Зростання Китаю надзвичайно впливає на світову геополітичну ситуацію, пише старший науковий співробітник Норвезького інституту оборонних досліджень з Китаю та колишній норвезький дипломат Йо Інге Беккеволд у статті на Foreign Policy. Попри війну Росії в Україні, США визначають Китай як загрозу номер один. У червні 2022 року НАТО згадало про політику примусу Китаю у своїй Стратегічній концепції як про таку, що радикально змінює перспективи безпеки блоку.
Оцінити реальну впливовість позицій Китаю автор пропонує через його порівняння з сучасними Сполученими Штатами та Радянським Союзом часів холодної війни. Для цього він покликається три важливі концепції: полярність, гегемонію та базове визначення наддержави.
«Таке порівняння свідчить, що США є полюсом, регіональним гегемоном і наддержавою. СРСР теж був одним із полюсів і наддержавою, але не мав регіональної гегемонії. Хоча Китай є полюсом у теперішній біполярній американо-китайській системі, він не є ані регіональним гегемоном, ані наддержавою», – на думку фахівця, ці класифікації мають конкретні наслідки для стратегії та політики XXI століття.
Полярність
«Полярність – це просто кількість великих держав у міжнародній системі. Найпоширеніший спосіб визначити, які сили вважаються великими, – це розглянути ключові показники: чисельність населення, розмір території, забезпеченість ресурсами, економічну спроможність, військову силу, політичну стабільність і політичну компетентність. Використовуючи ці сім індикаторів, ми бачимо, що міжнародна система зараз має чітку біполярну структуру влади з Китаєм і Сполученими Штатами як двома полюсами – подібно до американсько-радянського суперництва під час холодної війни», – пише дипломат.
Читайте також: Прихована сила китайської пропаганди (дослідження)
Беккеволд вважає, що нинішня система ще більш біполярна, ніж під час холодної війни, бо сукупне економічне багатство Китаю сьогодні на рівні з багатством США. Радянська економіка ніколи не становила більш як 50% економіки Штатів. Стосовно військової сили, міжнародна система зараз є менш біполярною, бо розрив у військовій потужності більший між Вашингтоном і Пекіном, ніж між Вашингтоном і Москвою під час холодної війни.
На його думку, біполярна структура влади може підлити масла у вогонь суперництва. Однак сама по собі полярність не дає повної картини могутності Китаю. Вона походить від сили та розміру, тоді як поняття гегемонії та наддержави є геополітичними поняттями. Науковець вважає, що вони допоможуть краще оцінити масштаби та межі впливу Китаю.
Супердержава
«Супердержаву» як концепцію вигадав американський науковець Вільям Т. Р. Фокс у книзі «Супердержави» 1944 року. Оскільки Сполучені Штати та Китай є двома панівними державами в біполярній структурі влади, їх називають супердержавами. Утім, бути полюсом – не єдина вимога для того, щоб бути супердержавою, тому за визначенням Фокса, Китай не є супердержавою, стверджує дипломат.
За поділом Фокса, є супердержави та регіональні держави. Супердержави мають глобальний вплив і здатні кинути свої війська у будь-які продиктовані стратегією конфлікти, на відміну від обмеженіших регіональних держав. Тільки держава з величезним територіальним діапазоном може бути силою в більш ніж одній частині світу. 1944 року Фокс визначав наддержавою Велику Британію завдяки її Співдружності та Імперії, а також здатності поширювати владу на всіх основних світових плацдармах завдяки великій кількості колоніальних військ. Після Другої світової війни Велика Британія більше не є ані полюсом, ані наддержавою.
Беккеволд зауважує, що хоча Москва так і не змогла створити всесвітню мережу військових баз такого ж масштабу, як Вашингтон, позиція в центрі Євразії дозволила СРСР впливати на Європу, Близький Схід, Південну та Східну Азію.
«Однак Китай є лише регіональною державою. Вона володіє глобальною економічною владою та впливом, але географічне охоплення її військових значною мірою обмежене азійським та індо-тихоокеанським театрами дій. Через своє розташування в Східно-Азіатському регіоні Китай має більш обмежений географічний доступ до Євразійського континенту, ніж Радянський Союз часів холодної війни, і менший доступ до відкритого моря, ніж Сполучені Штати чи Радянський Союз. Хоча доступ Радянського Союзу до відкритого моря був обмеженішим, ніж доступ Сполучених Штатів, він усе ще мав прямий вихід зі своєї батьківщини до Тихого та Північного Льодовитого океанів, а також не зовсім прямий доступ до Атлантичного океану…Китай межує лише з Тихим океаном і в основному оточений великими ланцюгами островів, які він не контролює».
Ядерний, космічний і кіберпотенціал Китаю має світове охоплення, додає науковець. Але це не робить Китай всесильним, пояснює Беккеволд: «Навіть в епоху космосу та кібервійни дипломатія примусу ефективніша, коли війська можуть бути фізично розгорнуті до кордону чи берега. Для дипломатії канонерок все ще потрібні човни, а літакам все ще потрібні аеродроми для роботи у віддалених регіонах. Іншими словами, географія робить Китай навіть більш залежним, ніж Сполучені Штати та колишній Радянський Союз, від закордонних баз…»
Наразі у Китаю є лише одна закордонна база – військово-морський об’єкт у Джибуті. Країна начебто планує створити більше баз у Тихому океані та Африці. Але науковець вважає, що це надто тривалий процес, до того ж передова позиція США в сусідстві з Китаєм ускладнює такий сценарій. З’являється третя концепція – регіональна гегемонія.
Регіональна гегемонія
Регіональна гегемонія — це домінування однієї держави над іншими в географічному регіоні з точки зору військової та економічної могутності. Сполучені Штати є регіональним гегемоном у Західній півкулі, бо жодна держава в цьому регіоні не може кинути виклик їхньому домінуванню. Дипломат пише, що Радянський Союз не був регіональним гегемоном під час холодної війни, а Китай – не є ним сьогодні.
«Щоб запобігти радянській гегемонії в Євразії під час холодної війни, США стримували радянські інтереси та вплив на всій території Євразії, включаючи Європу, Близький Схід, Південну та Східну Азію… подібно до того, як країни Євразійського краю побоювалися радянського домінування та вітали зусилля США щодо збалансування під час холодної війни, індо-тихоокеанські держави зараз зміцнюють співпрацю з Вашингтоном у сфері безпеки. Австралія, Індія та Японія співпрацюють зі Сполученими Штатами в рамках Чотиристороннього діалогу з безпеки, тоді як Австралія, Японія, Нова Зеландія та Південна Корея активізували свій діалог з НАТО», – йдеться на шпальтах Foreign Policy.
Читайте також: Die Welt: Як Китай потайки спостерігає за усім світом
Автор підсумовує, що попри разючий підйом Китаю, це досі не наддержава і в основному залишається регіональною силою. США та їхні союзники продовжуватимуть перешкоджати Китаю отримати регіональну гегемонію, а якщо Китай вирішить стати супердержавою в справжньому сенсі цього поняття, йому потрібно подолати геополітичні обмеження свого регіону.
На думку науковця, у короткостроковій та середньостроковій перспективі суперництво між США та Китаєм буде регіональним, в межах Азії та Індо-Тихоокеанського регіону, та проявлятиметься переважно у військово-морському змаганні.