У соцмережах не вщухає обговорення плагіату в українському наукпопі.
Із художньою літературою все, здавалося б, просто: є поняття інтертекстуальності — діалогічної взаємодії текстів у різних формах, від алюзії до пародії. Інтертекст найкраще працює саме тоді, коли читач впізнає прототекст, до якого автор приховано чи явно відсилає.
Із нонфікшеном і наукпопом інакше. Це література факту, якій властива документальність, а отже — посилання на джерела. Науково-популярні видання не можуть постати, якщо тему перед тим не дослідили академічні науковці. Популяризуючи їхні здобутки, зрозуміло, варто посилатися на першовідкривачів. От тільки в Україні досі не завжди шанують авторське право.
Інтелектуальна крадіжка оприявнює глибші проблеми в галузях освіти й науки. Сама система тривалий час була побудована так, аби цінним було не нове знання, а формальна відповідність вимогам. Починаючи від збірників шкільних творів на типові теми й поцуплених робіт до Малої академії наук, завершуючи купленими дипломами і краденими дисертаціями топ-посадовців.
Плагіат — це ганебна практика, якій не може бути виправдання. Однак виправдання знаходяться: посилання на неврегульованість законодавства про захист інтелектуальної власності, спекуляції на важливості теми чи імені автора, мовляв, не варто дискредитувати; розмивання жанрових особливостей тексту, що буцімто дозволяють використання чужих думок.
Насправді є закон України «Про авторське право і суміжні права», в якому вказано, у яких випадках можна використовувати чужу інтелектуальну власність (ст. 22) — наприклад, публічне виконання музичних творів під час офіційних церемоній, організованих органами державної влади. В окремих випадках — із просвітницькою та інформаційною метою — можна використовувати твори без дозволу автора, проте лише некомерційною та неодмінно із зазначенням імені автора та посиланням на джерело запозичення.
Це явно не випадок обох нещодавніх кейсів, що стали причиною бурхливого обговорення (не)допустимості плагіату в українському наукпопі.
Нагадаємо, що початку червня науково-популярне медіа «Куншт» видалило низку публікацій палеонтолога Вадима Яненка, виявивши в них плагіат. А днями видавництво «Віхола» припинило продаж книжки «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» історика Віталія Огієнка через звинувачення у плагіаті від викладачки Кембриджського університету Дарії Маттінглі, а також науковиці в галузі гендерних студій Оксани Кісь та інших дослідниць.
У відповідь обоє обвинувачених авторів серед іншого апелювали до формату, жанру та популяризаційної мети, що нібито не передбачає посилань (чи допускає їх відсутність). Ще один аргумент на свій захист — відсутність вимог «наукової новизни» від видавців.
Це ставить питання не до конкретних авторів, а до інтелектуальної спільноти загалом — що саме вважати моральним переступом, а що — благою справою популяризації знання.
І тут думки розділилися.
Наприклад, фахівчиня з питань зовнішньої та безпекової політики та громадянського суспільства України Катерина Зарембо зауважила: «Мені досі не вкладається в голові, що дорослі дослідники з науковими ступенями вважають текст без посилань якимось “окремим форматом”. Текст із чужими ідеями без посилань — це плагіат. У будь-якому форматі. Крапка».
Професор кафедри історії України Полтавського педуніверситету Ігор Сердюк звернув увагу, що «плагіат у нас плекають змалечку в усіх можливих формах, нерідко з нібито добрими намірами». Відповідно, в обговореннях не фахової спільноти, а широкого загалу з його специфічними уявленнями про плагіат звучать фрази на кшталт: «”А шо тут такого?”, “А чому ви саме за нього (неї) вчепилися?”, “Зате патріот і людина хороша”, “Уся наука — це переписування вже відкритого кимось”».
Журналіст і публіцист Вахтанг Кіпіані додав: «Вже тиждень триває полеміка, що є, а що не є плагіатом і якими мають бути стандарти “переупакування” наукового знання і текстів, створених одними людьми, в інтелектуальні продукти популярного формату, які створюються іншими. Тут є рішення. І воно просте. Треба посилатися. Треба дякувати і не в кінці, а тут і зараз… Це не вимога закону. Просто так правильно. Дякувати за роботу тим, хто працює, а не “реферує” чужі доробки».
Читайте також: Історія плагіату: ранньомодерні, радянські, сучасні кейси
Як не дивно, знаходяться й ті, хто вважає, що «не все так однозначно». Зокрема, політик та історик Володимир В’ятрович прокоментував: «Такого роду закиди можна адресувати кожному, хто намагається писати у популярному стилі. Автори науково-популярної літератури — не обовʼязково дослідники (хоч у випадку з Огієнком таки так), вони справді “переспівувачі” того, що дослідили інші. І так, тих інших треба згадувати, бо без них неможлива робота популяризаторів.
Але так само не варто знецінювати роботи тих, хто робить наукові дослідження ближчими для масової аудиторії. Особливо, коли йдеться про історію, незнання якої українцями ефективно використовує Росія у війні проти України.
Я певен, що відкривати правду про наше минуле українцям і світові є місією для українських істориків. Маємо це робити і досліджуючи, і популяризуючи знання.
Ми не можемо собі дозволити друкуватися лише в академічних журналах, більшість з яких не читатимуть звичайні читачі».
Читайте також: Плагіат в українській освіті. Як організовано боротьбу з явищем в регіональних вишах
Тож окрім плагіату, який є безкомпромісно неприпустимим, подібні ситуації вказують на низку інших проблемних питань української науки, від морально-етичних (про межі допустимого, коли автори та ті, хто їх підтримують, вдаються до аргумента «нас не попередили, що так не можна»); до популяризаційних (чимало науковців із різних причин — від завантаженості до невміння — уникають популяризації результатів своїх досліджень деінде крім академічних журналів і монографій, тим часом широкий загал споживає псевдонауковий продукт штибу творчості багаторазового номінанта на Шевченківську премію Валерія Бебика). Зрештою це свідчить і про зародковий стан розвитку галузі якісного наукпопу, коли учасники процесу — автори, видавці, читачі — не до кінця розуміють принципів роботи. Якщо художню літературу обговорюють на різних платформах, то інституту критики нон-фікшену та наукпопу просто немає, як немає і відповідних премій та рейтингів. Усе це суттєво знижує планку. Але втішно, що є автори, які десятиліттями працюють якісно попри все вищеперелічене й за чий доробок — науковий чи науково-популярний — не соромно.