Незворотність української демократії
У. Т.: Якою, на вашу думку, має бути реакція Заходу на вирок і нову кримінальну справу проти Юлії Тимошенко?
– Захід передусім має розуміти сенс інтриги, яку плете Кремль. Москві вкрай потрібно зірвати намічене на кінець року підписання Угоди про асоціацію між Євросоюзом та Україною. А Путін оголосив пріоритетною метою свого майбутнього президентства так званий Євразійський союз, неможливий без залучення вашої держави до російської орбіти. Добре поінформовані джерела говорять, що 24 вересня під час зустрічі Януковича з Путіним і Мєдвєдєвим йому прямо сказали: хочеш посадити Тимошенко – саджай, але не за звинуваченнями, що витікають із переговорів Путін – Тимошенко, ми тобі запропонуємо два інші варіанти. Так екс-прем’єрцібуло висунуто нові обвинувачення, породжені листом Міністерства оборони Росії, надісланим до Києва.
Москва хоче, щоб справа Тимошенко тривала і вона залишалася у в’язниці, щоб у такий спосіб зірвати Угоду про асоціацію України з ЄС. Думаю, що Євросоюз має виявити мудрість і піти на її укладання, не висуваючи обов’язкової умови звільнення колишньої прем’єрки, але водночас усіма політичними способами, всіма засобами тиску домагатися її звільнення. Тут має бути два різні треки: один – це підписання Угоди про асоціацію, тому що відмова від неї означає здачу України Кремлю, другий – тиск ЄС разом зі Сполученими Штатами та правозахисними організаціями на владу України, вимога за всіма каналами звільнення Тимошенко.
Читайте також: Путін зробив ставку на реанімацію СРСР
У. Т.: Що означають слова Путіна про те, що вирок Юлії Тимошенко – це антиросійський випад української влади?
– Річ у тім, що цей вирок ставить під сумнів діяльність самого Путіна, позаяк українська влада хоче переглянути положення тієї угоди. Адже він не просто прем’єр-міністр, він ще і трейдер. Міллєр – підставна фігура, Путін через Газпром є емісаром торгівлі російським газом, а через Тімченко – емісаром компанії, що торгує більшою частиною нафти. Вирок Тимошенко підриває особисті й ділові інтереси Путіна, тому що Україна домагатиметься в Стокгольмському арбітражі перегляду цієї угоди. Російський прем’єр хоче двох речей: збереження наявної схеми продажу блакитного палива, у якій він зацікавлений особисто, і зірвання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС – цього він прагне як політик. Європейський Союз має розуміти цю складну ситуацію і в жодному разі не відмовлятися від угоди з Україною.
Стосовно Януковича, то він розривається між двома мотивами: з одного боку, особистою ненавистю до Тимошенко – йому дуже хочеться бачити її в камері, але не на кілька тижнів у попередньому ув’язненні, а на кілька років за ґратами. З другого – він не розуміє, що тюремне ув’язнення Тимошенко підірве всі його угоди з ЄС про асоціацію та зробить Україну більш вразливою для домагань Кремля. Я сподіваюсь, що державні мотиви Януковича все ж таки візьмуть гору.
У. Т.: Наскільки фатальним для України, на вашу думку, є відхід Януковича від демократичних принципів: верховенства права, свободи слова тощо. Що відбуватиметься далі? З’явиться ще одна Білорусь?
– Я так не вважаю. Наступ на демократію в Україні, як на мене, є тривожним сигналом, проте аж ніяк не фатальним. За уявною шкалою демократичного вектора нині Україна значно випереджає Росію. У вас принаймні є опозиційна преса, навіть опозиційні телеканали, хоч і невеликі. У вас відбулася легітимна зміна влади. В Росії з приходом Путіна послідовно крок за кроком розпочався рух авторитарною траєкторією, що доволі символічно завершився 24 вересня, коли Путін оголосив про своє рішення балотуватися на посаду президента. Цілком очевидно, що режим Путіна став режимом довічної особистої диктатури.
Україна пройшла доволі серйозний і важливий період становлення демократії, я маю на увазі Помаранчеву революцію, і цей досвід назавжди залишиться в суспільстві. У вас наче відбулося щеплення демократичного розвитку та вже вироблений певний імунітет. А тому, попри свої диктаторські нахили і радянський менталітет, Янукович, утім, у своєму геополітичному виборі має зважати на українську спільноту. Він обирає орієнтацію не на Росію, а на ЄС, який гарантує суверенітет України, і сподівається на укладання наприкінці цього року Угоди про асоціацію України до ЄС. Все це унеможливить переведення України на білорусько-російські рейки.
