Росія офіційно ввійшла до Світової організації торгівлі. Для України це, не виключено, матиме далекосяжні наслідки, причому не так у торговельно-економічній, як у геополітичній площині. Услід за Москвою можуть не забаритись із вступом до СОТ і її партнери по Митному союзу.
При цьому, на відміну від України, Росія не дістає від вступу до СОТ очевидних вигід. Дві третини обсягів торгівлі цієї країни – енергетична сировина, яка не підпадає під правила організації. Натомість інші конкурентоспроможні на світових ринках товари, навіть метал та зерно, у структурі її економіки й особливо експорту становлять незрівнянно меншу частку. І все-таки останнього року Росія значно пришвидшила свій рух до СОТ, фактично погоджуючись із вимогами партнерів (чого раніше уникала): навіть пішла на де-факто визнання митних кордонів Грузії включно з Абхазією та Південною Осетією. Схоже на те, що кремлівське керівництво нині готове на жертви заради досягнення амбіційної мети.
Читайте також: Прорвалась нарешті?
УКРАЇНА ТА МИТНИЙ СОЮЗ: ЗНЯТТЯ ФОРМАЛЬНОЇ ПЕРЕШКОДИ
Попри декларації українського керівництва про незмінність європейського вибору, на які Путін завжди відповідав: «А ми не проти, ми теж за інтеграцію від Лісабона до Владивостока», – безпосереднім запобіжником від вступу України до Митного союзу був саме фактор СОТ. Країни – засновники МС до організації не належали, і перспектива ускладнень із партнерами по Світовій організації торгівлі остуджувала голови навіть найпослідовніших прихильників євразійської інтеграції України в нинішній владі. Проблеми були в Росії з іншими потенційними членами Митного та Євразійського союзів на пострадянському просторі, які вже належали до СОТ, – Вірменією та Киргизстаном. І от у цьому контексті приєднання РФ, а незабаром й решти країн МС до організації цю перешкоду зніме.
До речі, саме цим можна пояснити й «неочікувану зміну» позиції Путіна щодо ЗВТ СНД під час жовтневого саміту глав урядів організації в Санкт-Петербурзі, й відмову від тісного прив’язування прогресу в газовому питанні до негайного вступу України в Митний союз. Цілком імовірно, що досягнута домовленість окреслює такий сценарій. Україна, не роблячи різких рухів на схід, поступово заводить у глухий кут переговори з ЄС, паралельно, як заявляв Янукович, «дивиться на перші результати діяльності Митного союзу». І приблизно до кінця 2012 року питання про вступ Києва до Митного союзу, а може, навіть ЄЕП, вирішують позитивно. Усе це відбувається з обов’язковими запевненнями в готовності й навіть прагненнях до подальшої інтеграції з ЄС.
Інтеграційний та уніфікаційний процес де-факто запущений: угоду про ЗВТ з СНД підписано, зобов’язання про приведення українського законодавства у відповідність до технічного регламенту Митного союзу в Санкт-Петербурзі Микола Азаров фактично взяв. Понад те, Україна навіть стала піонером у відродженні рублевої зони, погодившись на переведення розрахунків із РФ у національну валюту останньої.
Читайте також: Дерев’яні розрахунки
Триває і послідовна підготовка громадської думки в Україні: і спікер Литвин, і віце-прем’єр Тігіпко чітко заявляли: якщо ЄС висуватиме якісь «надмірні вимоги», Україна може обрати «економічно вигідний вступ до Митного союзу». Інша річ, наскільки такий хід сприйме українське суспільство, але формальне виправдання за принципом «це Європа нам відмовила», уже фактично готове. Для цього досить продовжити й поглибити політичні репресії та зірвати якщо не підписання, то принаймні ратифікацію Угоди про асоціацію з ЄС, що, зрештою, і сталося.
Українську владу на цей шлях активно штовхають. Так, останнім часом активізувався депутат від Партії регіонів Валерій Коновалюк. У листопаді, під час круглого столу «Що виграє, а що втратить економіка України від вступу до Зони вільної торгівлі із країнами СНД та Євросоюзу?», він анонсував створення міжфракційної групи, яка матиме «лобіювати євразійський вектор руху України в парламенті». Мотивація таких дій варта уваги: Коновалюк прагне … законсервувати неконкурентну структуру української економіки. На його думку, потрібно не лише оцінювати можливості та перспективи, а й розуміти, що ми «за багатьма напрямками (біотехнологія, машинобудування, промисловий комплекс, АПК) сьогодні якоюсь мірою неконкурентні з європейськими виробниками». На запитання: «А що зміниться за такого підходу завтра, коли не змінилося за останні 20 років?» – він зрозумілої відповіді дати не зміг.
Таких «рухів» Коновалюка не варто ігнорувати бодай тому, що вони дуже добре лягають у контекст електорального шантажу Януковича Путіним за принципом: «Або ви дружите з нами, або електорат не дружить з вами». «Міжфракційна група» Коновалюка якраз і може стати тим майданчиком, довкола якого гуртуватимуться проросійськи настроєні «прагматики» – прихильники конкретних дій щодо приєднання до започаткованих РФ інтеграційних проектів.
УКРАЇНА ЯК ЗАПОБІЖНИК «МУСУЛЬМАНІЗАЦІЇ» РОСІЇ?
Кремль поспішає завершити інтеграційні процеси чимшвидше. З одного боку, цьому є економічні пояснення – проблеми самої Росії, вирішення яких потребує притоку ресурсів. З іншого, «збирання земель» Кремлем буде психологічно неповним без залучення до нього «матєрі ґородов русскіх» Києва. Однак, крім цього, інтегратори поспішають з іншої причини: без України задуманий Путіним Євразійський союз загрожує стати більш азійським, ніж європейським.
В умовах загального зменшення населення РФ азійський його складник (майже цілком мусульманський) швидко примножується. Вже до 2020 року чисельність кавказьких та волзьких народів за наявних демографічних тенденцій перевищить 19–20 млн, а росіян, навіть із придатними до активної русифікації іншими європейськими народами й народностями, поменшає до 110–112 млн осіб. А в разі, якщо Путіну таки вдасться до 2015 року просунутись у перетворенні ЄврАзЕС на реальну, а не ефемерну інтеграційну структуру, її етнокультурний склад матиме такий вигляд: «росіян» (разом зі зрусифікованими європейськими меншинами) – 117–118 млн, мусульманських народів Середньої Азії, Кавказу та Поволжя – понад 80 млн, інших – іще 7–8 млн. Відтак із «російськомовним» компонентом у новому інтеграційному утворі сусідитиме зіставний за чисельністю конгломерат народів, які змагатимуться за перерозподіл ресурсів на свою користь.
Читайте також:Останній шанс Росії
Російський обиватель, як свідчать, зокрема, сутички на етнічному ґрунті, вельми занепокоєний такою перспективою. Тож з уст політиків РФ зазвучали шовіністичні, часто ксенофобські гасла. Головним передвиборчим гаслом ЛДПР Владіміра Жиріновского, наприклад, стало «За русскіх!» Повернути графу «національність» у паспорт і закріпити законом статус росіян як державотворчої нації уже пообіцяли навіть «інтернаціоналісти»-комуністи. А чимало представників більш поміркованих сил заговорили про необхідність створити ідеологію «ліберального націоналізму» на противагу кремлівському імперіалізмові.
Однак Москва не відмовляється від планів утягування в інтеграційні об’єднання середньоазійських і кавказьких країн, зважаючи на природні ресурси, якими багаті їхні надра. Водночас демографічному чинникові шукають компенсації. І стати нею можуть близько 45 млн жителів України.