Том Купер: «Була можливість завершити все “швидко”: ще минулого літа»

Війна
2 Березня 2023, 10:35

Всім привіт!

Сьогодні перший день місяця, а отже, потрібен апдейт.

Знову ж, я сфокусуюся на Бахмуті – проте цього разу, «з низки причин», звертатиму увагу, як те, що відбувається там кілька останніх днів, говорить нам, в якому темпі й куди рухаються ЗСУ та ВСрф упродовж цих 12 місяців.

У частині 1 говоритиму про стратегічну ситуацію, котра складається цими днями.

Перш ніж розпочну – нагадування (чи то «дисклеймер»), що хоча більшість з того, що кажу, базується на повідомленнях від моїх контактів на передку «в районі Бахмута», багато висновків також є моїми дедукціями, тому всі можливі помилки є лише моїми.

Відтак, і як завжди, не сприймайте нічого зі сказаного, наче воно «висічене в камені»: часом проходить кілька років, перш ніж кристалізується «щось схоже на правду»… (якщо взагалі таке стане можливим, адже для цього треба, щоб багато учасників пережили битву; от, наприклад, мені вже зараз важко реконструювати перші два тижні після вторгнення – надто багато бійців з того часу загинуло…).

СТРАТЕГІЯ (певною мірою, хоча не обов’язково стосується Бахмута)

1.

27 лютого 2023 р. офіційний Київ оголосив, що Зеленський підписав відставку генерал-майора Едуарда Михайловича Москальова, Командувача об’єднаними силами ЗСУ на Донбасі. Є багато пояснень цього вчинку Зеленського, проте я не знаю нікого, хто б пояснив адекватно. Відповідно, я теж не збираюся робити припущень (принаймні публічно), хоча знаю, в тому числі й від людей безпосередньо наближених до справи, що, пропри всі помилки, які міг допустити генерал, та попри домовленості, які в нього з кимось могли бути серед українського керівництва, це був доволі несправедливий крок. Так само, як несправедливо звільняти його без пояснень.

Читайте також: Отець Андрій Зелінський: «Український воїн – це образ майбутнього, за яке ми боремося сьогодні»

Лише зауважу, що спостерігаю рух Зеленського в напрямку до позначки «дивно» за якою маячить «непрофесійно». Взагалі, таке рішення мав би приймати – чи принаймні підписувати – генерал Залужний (як Головнокомандувач ЗСУ) або генерал-полковник Сирський (Головнокомандувач наземних сил ЗСУ), тобто «армія».

Врешті, Київ має різнитися від Москви… а також я хотів би думати, що й від Вашингтона/Пентагона, Брюсселя… та кількох інших гадючих ям. А спосіб, у який вирішили цю справу, нагадує якраз протилежне й ще просто шкодить, найперше, самій Україні.

2.

В останні 8–10 тижнів на цій війні склалася іронічна ситуація. ЗСУ, що з 2014 року формувалися, були індоктриновані та оснащувалися для протистояння «механізованому гіганту» ВСрф – і з цією задачею вони, до слова, мужньо і напрочуд професійно справлялися останні 10 місяців – зіткнулися із серйозними проблемами тепер, коли мусять воювати з «масами» російської важкої піхоти. Маючи за штатом переважно легку піхоту, ЗСУ недостатньо укомплектовані для цієї задачі; деяким підрозділам, схоже, навіть бракує належного вишколу – а багатьом командирам точно потрібні детальні інструкції.

Напевне, ЗСУ «і так нормально воюють» – принаймні, коли рельєф та зелені насадження є для них перевагою – тобто коли вони мають справу із відкритою місцевістю. Як от у районі Авдіївки, Мар’їнки чи Вугледара. Проте, коли йдеться про пересічену місцевість на кшталт зони Бахмута – де ВСрф можуть скористатися з нерівного ландшафту та довгих густих насаджень – то українці стикаються з проблемами знов і знов.

3.

Наступне: «Чим такий важливий Бахмут»?

Це питання широко обговорюється ще з моменту падіння Соледара в січні. Позаяк дехто з вас мене питав, моя думка – така, що однозначної і простої відповіді на це питання немає.

