Пік популярності 3D-технологій
У 2013-му неабиякого поширення набули фільми, зняті з використанням технології 3D. Не лише Голлівуд випускає одну за іншою тривимірні стрічки (торік у форматі 3D вийшли «Ріддік», два продовження «Зоряних війн», «Техаська різанина бензопилою», мультфільм «Чарівник смарагдового міста», «Мисливці на відьом» та багато інших). На цей формат спробував «підсісти» й російський кінематограф. Любитель тамтешнього гламуру Фьодор Бондарчук спробував зробити проникливий «Сталінград», і навіть камерний, інтелігентний Алєксєй Попоґрєбскій десь на теренах Німеччини створює зараз 3D-кіноопус. Прихильники тривимірного кіно впевнені в швидкому стовідсотковому тріумфі 3D, але прагматичніші спеціалісти не поспішають із категоричними прогнозами. Вони вважають, що ефект присутності, подарований нам 3D-форматом, доволі швидко приїсться публіці, яка бажає бачити в кіно не тільки комп’ютерні розваги, а й хоча б відносну поживу для роздумів. Тим більше що за одночасного розвитку індустрії ігор кіно ніколи не дасть того ефекту присутності, на який розраховують виробники фільмів у 3D.
Розквіт копродукції
Якщо задля більшої наочності переглянути програму будь-якого великого міжнародного кінофестивалю, то легко виявити ось що: жоден фільм із сотень представлених на перегляді не є продуктом якоїсь однієї держави. Рік-два тому в прокаті чи фестивальних розкладах вряди-годи ще траплялися стрічки, у яких як виробник вказувалась одна країна. У 2013-му виробництво національних фільмів можна вважати «глибокою старовиною». Нічого дивного, адже глобалізація буяє не тільки в економіці, а й у тих царинах мистецтва, що безпосередньо пов’язані з фінансами. Передусім у кінематографі. Першим це остаточно зрозумів Каннський фестиваль, флагман світового фестивального руху, й відмовився від зазначення в усіх списках і програмах країни-виробника. Уже кілька років вона пишеться останнім рядком, а в перший виноситься ім’я режисера. Скажімо, «Життя Аделі», переможець останнього Каннського фестивалю, на всіх Каннських носіях значиться як «фільм Абделатіфа Кешиша». При цьому у створенні стрічки брали участь щонайменше три країни: Франція, Бельгія та Іспанія. З одного боку, це підкреслює відхід зі світової сцени такого поняття, як національний кінематограф, з іншого – мудро виводить на перший план роль творчого автора стрічки – режисера.
Криза ідей
Якщо не зациклюватися на авторському кіно, тобто на кінематографі як виді мистецтва, то можна вважати, що 2013 рік минув під знаком кризи творчих ідей. Почасти саме тому минулий рік дав немислиму кількість римейків і сиквелів. У 2013-му знайшли своє продовження «Голодні ігри» та «Хоббіт», «Форсаж» і «Самотній рейнджер», «Ред», «Стартрек» та багато інших. З одного боку, очевидний ухил у бік римейків і сиквелів – свідчення бідної фантазії кіновиробників. З іншого – не треба лишати поза увагою таку банальну причину, як жадібність продюсерів. Адже римейки і продовження отримує тільки суперуспішне касове кіно, а отже, друге життя напевне обіцяє прибуток. Принаймні до аналітики тут вдаватися не треба. До того ж зараз кінокомпаніям доводиться конкурувати вже не одна з одною, а радше з іншими формами розваг, починаючи від комп’ютерних ігор і закінчуючи онлайн-серіалами. Тобто, щоб вижити, треба відкинути творчі амбіції і клепати конкурентоспроможні видовищні стрічки. Ця тенденція нинішнього року поки що триватиме, однак деякі спостерігачі передрікають занепад із часом римейків і франшиз. Нещодавно в одному інтерв’ю Стівен Спілберґ сказав щодо того: «Усе це неминуче закінчиться великою катастрофою. Настане момент, коли три-чотири чи навіть півдюжини ось таких фільмів із гігантськими бюджетами проваляться з тріском, і це знову змінить наявну парадигму».
Закріплення документального кіно
Відносно недавно документальне кіно було справою маргіналів від кінематографа. Точніше, такими їх вважали. Одні «маргінали» знімали документальні стрічки, інші «маргінали» їх дивилися. Неігрове кіно, навіть найкращі його зразки, посідало своє скромне місце на узбіччі основного кінопроцесу. Справа зрушила з мертвої точки приблизно 15 років тому, коли європейський прокат замайорів документальними фільмами. Доти імена деяких режисерів-документалістів теж були на слуху, наприклад, Лені Ріффеншталь, Вернер Герцоґ, Ульріх Зайдль (останній також відомий і як режисер ігрових стрічок), але широким прокатом вони похвалитися не могли. Тенденція, яка намітилася в останні 10–15 років і яка проявилася у сплеску інтересу до документального кінематографа, торік сягнула своєї кульмінації. Виявилося, що практично будь-який великий фестиваль неодмінно в 2013-му включав до своєї програми неігрову стрічку. А ювілейний, 70-й Венеційський кінофестиваль офіційно закріпив за документальним кіно статус рівноправного з ігровим виду кінематографа, присудивши «Золотого лева» документальному фільму Джанфранко Розі «Священна кільцева».