У. Т.: Назвіть, будь ласка, основні чинники провалу розвитку Помаранчевої революції.
– По-перше, і це, на превеликий жаль, лежить на поверхні та не потребує глибокого аналізу – особисті амбіції та суперечності, інтриги, конфронтації лідерів Помаранчевої революції, насамперед Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. У цій парі маю, звісно, і свої симпатії, проте відповідальність несуть і перший, і друга. По-друге, є ще причина зовнішня: цілковита короткозорість та небажання Заходу допомагати розвитку європейського вектора українського суспільства у роки після перемоги революції. Я маю на увазі весь ЄС, однак, перш за все, Німеччину, адже вона відштовхувала та зачиняла двері перед Україною. Нині, хоч як дивно, ЄС іде з Януковичем на більш конструктивний діалог, ніж із Ющенком. Напевне, схаменувшись та усвідомивши, що припустився помилки в діалозі з лідерами попередньої влади, ЄС дає Україні шанс, хоч і в борг і на довготермінову перспективу.
У. Т.:Ви називаєте «примус України до дружби» неоімперським комплексом Росії та при цьому вважаєте, що його неможливо реалізувати. Чому?
– 24 вересня, вказавши Мєдвєдєву на його місце, Путін заходився примушувати Януковича до дружби, наразі безуспішно, втім, так триває вже 10–15 років на всьому пострадянському просторі. Такий примус уже призвів до колосального погіршення відносин Росії з усіма її сусідами, починаючи з найближчої етнічно, духовно та культурно Білорусі.
Росія вже не вперше втрачає імперію. Вона втратила її 1917 року, коли і Україна, і середньоазійські країни проголосили свою незалежність. Але і після громадянської війни імперію блискуче вдалося відновити, попри те, що Червона армія була голодна і боса, а Британська імперія протистояла тоді Росії значно активніше, ніж нині американці. Тоді народам колишньої Російської імперії Москва запропонувала нову релігію – комуністичну ідею. Ідея була хибною, злочинною, однак заволоділа розумами та душами десятків мільйонів людей та виявилася значно потужнішою, ніж національні ідеї в Україні, на Кавказі та в Середній Азії. У 1960-х роках у своїй відомій праці «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?» Андрєй Амальрік писав, що як прийняття християнства продовжило життя Римської імперії на 300 років, так і комунізм продовжив життя Російської – на 70.
Однак комуністична релігія зазнала краху. Що ж нині російська влада газових та нафтових клептократів може запропонувати народам пострадянського простору? Ідею величі Росії та її історичної місії? Але ж це зацікавити може лише росіян, а для сусідів нічого привабливого в нинішній кремлівській політиці немає. Звісно, в Україні Янукович намагається вибудувати таку саму економічну систему, таку саму вертикаль влади, як Путін у Росії, але це аж ніяк не робить його васалом Путіна, йому не потрібний путінський «дах», адже він сам собі «дах».
Трагедія кремлівської політики в тому, що вони ніяк не можуть зрозуміти: нікому зі своїми новоімперськими претензіями не потрібні. Це чудово ілюструє вся 15-річна спроба затягнути в РФ Лукашенку. Російська політика на пострадянському терені анахронічна: з одного боку, це неоімперські комплекси, з іншого – егоїстичні інтереси енергетичних компаній, істинними власниками яких є вище керівництво країни. Але неоімперські комплекси неможливо реалізувати, тому що національна ідея вже міцно заволоділа і елітою, і населенням більшості країн, що входили до СРСР, а прагнення витиснути якомога більше грошей за енергетичні ресурси лише відштовхує їх від РФ.
Для мене курсивом цілковитого безумства російської політики стало відкриття «Північного потоку». Тоді Путін своєю кострубатою німецькою звітував Шредерові, що тепер Україна в дуже складному становищі. Це було схоже на сцену з 1942 року: фольксдойч доповідав своєму німецькому хазяїнові, що виконав його стратегічне завдання: Україна задушена. Міллєр, відповідаючи на якесь запитання, став пояснювати, що «Німеччина платить менше тому, що вона нам ближча, ніж Україна, ми пов’язані з нею економікою». Тобто відкрито визнали, що Німеччина ближча Росії, ніж Україна, але при цьому претендують на бодай якісь нормальні відносини з вашою державою та ще й посилають свого патріарха Кірілла, щоб той розповідав казки про «Русский мир», духовну близькість, єднання. Ця абсолютно безумна політика Кремля в перспективі може призвести до відторгнення і України, і Білорусі, хоч би якої політичної орієнтації були там лідери.
