Троя, руси й Русь. Історія одного інтерв’ю з професором Омеляном Пріцаком

Гарячого серпневого полудня 1990 року ми сиділи на вершечку однієї з київських високостей (із тих, що тягнуться на південь – до Канівських гір) і розважалися тим, що ворожили над модною тоді в Україні «Книгою перемін». Ми – це тісний гурт археологічної експедиції з розкопок відомої пам’ятки – Пирогівського могильника зарубинецької археологічної культури; розважалися, – бо мали обідній перепочинок на розкопі; а гра ота була дуже спрощеною версією знаної китайської книги ворожінь: підкидаєш п’ятикопійчану монету і, залежно від того, випаде число чи герб, занотовуєш дві короткі риски чи одну неперервну, а потім із того складаєш гексаграму; і кожна така має певне тлумачення. Далеко на обрії білів багатоповерхівками Київ; там нуртували мітинги; там вигримували засідання Верховної Ради, якими переймався тоді чи не кожен (тому й на розкоп ми постійно тягали із собою радіоприймач «Спідола»). От під той акомпанемент ми й ворожили про свою долю. Звісно, все те ворожіння сприймалося тоді з добрим скепсисом і жартами, але одна гексаграма, що випала мені, таки запала в пам’ять: невдовзі з’явиться людина, яка переверне ваше життя. Певне, Карл Юнґ назвав би це синхроністичністю, але в моїм житті невдовзі й справді з’явилася така людина – гарвардський професор Омелян Йосипович Пріцак.

Інтелектуальна історія на початку 1990-х

Про Омеляна Пріцака в Україні тоді знали вкрай мало. Праці його, писані переважно англійською та німецькою, не перекладали; із зарубіжною літературою було сутужно (чи не єдине джерело – відділ іноземної літератури в Центральній науковій бібліотеці, доступ до якого могли одержати далеко не всі; а інтернету тоді, звісно, не було). Мені як історику-археологу за головним фахом його ім’я було відоме лише за критичними відгуками чільних радянських істориків. Вряди-годи такі згадки з’являлися в їхніх працях, надто там, де треба було «критикнути» висліди, що не вкладалися в офіційну концепцію Київської Русі як колиски трьох братніх народів. Набагато більше я дізнався про пана Омеляна від свого друга ще по університету – пана Геннадія Боряка. У той час він опікувався розбудовою в Україні Інституту української археографії й мав добрі зв’язки по лінії Академії наук із зарубіжними колегами-україністами. Власне, саме він і запропонував мені взяти інтерв’ю в пана Омеляна, який саме тоді приїхав в Україну для відновлення тут сходознавчих студій. Отож, коли я почув докладніше, хто такий Омелян Пріцак, то, як кажуть, аж рота був розтулив од подиву. Омелян Пріцак – історик-медієвіст зі світовим ім’ям, учений-поліглот, великий знавець давніх мов, автор сотень досліджень із тюркології та україніки, фундатор і директор Українського наукового інституту в Гарварді, член Нобелівського комітету (з літератури), почесний член понад двох десятків наукових академій та міжнародних наукових інституцій…

Інтерв’ю потрібно було для першого випуску нового культурологічного альманаху «Хроніка-2000». На розкопках я був на добровільних засадах, допомагаючи своїй дружині (блаженної пам’яті Любов Скиба, вона там керувала), а моїм, сказати б, principalis opus був тоді саме альманах, над яким ми працювали письменницьким колом, на початку дуже тісним – із поетом Юрієм Буряком (головний редактор) та перекладачем і культурологом Олександром Буценком.

Тож, поволеньки йдучи на призначену годину до готелю «Київ», де тоді «квартирував» пан Омелян, я лиш піт утирав із чола. Хоч інтерв’ю було не першим у моїм житті, але хвилювався страшенно. «От і розпитаєш у пана Омеляна про його бачення історії», – напучували мене. І я добре розумів, про що саме йдеться. Річ у тім, що, скінчивши університет затятим геґельянцем, я виношував тоді свою «Симультанну історію» – філософсько-історичну теорію про те, що думки та ідеї існують безвідносно до людських голів достоту так само, як і людські голови можуть спокійнісінько існувати без них; теорію про те, що ідеї зваблюють, притягають людські діяння (подібно до того, як маси матерії закручують довкола себе простір і час), утворюючи особливі вихороподібні прояви – хоріони (термін я був поцупив із теорії геосистем); ядром хоріона є певна ідея, а периферією – рушення, діяння й події, творені полем тяжіння цієї ідеї. Словом, теорію про те, що минуле має радше горизонтальну (просторову) орієнтацію, ніж вертикальну (часову), а ілюзія просування в часі виникає тоді, коли, обертаючись на орбіті одного такого хоріона, ми потрапляємо в поле тяжіння іншого. Тож питань у мене було безліч. «Спитай, чи можна вважати племена зарубинецької культури протослов’янами», – попрохала мене дружина. «І не забудь розпитати про трипільців-українців», – лукавенько посміюючись, казали мені друзі-археологи, натякаючи на ту хвилю, сказати б, романтичного бачення української історії, що була піднялася тоді у країні, загрожуючи поглинути висліди «казенної» науки (як називали академічну науку романтики). Я й сам розумів тоді, що зв’язок між племенами трипільської культури та українцями приблизно такий самий, як між травою на пасовищі та, скажімо, сиром – кінцевим продуктом молочарень, але, звісно, хотілося б мати на те думку такого авторитетного дослідника, як пан Омелян. А до всього я розумів, що інтерв’ю буде чи не одним із перших представлень великого українця, так добре знаного за кордоном і так добре незнаного на наших теренах. А отже, потрібні – бодай стисло – біографічні дані, якісь цікаві факти з його приватного життя й т. п. «І, Юро, не більше шести сторінок», – попередив мене головний редактор.

