу в святочнім настрою, — пригадував гімназист із Бережан Богдан Лепкий. — Один говорить про життя Шевченка, другий про його твори, двох, трьох декламує. Обов’язково «Кавказ», виїмки з «Посланія» та «До Основ’яненка». Заповіту не співаємо, лиш унісонно виголошуємо його, як молитву. В промовах більше доброї волі, ніж мудрого змісту, бо що ми тоді в третьому або четвертому класі могли сказати про Шевченка? Ні в школі багато не чули, ні поза школою не було що прочитати. Пересівали крізь решето те, що було у вступі до Шевченкових поезій (видання Сушкевича) та в лейпцигськім «Кобзарі». Декламації, виголошені майже шепотом, також не могли нікого пірвати ані розпалити. А все ж таки оті хлоп’ячі, буцім конспіраційні вечорниці зворушували нас і настроювали на вищу ноту. Ніхто не смів про них знати, учасники почувалися зв’язаними тайною, над ними витав дух великого поета».

 

«Ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря»


Тексти Шевченка пробудили в галичан зацікавлення історією, і коли напередодні повстання 1863 року в поляків з’явилася мода на національні шляхетські строї, — конфедератки, кунтуші та чамари, — то гімназисти-українці на це відповіли носінням козацьких шапок, шароварів, жупанів і широких поясів. «Мережана сорочка, широкі сині шаравари, «українська» свита, звичайно з кутасом, і козацька шапка з аксамітним дном та золотим кутасом, шовковий пояс синьо- або червоно-золотий і такий же «жупан» — такий виробив ся з часом народний спосіб убираня, — писатиме громадівець Остап Терлецький. — Подіб­ний вигляд цілком відрізнявся від традиційного одягу галицьких українців, але молодь вперто шукала за синьою тканиною та фасоном шароварів.

 

«Дивлюся, аж світає» — картина Осипа Куриласа, 15 грудня 1918-го. Одне з рідкісних «усміхнених» зображень поета. Намальована під час польсько-української війни, коли ще зберігалися надії на власну державність. В оригіналі позаду Шевченка були зображені профілі стрільців, але вже за радянської влади з’явився наказ українських вояків замалювати

 

Дивовижна мода опанувала й львівську греко-католицьку семінарію. Ще яких два десятиліття тому семінаристи розмовляли польською та належали до польських нелегальних гуртків, а тепер вони могли вразити не одного свідка: «В семінарськім городі богослови, вистроєні в шараварах, жупанах, підперезані поясами, розкладали ватру й при грі на трембіті співали… вівчарських пісень!».

 

Читайте також: «Я хотіла завжди бачити його великим…»


Не менше вплинула творчість Шевченка й на мову: гімназисти спонтанно переходили на фонетичний правопис. Його затвердять аж 1892-го, а тоді, у 1860-х роках, це був революційний крок, адже азбучні війни між «твердими» (прихильниками зросійщеного варіанта) і «м’якими» (фонетичного) були надзвичайно запеклими. Лексикон молоді ряснів раніше не знаними зворотами, і сучасник, досліджуючи листування «громадян», цитував їхні вітання: «Здорові були, пане Осауле», «Засилаю вам з кілька козацьких поклонів, пане Брате», або «Любий Братіку, ти мій соколе, Гетьмане! З усією сердечностю щирої козацької душі…».

 

Школа в Устилузі, Волинь, 1917-й. Позаду прикрашений портрет Тараса Шевченка. Цю школу, як і ще близько 80 інших навчальних закладів, під час Першої світової війни відкрили галицькі Українські січові стрільці, тож чи не вперше про українського поета школярі могли дізнатися від учителів-галичан.