Та наостанок як для цієї теми ще одне безумство Москви: ділити лідерів країн найближчих сусідів на проросійських та проамериканських. У кремлівському розуміння проросійські – це ті, хто буде васалами, лакеями Кремля. От Ющенко був проамериканським, а Янукович – проросійський. Відтак укотре повторюється трагікомедія. Москва докладає неймовірні зусилля до підриву одного лідера, приводить до влади іншого, проте минає кілька місяців, як вона починає клясти нового – ой, прикрість, він, виявляється не проросійський, а проамериканський. Так сталося з Лукашенкою, так було з Вороніним, це саме відбувається нині з Януковичем.
Читайте також: Як Меркель дозволила Путіну себе обдурити
У. Т.: Якою, на вашу думку, має бути стратегія України щодо Росії, щоб зберегти свою незалежність та відстояти демократію?
– У мене таке враження, що українську стратегію про незалежність нині розділяє вся українська спільнота. І тому російська політика щодо України цілком приречена. А стосовно потреби розвитку підвалин демократії, це справа українського народу. Я переконаний, що в Україні є достатньо сил, і процес демократизації у вас незворотний, попри всю її недосконалість та відхід від неї при Януковичі.
Цікаво, що найближчі російські сусіди вже добре вивчили російських політиків та виробили свої стратегії. Лукашенка 15 років ошукував Москву, що має намір до РФ, а натомість насправді йому це навіть на думку не спадало. Саакашвілі та Ющенко мали більш революційну позицію та й не приховували цього. Нині за Януковича, як і за Кучми, Україна шукає якісь обережні шляхи. Вона не хоче втрачати своїх зв’язків з ЄС, щоб мати можливість дуже обачно балансувати між Європою й агресивним східним сусідом.
Омерта путінизма
У. Т.: Чому більшість російських інтелектуалів, котрі визнали огріхи радянського періоду, ніколи не ставлять під сумнів правильність імперської ідеології сучасної Росії?
– Така традиція була ще до 1917 року, включаючи російських лібералів та демократів. Російський лібералізм завжди зникав на українському питанні. Це імперський звичай, більш генетично давніший, ніж комуністична ідеологія. Нині комунізм уже вмер як релігія, проте імперський дух, він є та свідомо насаджується. Зауважу лише, що він не панує в масах, це комплекс російської еліти, ображеної втратою свого імперського статусу. Вона намагається нав’язати суспільству через ЗМІ цю імперськість, однак це все фантомні болі.
Мені здається, що те, що сталося 2008 року в Грузії, – це остання відрижка справжнього військового експансіонізму, на щось інше вже немає ні сил, ні енергії, ні можливостей. В будь-якому разі в українському питання вдаватися до якихось військових чинників Росія не ризикне. Тим більш, що дедалі більше наочно стає реальною
Втрата Росією Кавказу. Цілісність усієї кавказької проблеми, зокрема, набуття двох територій – Абхазії та Осетії, геть порушила російське імперське травлення. Імперський дух і надалі існуватиме в публіцистиці затуліних та лєонтьєвих, проте він ні на що неспроможний. Це нагадує мені українські події 2004 року. Я порівнював тоді поведінку Кремля з ґвалтівником, у якого бажання є, а можливості – зась.
У. Т.:У січні 2000 року, коли Єльцин призначив Путіна своїм наступником, ви написали статтю «Путінізм як найвища і кінцева стадія бандитського капіталізму в Росії», у якій передрекли майбутнє удушення демократичних свобод і прав людини, інформаційне зомбування, ізоляцію від зовнішнього світу та подальшу економічну деградацію країни. Чи був тоді можливий інший варіант розвитку Росії?
– Вина російських реформаторів не в тім, що 20 років тому вони якось не роздали власність. Біда в тім, що вони навіть не намагалися створити базові інструменти конкурентної ринкової економіки. Насамперед цивілізований інститут приватної власності, відокремленої від адміністративного ресурсу влади. Це найголовніше. Воно породили мутанта: ні соціалізм, ні капіталізм, а якесь невідоме створіння, що навіть не підпадає під жодну дефініцію традиційних політекономічних термінів.
Воцаріння Путіна не було закономірним розвитком російського суспільства. Це була дуже груба спецоперація цілком корумпованої еліти, спрямована на підтримку своєї зверхності. Єльцин та його оточення привели Путіна до влади в буквальному сенсі для того, щоб він захистив родину Єльцина та близьких до нього олігархів, які загрузли в корупції. Похід Басаєва у Дагестан, вибухи будинків у Москві, організовані нашими спецслужбами. Тоді на жахливому тлі інформаційного зомбування і прийшла до влади людина на прізвище Путін, людина без біографії та зовсім невідома країні. Прийшов як міфологічний герой, який захистить від терористів. Він веде російські полки вглиб Кавказу, він літає на надзвуковому винищувачі, він у морському бушлаті стежить за запуском наддалеких ракет з підводних човнів. Зрештою, він пригрозив всіх терористів «мочити в нужнику».