Читайте також:   Спадщина Королівства Руського  

Чимало зінтриґований і загружений усім отим, я уявляв собі «кіношний» образ ученого: невеличкого зросту, худорлявий, у ладному строї, з борідкою й меткими очима, він зараз-таки, потерши ручки, зачне говорити, як татакати з кулемета, і ти за хвилю вже й незчуєшся, завалений сухими науковими викладками, невідомими фактами, термінами, назвами й датами. І давай тоді, вклади все це в шість сторінок машинопису з півторачним міжряддям і стандартними полями, та ще й так, щоб усе те було цікаво читати. Ступаючи сходами готелю, я спітнілими пальцями крутив у кишені піджака позиченого касетного диктофона «Sony» – рідкісний на той час («шпигунський») пристрій – гадаючи про те, який матеріал із нашого альманаху доведеться коротити чи й переносити на наступний випуск.

Але реальність, як ото кажуть, завжди раптова. Бо на моє тихе стукання двері відчинив високий плечистий чоловік у тонкій сірій кофтині на ґудзичках, білій сорочці з розстебнутим коміром і без краватки, та світло-сірих широкуватих штанях. Власне, відчинила двері його усмішка – по-дитинному широка й привітна (а вже потому я додивився одяганку). У тьмавому освітленні передпокою його округле чоласте обличчя мовби саме світилося; до того додавалися й величенькі окуляри, що зблискували, коли відхиляв голову, вітаючись. Хода його, як і жести, були неквапними, і хоч трохи таки сутулився й років йому було на той час, я знав, уже сімдесят і один, але старим він зовсім не виглядав.

У кімнаті, до якої ми пройшли, пахло лавандою. Цей запах я люблю й сам, може через те мені видалося, що в кімнаті було затишно, хоча подекуди під стінами купилися стосики книжок і тек, які допевне ж опиралися тому затишку (їх було повно і в заскленій шафі, і на великому кутастому письмовому столі). На підлозі лежав товстий, дещо-таки потертий, килим у сіро-блакитних візерунках, і я був подумав, що правильно вчинив, роззувшись у передпокої, бо й господар був у легких домашніх туфлях. «Я, бачте, головно й досі в тому переїзді, – він вибачливо розвів руками. – Ніяк із того не приберуся». Мовлення його була негучним, але виразним, приємного глибокого тембру, із чутним «діаспорним» акцентом. Я назвався, і він простягнув мені руку на привітання. На відміну від моєї, його рука була теплою й сухою (свою я притьмом був тернув об джинси й помітив, як він посміхнувся, зауваживши той мій жест). Він посунув до столу легке крісло, запросив сісти, а сам сів у крісло по другий бік столу, на своїм звичнім місці. Я витягнув із кишені диктофон і, перепросивши, увімкнув його й поклав на стіл. Пан Омелян згідливо кивнув, і я зараз-таки почав своє завчене: «Омеляне Йосиповичу, передусім я дуже дякую вам, що знайшли час для інтерв’ю до нашого альманаху…» Але змовк, почувши, як він засміявся, заплющивши на хвилю очі й махнувши рукою. «А давайте ми відпустимо ці реверансії. Розкажіть ліпше, хто презентує ваш альманах і що ви в ньому головно плануєте?» Я назвав йому склад редакційної колегії і сказав, що головне завдання альманаху – публікація тих історичних і культурологічних джерел, досліджень і розвідок, що досі лишалися невідомими для широкого загалу.

Відповідаючи на ці та інші питання пана Омеляна (а їх виявилося чимало), я був зі страхом подумав, що моє інтерв’ю обертається навспак, – так, наче це він бере інтерв’ю в мене, а не я в нього. Мало-помалу то ставало очевидним, надто коли він почав розпитувати про мою особисту «окупацію» й моє особисте бачення того, що тоді відбувалося в Україні. Хвилю повагавшись, я почав розповідати йому про свою «Симультанну історію», бо зрозумів, що коли не зроблю те наразі, то далі ми на цю тему вже не вийдемо. Він слухав уважно, ледь схиливши голову ліворуч і поглядаючи, як здавалося, на кришталеву попільничку на столі (певне, готельний реквізит, бо пан Омелян не палив) чи на склянку в металевім підсклянку, що виблискувала біля неї. Потому як я змовк, він і сам був хвилю помовчав, а затим мовив: «Бачите, ви правдоподібно покликаєтеся на фізику. Фізика – точна наука. От такою достеменно точною наукою я хочу зробити історію. І тільки тоді вона стане прозірною. Як оте шкло, – кивнув у бік попільнички; знову хвилю помовчав, затим усміхнувся. – Я не знаю, звідки в головах людей постають думки чи ідеї. Це не моя компетенція. Але те, що людьми й народами рухають міфи, – ультимативно справедливо».

