Усі погляди звернено на лінію фронту в Україні: скидається на те, що наступ загарбників сходить нанівець і насувається контратака захисників. На карту поставлено багато. Та далеко не тільки для України. У відповідь на посилення напруженості на полі бою Кремль намагатиметься відволікти й залякати західних союзників України, задіюючи тактику на межі оголошення війни. І від реагування Заходу залежить його репутація.
Застосування тактики нижче порогового рівня може шокувати сонних громадян, але тактика ця не нова. Протягом усього свого існування Радянський Союз вельми вигадливо і безжально вдавався до «активних заходів» проти Заходу. Про це йдеться у новій книжці Марка Голлінґсворта: особливо підступним ходом було осквернення єврейських цвинтарів для того, щоб виставити країни Заходу антисемітськими.
По-сучасному це зветься «гібридною війною», та суть не змінилася: мова про експлуатацію особливостей відкритого суспільства (як-от свобода слова, довіра і приватність) для того, щоб його послаблювати. До прикладу, фінансування бажаних політичних кампаній; шантаж або підкуп політиків; залякування критиків; спроби спричинити демографічні, релігійні або регіональні розколи; й використання пропаганди для впливу на рішення можновладців і громадську думку.
Читайте також: Заходу час поглянути правді у вічі щодо російської загрози
Проблема в тому, що внаслідок шаленої легковажності 1990-х років, Захід здебільшого пожертвував своїм оборонним потенціалом на користь тактичного. Ми навіть завзято заохочували своїх опонентів купувати вплив у наших країнах під маскою розвитку торгівлі й інвестицій. Тож тепер мусимо якось давати раду зі своєю вразливістю.
Складність у тому, що нам бракує належно прорахованих варіантів реагування. Коли Росія нас атакує, ми маємо, грубо кажучи, чотири важелі. Можемо нарікати. Можемо виганяти російських дипломатів. Можемо запроваджувати санкції. І можемо почати війну, що з огляду на нашу слабкість у конвенційних методах цілком імовірно закінчиться ядерним Армагеддоном. Не конче бути великим стратегом, щоб зрозуміти, що перші три варіанти нині не дуже-то прислужаться, а четвертий настільки страшний, що в голові не вкладається.
Наприклад, що нам робити, якщо російські диверсанти почнуть підривати залізничні шляхи в Польщі? Дві такі атаки було здійснено в Чехії 2014 року. А що, як почнуть убивати людей? Або сіяти розбрат серед населення? Росії не доведеться створювати соціальні, економічні й політичні проблеми в країнах, на які вона націлиться. Достатньо буде експлуатувати наявні.
Відплатити тією самою монетою буде складно. Росія — зараз закрите суспільство. Ми вже не можемо спонсорувати незалежні ЗМІ чи опозиційних кандидатів. Західна розвідка навряд чи проникне глибоко в Росію, щоб саботувати атаки.
Читайте також: Крах Росії: місце в першому ряду
По-перше, слід звернутися до історії. Під час Другої світової війни Велика Британія активно впроваджувала мистецтво ведення політичної війни — насамперед проти нацистської Німеччини. Зараз нам слід відновлювати ті навички. Основи викладено в такій класиці, як «Чорний бумеранг» Сефтона Дельмера — основоположника цього темного мистецтва. Цю книжку вже не видають, а вживані примірники коштують напрочуд дорого: від 100 фунтів (124 доларів). Параноїдальне мислення лідерів Росії — це актив. Цілеспрямовані плітки можуть справляти вельми дестабілізаційний ефект. Серед перспективних варіантів: «насуваються чистки»; «бос скоро відійде від справ» і «вони крадуть більше, ніж ви».
По-друге, нам слід використати досвід наших друзів. Чому б не натренувати й не оснастити українські спецпідрозділи для міжнародних місій саботажу? Можливо, ми вже цим займаємося (дуже на це сподіваюся).
По-третє (і найголовніше), слід інформувати громадськість. Добре поінформоване населення — стійкіше, ніж необізнане. Тому чесно розповідати про небезпеки, які перед нами постали, — це не залякування, а життєва необхідність. Варто також відверто пояснювати необхідність контрзаходів. Оскільки брак реагування на атаки сигналізує про слабкість, таке реагування слід вважати найбільш легковажним.