Саміт НАТО, який відбувся 7–8 липня 2026 року в Анкарі, став одним із найскладніших і найважливіших за останні роки. Захід проходив на тлі трьох взаємопов’язаних криз:
- продовження російсько-української війни,
- перегляду ролі США у європейській безпеці після повернення Дональда Трампа до Білого дому,
- стрімкого нарощування оборонних витрат європейських союзників.
Попри побоювання щодо можливого загострення суперечностей всередині Альянсу, саміт завершився демонстрацією політичної єдності. Водночас західні медіа майже одностайно відзначають: ця єдність є значно більш прагматичною, ніж у попередні роки, а НАТО вступає у фазу глибокої структурної трансформації.
Так, учасники зустрічі заявили про необхідність посилення стримування на тлі довгострокової загрози, яку Росія становить для євроатлантичної безпеки, та домовилися продовжити нарощування оборонних витрат, розширення військового виробництва і спільних закупівель озброєння.
Окрему увагу в комюніке приділили розвитку сучасних військових спроможностей, зокрема систем протиповітряної та протиракетної оборони, далекобійної високоточної зброї, безпілотних технологій, кіберзахисту, космічних можливостей і використанню штучного інтелекту. Також союзники підтвердили намір зміцнювати оборонно-промислову співпрацю та усувати бар’єри у військовій торгівлі між країнами Альянсу.
Важливе місце у підсумковому документі посіла Україна. НАТО визнало, що вона не лише отримує допомогу, а й робить внесок у трансатлантичну безпеку. Союзники підтвердили довгострокову підтримку Києва, зобов’язавшись надати у 2026 році військову допомогу на суму 70 мільярдів євро та зберегти щонайменше аналогічний рівень підтримки у 2027 році.
«Володимир Зеленський вийшов переможцем. Дональд Трамп, який колись сказав йому, що у нього “немає карт”, пообіцяв дати йому туза: ліцензію на виробництво вкрай необхідних ракет Patriot — єдиної зброї, якою володіє Україна і яка здатна збивати російські балістичні та гіперзвукові ракети. Це не швидке рішення: налагодження виробництва буде довгим і складним процесом. Але немає сумнівів, що Україна їх потребує», — наголошує видання The Economist.
У коментарі Тижню голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС» Ганна Гопко зазначає, що відчутним є прогрес у визнанні внеску України у колективну євроатлантичну безпеку.
«Це вже не Україна, яка просто стукає у двері. Є величезне зацікавлення у спільному виробництві, у тому, щоб Україна ділилася здобутим кров’ю досвідом у новітніх війнах. Сімдесят мільярдів євро допомоги — це важливе рішення у підтвердження підтримки, але недостатнє. Всі обговорення, на кшталт “європеїзації НАТО” чи потреби переходу на нову версію НАТО 3.0. мають включати необхідність перемоги України. На жаль, поки що немає усвідомлення, що перемога України — це і перемога НАТО та становлення Альянсу як глобального гравця», — каже вона.
За словами Ганни Гопко, наше завдання зараз полягає у масштабуванні українського оборонного виробництва, інтеграції його в європейський оборонно-промисловий комплекс.
«Але не як донора знань, а як рівноправного партнера, де наші компанії будуть мати свої офіси, представництва в європейських країнах чи спільні виробництва, а не просто у нас заберуть наші розробки і скажуть, що не хочуть бачити Україну в ЄС чи НАТО. Також важливо пришвидшувати відкриття наступних п’яти кластерів, рухатися по цих десяти пунктах Качки-Кос. Крім того, коли ми говоримо про українських виробників, має бути розуміння, що ДБР не може зловживати з політичних мотивів, чинити тиск на тих виробників, які забезпечують поле бою дронами. Це так само неприпустимо, як і монополія у цій сфері наближених до президента людей чи компаній», — підкреслює Тижню Ганна Гопко.
Значну увагу під час саміту було прикуто до президента США Дональда Трампа, адже саме його позиція щодо подальшої підтримки України та розподілу відповідальності між союзниками залишається одним із ключових чинників безпекової політики Альянсу. Тому переговори Трампа з лідерами держав, зокрема з президентом України, стали однією з центральних подій зустрічі.
Читайте також: НАТО 3.0.: які виклики постали перед Альянсом та чого чекати від саміту в Анкарі
«На саміті у Бухаресті у 2008 році американці хотіли надати Україні ПДЧ, Франція і Німеччина опиралися, і, як наслідок такої нерішучості НАТО, ми побачили агресію проти Грузії. Адміністрація Джо Байдена хоч і наголошувала на незворотності підтримки України та нашого євроатлантичного курсу, насправді була проти нашого членства. Під час Вашингтонського саміту у 2024 році Байден побоявся зробити прорив. Зараз у Трампа є певна зміна тональності, він відвертіше говорить про купу претензій до НАТО, про більшу відповідальність між союзниками, про те, щоб Європа більше інвестувала в оборону. Але його риторика не така принизливо конфронтаційна. Трамп позитивно оцінив зустріч зі Зеленським, визнав ефективність української армії, нашої оборонної промисловості — він не усвідомлює, але це і визнання нашої суб’єктності», — каже Тижню Ганна Гопко.
Проведення саміту у Туреччині, одному з ключових гравців у Чорноморському регіоні, мало не лише символічне, а й практичне значення.
«Я сподіваюся, що звучало питання про деокупацію Криму, що це абсолютно реалістично. Трампу теж треба пояснювати, що підтримка України — це національна безпека США, а не просто допомога чи його “заробітчанство”. Україна є ключовою перешкодою для російських геополітичних амбіцій. Росія та Китай хочуть послабити Штати, в останнього загалом є амбіція стати наддержавою до 2050 року», — наголошує Ганна Гопко.