«Я не знаю, звідки в головах людей постають думки чи ідеї. Але те, що людьми й народами рухають міфи, – ультимативно справедливо»

Він говорив хоч і повільно, добираючи слів, вочевидь, уболіваючи за те, про що каже, проте з якимось внутрішнім піднесенням. Може, до того докладалося часто повторюване в мовленні «ультимативно» (виразний парафраз англійського ultimate – «доконечний», «головний», «остаточний», «максимальний»), але оте, промінене в усмішку, піднесення, і того разу, і в подальших наших зустрічах, умить зваблювало. Тож, слухаючи його тоді, я був подумав: то ось же він, живий приклад хоріона – живої ідеї, яка втягує тебе в поле свого тяжіння.

Хозарські й кельтські витоки Русі

«Візьміть знаний троянський міф, – продовжував пан Омелян. – Злучитися з ним правдоподібно намагалися всі королівські клани Європи. І можна лише припускати, чим саме він був їм такий любий. Либонь, що фундаментально це міф про красиву жінку, – він розвів руками й усміхнувся ще дужче (аж окуляри йому були трохи зсунулися на носі). – Але так чи так, а бути кревником Трої – то певна харизма. І клан, який доводив таке поріднення, рахувався кланом харизматичним. І відомі вам хрестові рушення – це рушення за такою харизмою, це визвольні змагання за церкву – наречену Христову. Ось вам міф у дії. – Він одхилився на бильце крісла, хвилю помовчав, підправивши рукою окуляри, затим повів далі. – В основі хоч якого народу лежить певний достеменний міф. Бо люди схильні героїзувати своє минуле. У європейців він злучений ультимативно з Троєю. Подібно й наша “Повість минулих літ”. Подібно й цей твір. Це теж міф. Але міф наш, український, бо писаний він достеменно в Києві. І хай там як його студіювали інтерпретативно рóсійські дослідники чи студіюють і тепер, але це міф київської землі й жодної другої».

Читайте також:   Доба Бароко: коріння нашої самобутності  

Пригадую, що слухав його тоді мов зачарований. Зізнаюся, те, що він говорив, мене тішило (надто оте про «міф у дії») і спокушало знову завернути до «Симультанної історії». Але ж розумів, що не можу зводити інтерв’ю суто до своїх розшуків, тож і шарпався подумки, шукаючи, сказати б, правильних напрямків для дальшої розмови.

«Але чому ж тоді “откуда руская земля стала есть”?» – знайшовся я з цитатою з «Повісті».

«А що вас у тому бентежить?» – лукаво звівши ліву брову, запитав він.

«Ну, Русь і Росія…» – почав було я, але змовк, почувши його сміх.

Пан Омелян прихилився до столу, зняв окуляри, мружачись, витяг із кишені хустку, старанно їх протер, а затим вказав ними в мій бік.

«Он на вас, я примітив, джинси, – посміхаючись, мовив він. – Це питомо американський одяг. Чи є ви від того питомим американцем?»

Я заперечливо хитнув головою. Він знов одхилився на спинку крісла, одягнув окуляри, поклав руки на стіл.

«Просто не треба забувати, коли саме Росія назвалася Росією. І чому саме. Бо до певного часу вона прозивалася Московією, князівством московським». Він хвилю помовчав, затим продовжив: «Коли я казав вам, що хочу зробити історію наукою ультимативно точною, то мав на увазі передовсім таке: хоч яку історичну подію треба розглядати й висліджувати з якнайбільшого числа суміжних їй джерел. Що більше джерел, де бодай якось згадано про цю подію, ви залучите, то прозірнішою вона для вас буде. І висліджувати цю подію ви мусите в контексті загальних рушень, у контексті того, що, властиво, відбувалося тоді в ойкумені». Він змовк на якийсь час, поглядаючи в бік високого (від підлоги до стелі) вікна в кімнаті, що виходило на тиху вулицю (тоді – вул. Рози Люксембург), затим продовжив, знову з усмішкою: «Щоб визначити походження терміна “русь”, мені довелося вивчити кількадесят мов і говірок. Головно тих, якими вже не говорять. Але вони залишилися на письмі».

«Щоб визначити походження терміна “русь”, мені довелося вивчити кількадесят мов і говірок. Головно тих, якими вже не говорять. Але вони залишилися на письмі».

Я кивнув головою, мовляв, розумію (хоч у моє розуміння таке геть не вкладалося), а затим поспитав його, скільки мов він знає загалом.

«Похвалюся, що п’ятдесят одну».

Мабуть, я таки виочився на нього вражено, бо він засміявся.

«А чому саме п’ятдесят одну?» – запитав я, хоч і розумів недолугість такого питання.

«Бо коли казав, що п’ятдесят, – простісінько відповів він, – то виходило неправдоподібно. Тому довелося опанувати ще одну – з давніх тюркських».

«І все це задля одного терміна “русь”?»