 


Розвиток напівмістичного культу Шевченка на Галичині був як ніколи своєчасним: Наддніпрянщина опинилася під дією Валуєвського циркуляра, що незабаром доповнять Емським указом. Попри надзвичайно обмежені можливості, галицька молодь таки внесе свою лепту в популяризацію творів Кобзаря. 1866 року група студентів поставили собі за ціль видати повне видання творів Шевченка. Зважаючи на час і місце, робота майже Сізіфова, адже в Галичині по руках передавалися рукописні твори, автентичність яких було важко встановити. Ще дещицю поезій було опубліковано у львівських «Вечерницях» та «Меті», а також петербурзькій «Основі», яку принагідно привозили мандрівні наддніпрянці. Книга під назвою «Поезиі Тараса Шевченка» з’явилася у Львові 1867-го, у період Великод­ніх свят. Допоки товариші, що готували збірку, роз’їхалися на канікули, один із них — Гнат Рожанський — не витерпів і, не чекаючи, допоки прийдуть кириличні черенки (шрифти. — Ред.), замовив у польській друкарні Оссолінських перші примірники. До книги, що містила майже три сотні сторінок, ввійшли заборонені в Російській імперії «Кавказ», «Сон» та, звісно, «Ще не вмерла Україна». У наступні роки це видання доповнять ще двома томами. 

 

Читайте також: Тарас Шевченко в Яготині: історія господаря


Того ж таки 1867-го з Києва до Лейпцига на навчання через Львів їхатиме 25-літній Микола Лисенко. Знайомство з ровесниками-галичанами не мине намарно: коли за кілька місяців у Львові вперше влаштовуватимуть публічний вечір пам’яті Шевченка, то організатори матимуть проблему з музичною частиною. Олександр Барвінський, що займався виданням творів Кобзаря та підготовкою вечора, звернувся до Лисенка з проханням написати до свята мелодію до «Заповіту». «Прислали мне при письме стихотворение Шевченко «Заповіт» с просьбою положить его на музыку, так как они, судя по лестным отзывам чехов о моей обработке, не находят, к кому бы более можно было обратиться, как не ко мне», — писав у листі до рідних у лютому 1868 року Микола Лисенко. Хоча зі схожим проханням звернулися й до Михайла Вербицького — автора музики до «Ще не вмерла Україна». Так несподівано у Львові з’явилося одразу дві мелодії «Заповіту», які вперше прозвучать із нагоди сьомої річниці смерті поета. А для Лисенка з цього розпочалося тривале захоплення та праця над творами Шевченка.

 

Молодь не лише перевидала «Коб­­заря», організувала перше публічне свято й поширила культ поета в гімназіях, а й створила новий рух під назвою народовці. У своїй програмовій брошурі (1867) вони не забудуть згадати й наддніпрянського генія: «[Ми є] ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка… Славимося 15-мільйоновим народом… ім’я його єсть руський, чи український, земля, ненька його рідна, Русь-Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі… З тим мужицьким, латами покритим народом стоятимемо укупі, як вірні його діти».
Вшанування Шевченка поступово стане офіційним і дозволеним. Якийсь час це ще створювало проблему священикам, але гімназисти старалися оминати неоднозначних ситуацій. У Львові традиційно вдавалися до послуг православного отця, а що творилося поза столицею краю, відомо з описів «Мети»: «На провінції, де православних церков не було, учні радили собі ось так: приходив один із них до священика (розуміється, греко-католицького) й просив відслужити заупокійну Службу Божу за «батька». На це богослуження «за батька» збиралися раненько, перед шкільною наукою, всі учні, й тоді «син» подавав священикові інформацію, що його «батько» називався Тарас…».


У 1873-му з’явиться перша організація, у назві якої згадають Кобзаря, — Товариство імені Шевченка. Його фінансуватимуть українці з Російської імперії, а свого розквіту воно набуде вже з перетворенням на наукове та коли його очолить наддніпрянець Михайло Грушевсь­кий. Постать Шевченка посяде чільне місце в пантеоні галицьких українців. Напередодні Першої світової війни пам’ятники поетові з’являтимуться в різних місцевостях галицького краю, випереджуючи подібні в Наддніпрянщині, а апогеєм культу Шевченка в Австро-Угорщині стане відзначення 100-ліття з дня народження поета, яке святкували 28 червня 1914 року. Того дня близько 10 тис. галичан в уніформах різноманітних пожежно-руханкових, скаутських чи спортивних товариств пройшли центром Львова. Цього ж таки дня в іншому кутку імперії, у Сараєво, боснієць Гаврило Принцип застрелить престолонаслідника Франца Фердинанда, що підштовхне світ до глобальної війни. Військова демонстрація українців із нагоди ювілею Шевченка відкрила новий етап у розвитку українства: вона продемонструвала готовність галичан творити збройні формування, і вже незабаром з’явиться перша офіційна військова формація — Українські січові стрільці.