Путіну надважливо подавати себе як крутого дебешника, чекіста, розвідника. Насправді, з професійного боку його кар’єра в КДБ була б мізерною та ганебною. Його звідти вигнали у 40 років через цілковиту нікчемність у ранзі майора. Але в нас, коли людину виганяють на пенсію, то з гуманістичних міркувань їй дають ще одну зірочку – підполковник у відставці.
Нині з Путіним відбувається зниження жанру міфологічного героя до героя коміксів. Чого варті його настанови ультрапатріотам-байкерам, яких він щороку відправляє до Севастополя боротися з «помаранчевою заразою». Це у нього якесь повернення в дитинство та глибокі комплекси неповноцінності.
У. Т.: Яка динаміка еволюції, на вашу думку, путінської моделі влади в РФ?
– В еволюції тоталітарних режимів є загальна закономірність. Вони дуже схожі між собою: на початку кожного авторитарного режиму лежить якийсь міф, що його породжує, який запановує над доволі великою кількістю людей. Наприклад, Жовтнева революція і віра в комунізм, які породили комуністичний режим. Але з часом, коли міф вичерпує себе, настає стадія згасання, і тоді в нього перестає вірити навіть еліта, навіть його жерці. Так сталося і в СРСР: коли комуністична релігія померла не лише в умах і серцях народу, а й у ЦК КПРС. Тоді партійна верхівка пішла на так звану перебудову, а насправді на конвертацію своєї влади в приватну власність.
Путінізм – це карикатура на великий історичний стиль. Протягом останніх 10 років РФ у карикатурній формі повторила весь цикл радянського режиму. Щоправда, етапи еволюції тоталітарного режиму путінізм пробіг не за 70, а за 10 років. Міфом, що його породив, була змодельована Друга чеченська війна, а найвищим досягненням став не тріумф у Другій світовій, як це було в Радянському Союзі, а жалюгідна «перемога» над Грузією.
Нині на наших очах відбувається згасання: путінізм умирає навіть у душах так званої еліти. За всіма закономірностями історії російська еліта тепер має знищувати цей режим, як комуністичний режим у СРСР був знищений не повстанням робітників та селян, а вищим партійним керівництвом країни.
Чому ж нічого не робить російська верхівка? Тому що в нашої нинішньої еліти є три обставини, які її вирізняють від традиційних еліт фінального етапу авторитарних режимів. Перша – вони неймовірно багаті. Істеблішмент ніколи в історії російської чи комуністичної імперії не був таким заможним, як сучасні нувориші. Навіть за світовими масштабами. Їм є що втрачати. Радянські бонзи не боялися виступати, наприклад, проти Хрущова, коли той перестав їх влаштовувати. А ці не можуть ризикнути своїми гігантськими капіталами, бо якщо бунт проти Путіна та його найближчого оточення провалиться, то вони втратять злочинно нажиті статки. А якщо увінчається успіхом, то тим більше, бо тоді відкриються нові демократичні канали і через ЗМІ та інтернет буде поширена інформація про те, як вони стали олігархами. Друга – обманюють себе новими порожніми теоріями: ось буде Мєдвєдєв – почнеться лібералізація тощо. Третя відмінність – у них є запасний аеродром: сядуть на літак і полетять до Лондона, на Канари чи ще кудись, де в них давно є власність, капітали, дружини, діти, коханки. Наша клептократія, об’єднана виключно «омертою беззаконня» боїться Путіна, але також боїться залишитися без нього, віч-на-віч із суспільством. Цей подвійний страх паралізує їх і прирікає на поразку. Ось тому, на жаль, ми проскакуємо, здавалося б, закономірну стадію повстання еліт. Цей процес може тривати досить довго і врешті-решт привести Росію до територіального розпаду.
Читайте також: Пропаганда, що заблукала
У.Т.: Чи зміниться щось у відносинах Росії та України у зв’язку з поверненням Путіна в Кремль?
– Нічого не зміниться. Після 24 вересня стало очевидним, що ніякого Мєдвєдєва з його нібито лібералізмом узагалі не було. Був фантом. Можу навіть зробити прогноз: він уже ніколи не буде прем’єр-міністром. Людину, ось так опущену публічно, а Путін робить це щодня все глибше і глибше, просто не можна ставити на чолі уряду. Його підлеглі-міністри не зможуть його серйозно сприймати. Подивіться кадри, як із ним розмовляє Путін, як посміхається йому в обличчя, явно показуючи, що він, Путін, був, є і буде завжди.