«Ні, ні, – він махнув рукою. – Східні мови я почав вивчати ще в польській гімназії [у 1928–1936 роках – Державна гімназія № 1 ім. Вінцента Поля, Тернопіль. – Ю. О.]. А я, бачте, був у тій гімназії єдиним українцем. І правдоподібно єдиним, хто там цікавився питанням Русі. А цікавився, бо якраз тоді прочитав “Історію України-Русі” – перший том, де приведено джерельну базу. І побачив, що там бракує головно східних джерел. А східні джерела, – усміхнувся він, – писані східними мовами. От і довелося вивчити передовсім перську, а коли вчився у Львівському університеті [1936–1940 роки, тоді – Університет ім. Яна Казимира. – Ю. О.], то турецьку, іранські, семітські мови, а тоді – угро-фінські, китайські й таке інше. А коли я десь зо двадцять років як приступився до вислідів “Повісті минулих літ”, то передовсім мусив охопити по можливості всі перспективи, всі відомі джерела. Джерела, так чи так суміжні з тими теренами, де це було писано. А таких джерел – дуже багато. І не лише західно- чи північноєвропейських, а й головно азійських. Відповідно, мусив опановувати й ті мови та говірки, якими їх писано».

Він хвилю помовчав, затим продовжив, розвівши руками в лад широкій усмішці: «А без того, властиво, нема науки. Якщо висліджувати історію Русі чи саму “Повість”, злучаючи лише, так би мовити, кириличні тексти або неточні переклади, то нічого з того не буде. Буде ненауковий виклад. Або ще один міф. Як той, на який здобулися російські історики».

«Щодо назви “Русь” і “Росія”?» – докинув я.

Він кивнув, усміхнувшись.

«Русь – назва епонімічна. Не так важливо, що саме нею означували, як те, чому і як вона взагалі з’явилася на теренах Східної Європи. Коли я вам скажу, що слов’янізована назва “русь” походить від кельтської форми “рут”, через субститути “рус”, “руц” і “ругі”, то вам це щось пояснює?»

«Не дуже, – стенув плечима я. – Чому саме від кельтської форми? Наскільки мені відомо, рус або русами називали варягів…»

«Ультимативно справедливо. Але чому їх так називали? Бачте, я ж казав, що історія – наука точна. Точна, якщо триматися в ній одного принципу: іти від фактів до системної побудови, а не від побудови до фактів. Факт – найменша абстрагована одиниця висліду, базована головно на аналізі всіх відомих джерел. А щоб аналізувати джерела, треба достеменно знати не лише мови, якими їх писано, і не лише ті місцеві говірки, якими головно тоді спілкувалися, а й те, як, приміром, хроністи латинізували ці говірки; аби передати на письмі ті приголосні, яких, властиво, в латинській не було».

Він узяв до рук дбайливо правленого олівця – з тих кількох, що рядком лежали на столі.

«Але це розмова довгочасна, – усміхнувся, а затим злегка постукав олівцем по диктофону. – Боюся, вам цього не стане».

Я був тоді молодим і нетерплячим (щоб не сказати «нахабним»), тому швидко знайшовся, сказавши, що маю ще й записник. Він кивнув, поглянув на наручного годинника, що лежав тут-таки, на столі, а потому відхилився на спинку крісла.

Читайте також:   Народжені війною. Як упродовж століть збройні конфлікти формували українську націю  

«Бачте, я гадаю, що слід критично ставитися до тих вислідників, які, так би мовити, загіпнотизовані назвою “русь” і вибудовують на тій назві свої теорії. Я вже десь писав, що такі теорії дають стільки само користі, скільки дають висліди етимології назви “Америка” для пояснення, звідки взялася Конституція Сполучених Штатів, – він посміхнувся й розвів руками. – Тобто ніякої користі від таких теорій нема. Цікавіше – головно інше. Назва “русь” з’являється передовсім у каролінзьких хроніках першої половини VIII століття. І з’являється в дуже цікавій злуці. Бо саме в той час на історичний кін виходять ті терени, які ми тепер називаємо Східною Європою. Я маю на увазі передовсім землі на схід од Вісли й Карпат. Саме в цей час писемна історія, що до того зосереджувалася головно в Середземноморщині, відкриває для себе ці землі. Бачте, найбільш дієвими агентами в тому, так би мовити, Середземноморському ареалі були дві імперії – франкська імперія Каролінґів і халіфат Омейядів. Франки займали землі на північ од моря, араби – на південь і південний схід. І ті, і ті прагнули розширити свої кордони. Завоювання халіфату давало добру здобич. І ви, властиво, із казок знаєте, у яких розкошах жили чиновники халіфату. Однак на середину VIII століття потуга халіфату починає підупадати. Чому? Бо на півночі їхнє просування спиняють франки біля міста Пуатьє [732 року. – Ред.], на півдні та сході – китайці й карлуки на річках Сирдар’ї й Талас [751 року. – Ред.]. У Приараллі та Прикаспії їх виснажив Хозарський каганат. Просуватися далі було нікуди. І настають внутрішні конфлікти, певне, відомі вам як Абасидська революція [750–751 роки. – Ред.]. Омейядів змінюють Абасиди. А ті нові правителі вже розуміли, що старими методами статків не добудеш. Потрібна була, як тепер кажуть, економічна перебудова. Але де взяти для того ресурс? Бачте, головним економічним рушієм у той час були раби. І не дивно, що работоргівля була тоді справою респектабельною. Але іслам забороняв (і забороняє) перетворювати на рабів своїх одновірців (так само, як християнство франків – своїх). Тому, властиво, починається пошук земель, не охоплених цими релігіями.

