Наприкінці року посилилася напруженість у міжнародних відносинах, і джерелом її знову стала Російська Федерація. Спершу це були спроби Москви вивести зі стану рівноваги західний світ «мігрантським тараном» і «брязканням зброї», а зараз — уже ультиматумами. Ніхто не знає, як далеко готовий зайти Кремль у реалізації своїх «збочених» амбіцій, але ситуація на кордоні України загрозлива. Не аналізуватиму всіх вимог Путіна, виокремлю лише найголовніше: РФ не погодиться втратити Київ, адже без нього не зможе відновити імперію. Для нас це означає продовження боротьби за власну ідентичність і за державну незалежність. У зв’язку з цим можна виділити два визначальні в безпеці України аспекти: внутрішній і зовнішній. Перший визначає, як ми можемо протистояти загрозам, а другий — хто нам здатен у цьому допомогти.
Повноцінна військова ескалація — не бажаний і малоймовірний варіант розвитку подій, але відкидати його не варто, адже Путін і його оточення, безсумнівно, здатні застосувати російські війська у своїй геополітичній грі. Альтернативою повномасштабному наступу може стати активізація бойових дій в ОРДіЛО, а також здійснення локальних воєнних операцій для створення нових осередків напруження (зокрема і з боку Білорусі).
Чи готові ми до війни? Україна з лютого 2014 року вже перебуває в режимі війни з РФ. Збройна агресія Москви значно змінила українське суспільство та пришвидшила всі трансформаційні процеси в ЗСУ й інших силових структурах. Наше суспільство зорганізувало потужний добровольчий і волонтерський рух, які допомогли витримати перший удар агресора та дали державі змогу вистояти. Нині українське військо й далі перебуває у фокусі уваги суспільства та має високий рівень довіри, до того ж його значно краще оснащено, ніж у 2014 році, забезпечення також на достатньому рівні, а на озброєння взято нові зразки техніки та високоточну зброю, як-от крилаті ракети «Нептун», протитанкові комплекси «Джавелін», безпілотники «Байрактар». Звичайно, ми повинні об’єктивно оцінювати наші сили, без «рожевих окулярів» (див. Тиждень № 49/2021).
Читайте також: Хата не скраю
Отже, військовослужбовці ЗСУ та Нацгвардії України є повноцінною й дієвою силою, здатною протистояти російській армії. Але підтримка українського суспільства залишається важливою складовою нашої оборони. Тільки реалізація концепції тотального опору здатна так підвищити ціну агресії, щоб Кремль стримав свої імперські апетити. Розбудова територіальної оборони відбувається не достатньо швидко, темпи мають бути динамічнішими. На жаль, ми бачимо лише окремі вияви розбудови системи національної стійкості, вони не всеохопні.
Звісно, крім прямого військового вторгнення, є інструменти гібридного впливу — це й мігранти, і зовнішня російська пропаганда, і діяльність проросійських сил в Україні.
Якщо Кремль спрямує міграційні потоки на українські кордони, небезпека від них може бути дуже істотною — це й економічні збитки, і соціальна напруженість, і розмивання культурно-історичної ідентичності. Це справжня гібридна зброя, якій ми нині майже нічого не можемо протиставити (див. Тиждень № 50/2021). Вплив на українське населення російської пропаганди та дезінформації відчутно знизився, але й далі продовжує свою отруйну дію. До того ж імовірно, що в разі загострення збройного протистояння інструментарій інформаційної боротьби буде запущено на повну потужність. І тоді найбільшу небезпеку становитимуть проросійські сили, які постійно то більш, то менш інтенсивно намагаються розгойдати внутрішню ситуацію. Ми маємо безліч політичних і соціально-економічних проблем, а тому не завжди готові до таких викликів.
Звісно, боротьба з антидержавною діяльністю — це насамперед клопіт СБУ, але й увага суспільства має бути звернена на діяльність тих політичних організацій чи окремих політиків, які використовують внутрішні українські проблеми на користь ворога. Викриття та громадський осуд такої діяльності є запобіжником до російських гібридних впливів і здатні сформувати інформаційну стійкість нашого суспільства.
