Ні для кого не таємниця, що нині світ переживає безпрецедентний сплеск агресії та дезінформації з боку путінського режиму. Окрім того, що РФ вв’язалася в кілька спустошливих війн і конфліктів, вона ще й докладає титанічних зусиль, щоб позиціонувати себе «моральним лідером» і «легітимною силою» серед міжнародної спільноти. Таким чином росіяни реабілітують власний імідж. Кремль не шкодує засобів, використовуючи всі можливі фінансові, медійні, цивільні й урядові зв’язки, щоб нав’язати світу власні уявлення та завоювати душі й серця легковірних симпатиків. Однак поза увагою громадськості лишається роль, яку він відводить Російській православній церкві Московського патріархату, хоч це неофіційна державна релігія, у поверненні геополітичного впливу та неоімперіалістичних амбіцій.
Для Росії це альянс, укладений на небесах: церква, що характеризується шовіністичним націоналізмом, ксенофобією й авторитаризмом, допомагає режиму однодумців реалізовувати реваншистські амбіції. Путінський режим врахував помилки попередників та усвідомив значення православної церкви для мобілізації суспільства. Тепер вона виконує роль міністерства зовнішніх справ Кремля, намагаючись поширити вплив по світу й завадити європейській інтеграції — передусім у країнах із православною історією. Тож призначенням Російської православної церкви стало застосування м’якої сили, щоб формувати «престиж» Росії, розвивати концепцію «русского мира», сіяти розбрат й експлуатувати розколи, тримаючи Європу подалі від глобалізації та «аморального й корумпованого» Заходу.
Читайте також: Релігійний фронт гібридної війни
За останні 10 років уплив Російської православної церкви на внутрішні справи суверенних держав Європи невпинно зростає. При цьому не треба взайве казати, що куди поширюється розмах релігійного впливу РПЦ, туди одночасно може дотягнутися й рука Кремля. У колишніх радянських республіках, зокрема в Молдові, прихильні до Московського патріархату священики палко виступають проти інтеграції із Заходом. Церковні ієрархи називають Європейський Союз «сатанинським» і завзято протидіють ухваленню законів, які можуть «прогнівити Господа й віддалити від Росії-матінки».
Тим часом православні святі отці в Чорногорії докладали великих зусиль, щоб завадити інтеграції своєї країни в НАТО, бо, на їхню думку, це «фашистський пакт». Натомість вони прагнуть налагодити тісніші зв’язки з Росією та іншими православними країнами-однодумцями. Махінації РПЦ виявилися напрочуд ефективними в не надто релігійних європейських державах, де мешкає досить мало послідовників православ’я. Скажімо, у Чехії російська церква опинилася в центрі скандалів, що точаться з 2012‑го, коли з’ясувалося, що церковники брали активну участь у фінансових і владних змаганнях навколо урядової реституційної програми. Її результатом стало призначення проросійських священнослужителів і розкол у нібито незалежній чеській та словацькій православній церкві.
В інших країнах Європи РПЦ допомогла зміцнити символічну присутність Росії як «тріумфальної» світової держави, із якою треба рахуватися. У центрі Парижа на набережній Бранлі за гроші росіян, а саме за €150 млн, виріс Російський духовно-культурний православний центр, що слугує фізичною маніфестацією сили й величі, яку РФ собі повернула в Західній Європі. Цікаво, що зазвичай такі розкішні проекти підтримують наближені до Кремля російські олігархи, як-от Владімір Якунін та Константін Малофєєв — обидва розуміють таємну місію РПЦ і потрапили під санкції міжнародної спільноти через те, що фінансували проросійські сили під час кризи в Україні 2014 року.
«Церква стала інструментом російської держави. Вона використовується, щоб розширити й легітимізувати інтереси Кремля», — зазначив Сєрґєй Чапнін, колишній редактор офіційної газети Московського патріархату, якого звільнили 2015-го, бо він критикував РПЦ і засуджував церковників, які пропагують застосування військової сили.
Читайте також: Die Welt: Відродження жорстокого християнства
Російська церква дедалі більше заручається підтримкою країн Європи з тією самою релігійною традицією, схильних до євроскептицизму й антизахідних настроїв. Це й зумовило геополітичні зміни, що передбачають нищівні довгострокові наслідки. Через розкол і розчарування серед європейців формується «православний блок», що конкурує з Європою та Заходом. Домінує в ньому, звісно, Кремль. Це скидається на Радянський Союз, от тільки нині релігія об’єднує «братні слов’янські народи». Більшість мешканців країн «православного блоку», зокрема членів ЄС і НАТО — Болгарії, Румунії та Греції, а також тих, які прагнуть вступити в ЄС, — Грузії та Сербії, — вірять, що Росія має слугувати «буфером» на противагу Заходу й у разі потреби їх «захищати».