Читайте також:   Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України  

І такими, так би мовити, заповідниками рабів стають терени поза межами Середземноморського ареалу – на схід од Ельби й на захід та північ од Сирдар’ї. І на письмі цю зону почали означувати терміном Саклабія або Склавія – територія рабів. І тоді-таки були фундовані й спеціальні факторії, що займалися постачанням рабів: у християнському Вердуні на заході та в ісламському Хорезмі – на сході. Подібно й річка Волга (а потім Дон), якими доправляли рабів у Хорезм (себто властиво в халіфат, бо Хорезм належав до його складу), називалися в арабських джерелах Нахр-ас-Сакаліба – “головний шлях рабів”. Коли приступитися до джерел з історії халіфату, то там детально описано, як відбувалося полювання на рабів і якими шляхами їх зазвичай доправляли. За звідомленнями Ібн-Хордадбега – головного поштмейстера Абасидів (а це правдоподібно – командувач абасидської розвідки), добре обізнаного на тогочасних торговельних шляхах, що злучали Європу й Азію, на той час (а це середина ІХ століття) переважали дві міжнародні компанії, що займалися торгівлею й постачанням рабів. Це компанія Раданія з осередком довкруг Марселя й Арля та компанія Рус з осередком довкруг міста Родез. Родез свого часу називалося Рутенорум, або Рутенією. І ця остатня його назва сходить до кельтської форми “руті”, яка в середньонімецькій мові означувалася як “руці” і яку в мові Нижнього Рейну, де не було фонеми “ц”, вимовляли як “русі”, “рус”. Тому я й казав вам, що слов’янізована назва “русь” походить від кельтської форми “рут”…».

Широта погляду й розуміння тісного взаємозв’язку подій світової історії – це, певне, саме те, чого бракувало тодішнім радянським історикам.

Кельти, Абасиди, франки, заповідники рабів, міжнародні компанії… – усе це було для мене вкрай незвичним, бо тоді, у 1990-му році, у застосунку до тієї території, де тепер Україна, такого ви не почули б ніде. Це було зовсім нове бачення. І воно геть не вкладалося ані в рамки радянської історичної науки, ані в рамки «романтичних» тлумачень української історії. Але найбільше мене вразило тоді те, що з його розповіді українські землі оприявнювались у сув’язі із землями й подіями, на позір надто далекими (лиш уявити собі, де той Вердун і де той Хорезм чи ті карлуки!..). Широта погляду й розуміння тісного взаємозв’язку подій світової історії – це, певне, саме те, чого бракувало тодішнім радянським історикам. І до того докладалися чинники не лише суто політичні (коли дослідження історії українських земель саме в контексті історії загальносвітової – зовсім не заохочували), а й, сказати б, особистісні, коли надзвичайно вузька джерельна база, на яку спиралася переважна більшість радянських досліджень, зумовлювалася елементарним незнанням мов самими дослідниками. Були, звісно, з того й винятки. Наприклад, в Україні – праці блаженної пам’яті археолога Валентина Даниленка – людини широкої ерудиції, знавця європейських мов (і похвалюся – незмінного керівника моїх курсових робіт в університеті), який намагався поєднати археологічні дані з результатами, одержаними в рамках палеолінгвістики (певне, розуміючи, як і пан Омелян, що «горщики не говорять жодною мовою»), але в них ішлося про добу надто далеку (неоліт, енеоліт), дуже й дуже побіжно пов’язану із сучасною Україною (хоча навіть і його праці постійно потрапляли під критику російської академічної науки).

«Назва зовсім не означає державності»

«…І ці міжнародні компанії діяли, бачте, не одночасно, – продовжував пан Омелян, час від часу злегка постукуючи олівцем по столу, мовби ставлячи крапки наприкінці речення. – Раданія діяла раніше – правдоподібно із 750 року й до 30-х років ІХ століття. А перегодом її витіснила компанія Рус, яка відтоді стала, як тепер кажуть, монополістом. Звісно, для такої своєї окупації, работоргівлі, ця компанія винаймала тих, хто міг тим займатися. Головно укладали угоди з тими кочовими ордами, що завжди вешталися довкола торговельних шляхів. Велику роль тут грав і підконтрольний Абасидам Хозарський каганат, головно ж тамтешнє купецтво. Але, бачте, такі орди вешталися не лише в степу, комонні, а й на річках. Бо торгівля йшла не тільки долом, а й водою. Себто були кочовики степові й були кочовики річкові. Річкових кочовиків на схід од Ельби називали варягами. “Вар” – питомо перська назва торгових факторій. На захід од Ельби таких кочовиків називали вікінгами. “Вік” – германська назва торгових факторій. Уже це одне вказує на злуку тих річковиків із торгівлею. То були орди, злучені з міжнародною торгівлею. І на ІХ століття оформилися головно два великі торгові осередки або дві сфери впливу: на півдні – Хозарський каганат і Хорезм; на півночі – фризько-данський, або балтійський осередок. А торговий шлях, що їх поєднував, лежав із данського міста Гедебю (тоді – Бірка) до гирла Західної Двіни, а тоді через волоки до Оки, далі вниз Волгою, а тоді Каспійським морем – у Хорезм і халіфат. А відомий вам «шлях із варяг у греки» склався пізніше, коли візантійський Царгород стає за Македонської династії [середина і друга половина ІХ століття. – Ред.] економічною столицею Євразії. Кочовиків, котрих винаймала компанія Рус для ловитви рабів і для охорони торговельних шляхів, називали русами. Бо вони діяли від імені цієї компанії. Тому я й казав вам, що назва “русь” – епонімічна. Тому й варягів, які діяли від імені цієї компанії, називали русами».