Внутрішні аспекти боротьби з російською агресією є головним фактором протистояння й нашою відповідальністю, але не слід нехтувати й зовнішніми аспектами. Це міжнародна підтримка України, протидія поширенню кремлівського впливу у світі, формати стримування агресії РФ.
Європейська та євроатлантична інтеграція й далі є пріоритетом української зовнішньої політики. Сьогодні нам варто використовувати інструменти Угоди про асоціацію з ЄС і Східного партнерства, а також переваги регіонального співробітництва в рамках «Великої стратегії малих альянсів». Гібридна агресія, якою Кремль намагається вивести зі стану рівноваги міжнародну систему, завдає клопоту всьому західному світу. Москва використовує максимум наявних можливостей, щоб повернутися до кола провідних країн світу. Але робить це не шляхом розвитку своєї економіки, культури й громадян, а шляхом дезінформації та деструктивної діяльності. Демократичні суспільства, що базуються на принципах відкритості та взаємоповаги, вразливі до таких гібридних впливів, і РФ цим користується. Хоча слід зазначити, що США й деякі країни ЄС уже розуміють небезпеку та впроваджують заходи для нейтралізації російського впливу.
Важливим питанням залишається можливість зупинити агресію Кремля проти України. Для цього було створено кілька форматів. Але оскільки вони базуються на необхідності досягати взаємної згоди, то їх успішність сумнівна. Адже Росія не шукає компромісів, а будь-які поступки сприймає як слабкість. «Нормандський формат», по суті, стоїть на паузі. Можливо, його дієвість зміниться, коли новий німецький канцлер Олаф Шольц почне свою діяльність на повну силу. Чи до цього формату долучиться США, чи поточна ситуація зміниться і Владімір Путін матиме потребу в перемовинах у такому форматі.
Читайте також: Обіцянки економічних санкцій та надати зброю Україні. Що сталося за три дні після ультиматуму Росії Заходу
Ще є «мінський формат», який також викликає багато запитань. Через неадекватні дії Лукашенки та його повну залежність від Путіна Мінськ уже не може бути нейтральним майданчиком у спробах урегулювати збройний конфлікт між Україною і РФ. Нині слід виходити з того факту, що в Білорусі немає легітимної влади, а узурпатор Лукашенка відкрито діє в інтересах агресора. До того ж Кремль тягне в цей формат представників самопроголошених утворень, які він повністю контролює. Це неприпустимо, адже може сприяти набуттю ними суб’єктності, чого так домагається Москва. Хоча, по суті, вони є маріонетками РФ і видача їм російських паспортів тільки підтверджує, що вони — представники путінського режиму, а не міфічного «народа Донбасса». На жаль, на даному етапі Київ не може відмовитися від «мінського формату» для мирного стримування агресора, тому гостро стоїть питання перенесення перемовин у рамках Тристоронньої контактної групи до іншого місця. Зараз є кілька варіантів. Це низка нейтральних європейських країн, зокрема Фінляндія. Хоча з огляду на потужний гібридний вплив РФ у Європі, Туреччина стає таки найбільш прийнятним для України місцем для подальших переговорів.
Розглянувши два аспекти безпеки України, можемо констатувати, що лише наша проактивна діяльність усередині країни й на міжнародній арені здатна забезпечити нам незалежність. Нещодавно міністр оборони Олексій Резніков сказав: «Захищатися ми будемо самі, але допоможіть нам». І це правильно, адже потрібно чітко усвідомлювати, що українці здатні захиститися. Звісно, нам варто раціонально використовувати можливості всіх форматів міжнародної співпраці, зокрема й військову допомогу від Північноатлантичного альянсу та його провідних країн-учасниць. Проте допомога ззовні корисна, але не визначальна умова нашої боротьби. Солдати НАТО за нас не воюватимуть. Маємо сподіватися насамперед на себе. Слід розуміти, що Україна перебуває на передовій боротьби зі спробою відновити російську імперську гегемонію й лише наша стійкість визначає, чи здійсняться кремлівські плани, чи ми таки зможемо відстояти свою свободу. Це і є наша відповідальність перед наступними поколіннями українців.