Вирок «Суду народу»
У. Т.: Чи можуть до виборів у Росії статися якість події, котрі похитнули б владу Путіна?
– У світі ні, бо там ніяк не реагуватимуть на внутрішні справи Росії. Для Європи РФ є передусім джерелом енергетичної сировини. Навіщо ускладнювати з нею відносини, ставлячи Путіну неприємні запитання про демократію?
А ось у Росії дійство, що відбулося 24 вересня, все-таки викликало почуття відрази в дуже багатьох. Це можна побачити, просто пробігшись по інтернету. Особливо це видно по тамтешній молоді, яка закінчила найкращі російські виші й затребувана на Заході. Думаю, її позиція в майбутньому буде вирішальним ударом, який пришвидшить занепад нинішнього режиму. Але, на жаль, навряд чи це може щось змінити на наступних санкціонованих виборах у РФ.
У. Т.: Якою булла рекація на книжку «Третий путь… к рабству» в Москві, Томську?
– Дуже добре її купують, попри те, що до магазинів її не беруть. Мабуть, дивляться на обкладинку, а цього достатньо. Ми її розповсюджуємо самі. Ми додрукуємо її наклад.
У. Т.: Чи спрацював ваш заклик до підписання звернення: «Путін повинен піти»: «Подолайте свій страх чи байдужість, вельмишановний читачу, та киньте свою піщинку на ваги російської історії!»?
– Так. Спрацював та навіть дав поштовх до написання нової книжки ,над котаря я нині і працюю. Точніше, це не моя книжка, а доволі цікавий проект. Під зверненням «Путін повинен піти» вже поставили свої підписи 100 тис. росіян. Після 24 вересня потік підписів лише посилився. Виможете сказати, що 100 тис. – це замало. Проте річ у тім, що це звернення розміщено на таких доволі маргінальних ресурсах, як Ёж.ru, Каспаров.ru. якби ,наприклад, на Mail.ru, де, звісно, відмовилися б його взяти, тоді б підписів було б не 100 тис., а значно більше. На диво, але,як виявляється, ці 100 тис. не лише ставлять свої підписи, а ще й коментують та навіть дають свої оцінки путінському режимові. Це зовсім інша мова, аж ніяк не мова експертів, політологів, істориків, а живий голос народу.
І ось нині ви видаємо цю книжку, котру кинемо у вир виборчої кампанії. Вона складається з кількох тисяч невідредагованих листів різних людей – від звичайних робітників до академіків, від Далекого Сходу до Калінінграда. Це дуже вражаюче свідчення, що вщент розбиває та знищує міф про популярність Путіна в народі, який витворюють офіційні пригодовані соцопитування. Цей щирий невигаданий та невідредагований голос народу справляє неабияке враження. Книжка вийде на початку листопада під назвою «Суд народа». Я написав до неї передмову та переконаний, що вона стане великою подією в російському політичному житті
Читайте також: Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн
БІОГРАФІЧНА НОТА
Андрєй Піонтковскій
1940 рік – народився в Москві у сім’ї спадкових юристів. Дід – правознавець-криміналіст, батько – член-кореспондент АН СРСР, член Верховного суду СРСР.
1962 рік – закінчив механіко-математичний факультет МДУ ім. М. В. Ломоносова, кандидат фізико-математичних наук.
У 1970-ті роки – провідний науковий співробітник Інституту системного аналізу РАН.
З 1998 року займається політичною журналістикою.
У 2004 році вступив до Російської об’єднаної демократичної партії «Яблоко», входив до її Бюро.
2008 рік – член Ініціативної групи з висунення Владіміра Буковского кандидатом у президенти РФ.
2007–2008 роки – судовий розгляд про визнання книжки «Нелюбимая страна» екстремістською. Всі обвинувачення в екстремізмі було знято.
2010 рік – один з основних авторів звернення російської опозиції «Путін повинен піти», підпис № 3.
2010 рік – член політради руху «Солидарность».
Академік Міжнародної академії інформаційних процесів і технологій.
Депутат Національної асамблеї Російської Федерації.
Член Американського математичного товариства.
Член Міжнародного ПЕН-Клубу.
Лауреат премії «Золотий гонг-2001» у галузі міжнародної журналістики.
Автор понад 100 наукових статей і кількох монографій з теорії управління, глобального моделювання, ядерної стратегії, а також комп’ютерних моделей світу, що розроблялися в межах Римського клубу.
Публікується на сайті «Грани.ру».