«Кочовиків, котрих винаймала компанія Рус для ловитви рабів і для охорони торговельних шляхів, називали русами. Бо вони діяли від імені цієї компанії. Тому я й казав вам, що назва “русь” – епонімічна. Тому й варягів, які діяли від імені цієї компанії, називали русами».

«Тобто, – насмілився уточнити я, – норманська теорія таки справедлива? Державу – Київську Русь – заснували варяги?»

Він засміявся, підвівши ліву брову. «А де то ви таке взяли? Назва зовсім не означає державності. Суперечка між норманістами й антинорманістами правдоподібно через те й заводить у дурне коло, що зосереджена довкола самої назви. У тих річковиків, які в ІХ столітті ходили тим Волзьким шляхом або приходили сюди по Дніпру з балтійського осередку, і на гадці не було якої держави. Як не було і в тутешньому суспільстві. Землероби, які в той час мешкали на теренах, де потім постала Русь як держава, були цілком самодостатніми на рівні своїх спільнот. Їм не потрібна була жодна держава. Бо ідея держави не постає сама по собі – deus ex machina. Її запозичують або переймають у тих, у кого вона вже так чи так є. А переймають, бачте, завжди лише те, до чого майже дійшли самі й відчули в тому потребу. Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом Русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів, про які я казав, і збирали данину (полюддя) із землеробів…»

Я уважно слухав його, аби не стратити нить розмови. І, пригадую, у тому дослуханні раптом збагнув, що не надто точно означив його манеру говорити. То було не «якесь внутрішнє піднесення». То була мова вільної людини; вільної у всіх доречних сенсах цього слова; вільної од будь-яких інвектив; вільної саме широтою й розкутістю своєї думки, усебічною обізнаністю в тому, про що говорить. До слова, я мав щасливу можливість спостерегти, як за ці роки (десь із кінця дев’яностих і початку двотисячних) змінився вираз обличчя українця, надто – людей молодих; тепер це здебільшого обличчя вільних, щирих, самодостатніх і просвітлених людей. І це не патетика. Це просто факт. Я не кажу, що за радвлади ми були якимись дундукуватими чи нещирими одне з одним. Зовсім ні; але було щось, про що ти міг говорити далеко не з усіма (і я не маю на увазі якусь приватність чи інтимність), як і в науковій чи письменницькій роботі було щось, що ти міг видрукувати в якомусь виданні, і те, чого ти не міг, як ото кажуть, за визначенням; як і в художників, які завжди ділили свої полотна на «виставкові» й «невиставкові»; і все те, звісно, мало й соматичний вираз – відбивалося в поставі, погляді, жесті, мовленні… Саме тому я й постеріг тоді ту відмітність пана Омеляна – промінену в розмові духовну свободу, – що ця риса була на ті часи зовсім не частою.

«Ярослав утілював тут своє бачення (або, якщо хочте, свою ідею) Римської імперії з центром у Києві, тим самим злучаючи Київ із троянським міфом»

«…Лише перегодом, за Ярослава, – продовжував пан Омелян, – коли він почав садити своїх тих кочових русів на землі – на Київщині, Чернігівщині та Переяславщині, можна говорити про державність. І відтоді назви “русь” і “руська земля” стали головно означенням саме цих південних теренів. Ярослав утілював тут своє бачення (або, якщо хочте, свою ідею) Римської імперії з центром у Києві, тим самим злучаючи Київ із троянським міфом, про який я казав вам на початку. Він був чоловіком книжним, як і добре дбав про ті тенденції, якими, політично, була охоплена тодішня Європа. І Київ мав бути центром осібним (одмінним од Царгорода) і харизматичним. Сакральним осередком тої імперії стає Софійський собор, бо будований він не просто на честь бойової звитяги над печенігами – давніми ворогами хозар. Ярослав хотів правдоподібно відмежуватись як від політичного, так і від релігійного впливу Візантії. Він ставить тут свого митрополита (а не присланого з Візантії) – Іларіона. А офіційною мовою стає не грецька, а церковнослов’янська, яка після розгрому Дунайської Болгарії Візантією, властиво, втратила свого носія. Ярослав, бачте, творить і місцевий культ – канонізує своїх убитих братів Бориса і Гліба як перших святих нової держави. І саме він заохочує “діло книжне” – літописання. А з появою історичної самосвідомості постає і держава Київська Русь як сутність історична».

Він хвилю помовчав, акуратно поклавши на стіл олівця, мовби завершуючи цю тему, але додав: «І по смерті Ярослава між різними кланами тих русів (як правдоподібно й між різними нащадками одного й того) постали змагання за київський стіл. Примітьте: не за полоцький, смоленський чи суздальський, а за стіл властиво київський. Бо Київ допевне мав ту харизму, якої не мали інші-другі».