Ситуація набуває загрозливіших масштабів, бо, очевидно, витівки Російської православної церкви допомогли Кремлю переманити численні праві партії в Європі, які прагнуть повернення консервативних цінностей. Росіяни приваблюють такі політичні сили, як Австрійська партія свободи, угорська «Йоббік» і французький «Національний фронт». Еймерік Шопрад — депутат Європейського парламенту від «Національного фронту» — назвав Росію «надією світу, якому загрожує новий тоталітаризм».
Мабуть, найбільше підступний вплив Російської православної церкви проник в Україну, особливо після подій 2014 року. Із 1991-го, коли внаслідок розпаду Радянського Союзу Україна здобула незалежність, її громадяни намагалися створити власну православну церкву Київського патріархату. Вона мала стати єдиною канонічною спільнотою православ’я в державі. Теоретично статус незалежної держави унеможливлює присутність в Україні будь-яких інших православних юрисдикцій у межах її кордонів.
Читайте також: Нещадна російська війна проти Константинополя
Одначе УПЦ МП — відгалуження російської церкви — досі вважається єдиною канонічною церквою в Україні. У квітні 2018 року президент Петро Порошенко розпочав офіційні переговори зі Вселенським Патріархом про те, щоб українська церква дістала автономію або щоб було створено об’єднану місцеву церкву. Це дасть змогу українцям звільнитися від присутності Кремля через афілійовану з Росією УПЦ МП.
Як очікувалося, Москва та РПЦ відреагували на спробу переговорів дипломатичною бурею з метою змусити Вселенського Патріарха Варфоломія відмовитися від надання українській церкві незалежної від Москви автокефалії. На думку Росії, формування в Україні православної церкви, вільної від російського впливу, становить геополітичну небезпеку, що загрожує кремлівським реваншистським амбіціям і концепції «русского мира». Іларіон, митрополит Волоколамський, який очолює відділ зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, що фактично слугує представництвом міжнародних відносин Росії, наголосив: легітимація ніколи не буде надана.
Своєю чергою, Україна й далі є геополітичною заручницею східних сусідів, поки Кремль використовує РПЦ як знаряддя, щоб уникати прозахідних тенденцій і забезпечувати підтримку сепаратистського руху в Східній Україні. Тож не дивно, що Петро Порошенко особисто взявся за вирішення проблеми, назвавши впливовість російської церкви в Україні «загрозою національній безпеці».
Читайте також: Церковна дипломатія
Загалом діяльність РПЦ є частиною давньої стратегії Кремля: сіяти розбрат і безлад, сприяти розколу серед європейців, схиляти громадськість до публічного прославляння Росії та створити антизахідний блок країн-однодумців під егідою Кремля. Замість зосереджуватися тільки на духовній ролі, РПЦ є політичним інструментом Москви та «найбільшою й найвпливовішою соціальною інституцією сучасної Росії». Лідер церкви Патріарх Кірілл публічно називає правління Владіміра Путіна «Божим дивом».
За наших часів, відзначених геополітичними конфронтаціями, мирна співпраця має як ніколи важливе значення. Це стосується і православної церкви — бастіону ультраконсервативних цінностей за доби розквіту лібералізму. Нинішню ситуацію змінити надзвичайно складно. Та кроком у правильному напрямку буде забезпечення освіти для православних церковників, що допоможе їм розуміти переваги західної системи та сприятиме демократичним змінам у майбутньому. Грузинська православна церква раніше брала участь у таких ініціативах Брюсселя, завдяки чому грузинські священики подолали свої колишні упередження щодо НАТО, ЄС і політики європейської інтеграції. До того ж було закладено підвалини комунікації між Сходом і Заходом.
Якщо в перспективі схожих ініціатив забракне, найімовірніше, танго РПЦ і Кремля надалі визначатиме зовнішню політику Росії. У такому разі слід очікувати, що спроби налагодити мирну співпрацю на тлі реваншистських устремлінь Москви будуть невдалими. Отже, міжнародній демократичній спільноті слід стежити й протидіяти просуванню неоімперіалістичного троянського коня.