Над перекладом «Походження Русі»

У тому інтерв’ю ми «виговорили» весь мій «Sony» з обох боків, і я таки подякував добрій долі, що прихопив тоді із собою записничка… Оповідачем пан Омелян був просто чудовим, і розмова ота заворожувала. Мало-помалу мені вдалося звернути його з теми Русі (про що тепер шкодую) і перевести у площину, сказати б, біографічну. Так я почув про Францішека Махальського – викладача, який першим зацікавив гімназиста Еміля (як називали пана Омеляна в польській гімназії) східними мовами [Францішек Махальський, 1904–1979, у 1930-х роках працював у польській гімназії в Тернополі, згодом – відомий польський іраніст. – Ред.], і про навчання у Львівському університеті та участь у роботі Наукового товариства ім. Шевченка, яким керував тоді Іван Крип’якевич; про знайомство з відомим сходознавцем Агатангелом Кримським та аспірантуру в Києві (до слова, саме пан Омелян розкрив мені велич Кримського як ученого і значення його спадку для світу та для України зокрема; до того я знав лише, що це видатний український учений, фундатор першої української академії наук, знищений у часи сталінського терору); про мобілізацію до лав радянської армії та службу в Башкирії, де продовжив вивчення східних мов, про радянсько-німецьку війну й полон і про втечу з полону до Львова; про те, як опинився в Німеччині; про навчання в університетах Берліна й Ґетінґена, наукову роботу в Гамбурзі, переїзд до Сієтла на запросини наукової спільноти США… І, звісно, про плани та мрії.

Утім, життєпис і головні напрями наукової діяльності Омеляна Пріцака тепер добре відомі (на сьогодні про нього опубліковано чимало статей, а з 2009 року в Україні на базі НаУКМА працює Науково-дослідний центр орієнталістики ім. Омеляна Пріцака, де зберігається науковий архів ученого), і переказувати їх наразі немає сенсу. Розпитував я його доволі докладно, може навіть і зайве настійливо. Як тепер розумію, мені просто не хотілося йти, не хотілося завершувати наше знайомство. Наприкінці розмови я звернув увагу на грубу книжку з численними паперовими закладками, що лежала на теці паперів на його столі, – звернув, бо, врешті-решт, спромігся вчитати її назву. Поки сидів, то поглядав на неї, а коли підвівся, прощаючись, то тоді й розгледів – «The Origin of Rus’». То була праця пана Омеляна – його мрія «по можливості опрацювати й, правдоподібно, опублікувати всю джерельну базу з історії Русі» у шеститомному виданні. І в руках у мене був перший том – аналітика давніх скандинавських джерел. Пригадую, коли вчитався у зміст, то серце моє, як ото кажуть, тьохнуло. Я зрозумів, що це саме те, що було вкрай потрібне в Україні, – глибоке, всебічне, ґрунтовне дослідження історії тих земель, де формувалася українська державність, і що я картатиму себе все своє життя, якщо наше знайомство завершиться на цьому інтерв’ю. Тому й запропонував пану Омеляну почати публікацію перекладу цієї праці у «Хроніці-2000», а далі подумати над окремим виданням.

Із того почалася наша робота над перекладом першого тому «Походження Русі». Працювали ми вдвох – із відомим перекладачем паном Олександром Буценком, бо перекладати самотужки таку обіймисту працю обсягом понад тисячу сторінок було б справою задовгою. Утім, хоч ми й запалали бажанням зробити все якнайшвидше, переклад і публікації посувалися повільно. Нагадаю: то був початок 1990-х років, комп’ютерів тоді бракувало, працювали ми на друкарських машинках, од руки вписуючи, наприклад, ті знаки й літери молодшого футарку, яких, звісно, в машинописі не було. Крім того, доводилося чимало часу проводити в бібліотеках, аби правильно передати назви й терміни, якими рясніло дослідження. Із технічного боку, при комп’ютерній верстці часто виявлялося, що немає потрібних комп’ютерних шрифтів, тож доводилося правдами й неправдами шукати і їх. Перекладали ми невеликими частинами, віддаючи на вичитку пану Омеляну, часто «зависали» в його тимчасовому помешканні на вулиці Богомольця (а потім на вулиці Тарасівській), обговорюючи українське написання тюркських, арабських, скандинавських слів і назв (тож переклад «Походження Русі» – авторизований).

Як я тепер розумію, знищення сходознавчих студій в Україні було актом планомірним. Ішлося про знищення тієї джерельної бази, яка могла свідчити про осібні витоки української державності, про українські терени як центр державотворення.

У ті роки розклад пана Омеляна був розписаний чи не по хвилинах. Найбільшою його опікою й «найбільшим клопотом» була розбудова в Києві Інституту сходознавства, аби поновити в Україні справу Агатангела Кримського. Пан Омелян повернувся в Україну на особисте запрошення президента АН України Бориса Патона, тож інститут як структура зовсім нова мав належну підтримку з боку академії. Але, кажучи казенною мовою, бракувало кадрів. З орієнталістикою в Україні було покінчено ще в 1930-х роках з арештом Кримського. Праці його не видавали (перше українське видання проскочило лише на хвилі «шелестівської відлиги» на початку 1970-х, але надалі все те знову змовкло). Як я тепер розумію, знищення сходознавчих студій в Україні було актом планомірним. Ішлося про знищення тієї джерельної бази, яка могла свідчити про осібні витоки української державності, про українські терени як центр державотворення (саме тому і царі російські свого часу наказували, під страхом смерті, вилучати й знищувати «бесчестные воровские книги» – як вони називали українські стародруки). Відновлення сходознавчих досліджень потребувало, звісно, передусім знавців східних мов. Зі скупих слів пана Омеляна (а він був людиною, не звиклою ділитися своїми клопотами), охочих працювати в новому інституті було чимало, але справжніх фахівців, обізнаних у східних мовах, – обмаль. Такі фахівці були у Львові, були в Польщі та інших країнах… Але як зібрати їх у Києві, як схилити їх до переїзду, як створити їм належні умови для роботи?

За тими, сказати б, технічними проблемами й браком часу в пана Омеляна робота над перекладом «Походження Русі» затяглася на кілька років. Та й, до всього, потрібні були кошти на видання. Пригадую, як ми з паном Олександром Буценком, намагаючись зібрати ті кошти, ходили по посольствах зарубіжних країн (насамперед – скандинавських), що тоді, після проголошення незалежності України в 1991 році, лише починали роботу в Києві. Коштів ми тоді, звісно, не виходили (працю було видано на гроші меценатів з української діаспори), але познайомилися з багатьма цікавими людьми, наприклад, паном Мартіном Халквістом – тодішнім послом Швеції, та його дружиною пані Сольвейґ, паном Ойвіндом Нордслетеном – норвезьким послом та іншими. І навіть організували тристоронню зустріч повноважних послів (Швеція, Норвегія, Фінляндія), на яку вмовили прийти й пана Омеляна. Я згадую про це просто для того, аби було зрозуміліше, на що здатен український перекладач, опанований ідеєю видати книжку, і з якою одержимістю ми рухалися тоді в полі тяжіння тієї ідеї.

Утім, одержимість ота цілком пояснима, – ба навіть із самих лише назв розділів тієї праці: два періоди давньонорманської літератури; міфологія та епіка германських народів; контакти між германськими та степовими народами; Боспорське царство і пізній еллінізм; троїста система давньотюркської міфології; реформа Одіном футарка; еддичні поеми та їхня рукописна традиція – східноєвропейські назви в еддичній поезії; від міфу до епіки та історії: цикл Гельгі (Гельгі й Ільвінги, Гельгі та два Гаддінги, Олег віщий та Олег «Великий князь Русі»); від міфу та історії до епіки: мігруючий міф та два історичні переселення; від міфу до епіки та від історії до міфу: Гаддінг та варязький похід на Константинополь 860 року (міфи про морські пригоди (Божественні близнята) та їхнє германське відтворення, Геллеспонт Саксона Граматика, похід русі на Константинополь 860 року – один чи два походи, Аскольд і Дір, король вікінгів Бйорн, вікінг Гастінг, Гастінг і Бйорн = Аскольд і Дір; від історії до міфу та епіки: Гнев і Гнабі. Новий підхід до «Битви коло Фінсбурга» та давньоскандинавської «Кеногардії»; перенесення історії в епіку: «Битва готів з гунами» – структура «Саги про Гервьор», «Самсейська поезія», «Відсіт» та «Битва готів з гунами», Рейдготаланд і Гардарікі в «Сазі про Гервьор»; «Псевдонаукова протоісторія» СнорріСтурлуссона: чи мала вона історичну підоснову? – Одін, королівський титул та королівське родове дерево, Тюркір, Тюркланд і тюрк’яконунг, Ванаквісль і Ванагейм, Велика і Холодна Швеція, Асгард-Тюркланд, Троя та Тмуторокань… Це назви розділів навіть не половини всієї праці.

Як я й написав на початку цього невеличкого нарису, гарвардський професор Омелян Пріцак перемінив моє життя. Бо життя людини змінюється тоді, коли розширюються межі її свідомості, коли вона відкриває для себе нові світи й нове бачення світів, уже їй відомих. Працюючи над перекладом «Походження Русі», я відкрив для себе дивовижний і доти сливе незнаний обшир давньої Скандинавії – світ Одіна й Тора, готів і вікінгів, світ кенінгів і скальдів, рун і футарку, Снорі Стурлусона й Саксона Граматика… Світи Тенгрі й аль-Джазіза, аль-Ма’муна й ібн-Фадлана… Як, звісно, і овид давньої України на схресті тих світів.

Читайте також:   Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні  

А повертаючись до теми Русі, зазначу: хай як парадоксально це звучить, але боротьба за «київський стіл» – за київську харизму – розпочавшись чи не з першими походами на Київ суздальських князів Юрія Долгорукого (1149) та його сина Андрія Боголюбського («першого великороса», на думку російських істориків) (1169), триває й досі, і нинішня російсько-українська війна є, сказати б, її апогеєм. Звісно, це в жодному разі не може служити якимось її виправданням (методи її відтоді не змінилися, хоч сьогодні розвиток технологій перетворив усе те на справжнє жахіття). Але те, що ті походи спрямовувалися саме на Київ, доводить величезне значення, яке надавалося тоді місту як центру державності, духовності й культури, як місцю харизматичному. Для нас «харизма» є певною абстракцією – поняттям релігійним, яке Макс Вебер обумовив і для соціології. Але в той час харизма мала цілком конкретні риси. Саме тому, попри намагання знищити Київ і збагатитися за рахунок грабунку, з міста й околишніх містечок викрадали й окремішньо вивозили речі, які уособлювали харизму (як, наприклад, ікона Божої Матері з Вишгорода та, не сумніваюся, книжки з бібліотеки Ярослава). «Заліські сусіди» Києва упродовж майже 900 років намагаються залатати свою «діряву харизму» й довести свою «великість», і не лише за допомогою війська, а й маніпулюванням історією.