Для тих, хто там жив, Бахмут – це все. Дім, сім’я, друзі, сусіди, домашні тварини, повсякденне життя. Факт полягає в тому, що – дуже мені прикро це казати – того Бахмута, який вони колись знали, тепер вже не існує. Він повністю зруйнований.

Читайте також: Письменник і військовий Сергій Сайгон емоційно розповідає про війну та суспільство на її тлі

Для народу України він подібний за символізмом до Маріуполя: символ супротиву пудинговій [тобто путіновій – перекл.] війні на винищення: місто, буквально знищене російською агресією, усе ще стоїть. Відповідно, його втрата може завдати удару по бойовому духу мільйонів.

Для Зеленського та його уряду: втрата містечка може ознаменувати значну стратегічну помилку – але з тієї точки зору, про яку ніхто не говорить. А саме: вони змарнували місяці на те, щоб Захід розродився «танками», хоч ЗСУ насправді потрібна інша зброя і – особливо – боєприпаси. І вони досі їх не отримують (див. нижче). Отже, часто «чудові ідеї» та «символічні досягнення» – банально відірвані від реальності…

Для «колективного Заходу»: сам лише той факт, що цей бій триває вже аж так довго, перетворює Бахмут на символ провалу в розрахунку стратегічної ситуації – а отже й порад ключових осіб, що приймають рішення. Цілком очевидним стає той факт, що всі ті армії дорогих експертів та цілі дивізії ще дорожчих аналітичних центрів, і разом з ними ще добра половина розвідувальних служб (хоч «цивільних», хоч «воєнних»), – усі вони абсолютно безтолкові. Всім їм, схоже, навіть не спало на думку підтримати Україну так, як це було для неї важливо. А проте була можливість завершити все «швидко»: ще минулого літа. Однак, наратив про те, що «росіяни мають нескінченні запаси людей та техніки» тоді переважили, хоч які застарілі вони були…

Для пудинга [тобто путіна — перекл.]: ось тут абсолютно немає сенсу міркувати про деталі та якісь хитрощі. Назва, місце, кількість убитих, зниклих безвісти, скалічених, руйнування — усе це для нього не має значення. Важливо те, що війна триває, а значить тримається і його режим, неважливо як. А він завжди знайде спосіб втриматися і знайти пояснення будь-яким своїм діям. Цікаво, що навіть мєдвєдєв недавно публічно сказав, що поразка і/або відступ з України перетвориться на крах рф, а отже, війна мусить тривати. Ну а війну росіяни уявляють виключно як «просування».

Читайте також: Вони перетворюють міста на те, що немає сенсу захищати. Розповідає боєць, який у 2014-му обороняв ДАП, а зараз на Бахмутському напрямі

Якщо Бахмут впаде — просування буде визнано успішним, особливо тому, що перед тим війська застрягли тут на сім місяців…

Для росіян — а тим паче для пудинг-фанів поза межами росії — це символ здатності ВСрф нищити Україну, ігноруючи всі злочини росармії, ба навіть прославляючи всі ці масові вбивства цивільних і солдатів. Бо, ви ж розумієте, «американці вже робили таке в… (підставити будь-яку гарячу точку на Земній кулі).

…і «тільки після цього» можуть виплисти на поверхню такі «неважливі уроки війни», а конкретніше, повʼязані з веденням бойових дій. Наприклад:

Для ЗСУ: ця битва підсвітила їхні найкращі риси, але в більшості — найгірші, зокрема ті, внаслідок яких українці мусять вирішувати «цілковито нову для себе проблему, рішення якої поки що не знайдено» (див. пункт 2).

Для ВСрф: чи має для них значення Бахмут? Хіба як великий залізничний вузол, місто, яке — якщо вони зможуть його захопити, звісно, — покращить їхню здатність підвозити в цю частину України підкріплення та боєприпаси, а отже, продовжувати «просуватися і нищити».

Такий короткий підсумок моїх думок про ситуацію з Бахмутом.


Частина 2, опубліковано 1.03 близько 20:00 за Києвом


ОПЕРАЦІЙНИЙ (рівень)

Минулими днями, та ще й після публікації захопленого посібника з тактики для солдатів ВСрф, точиться багато розмов про нову, зосереджену на піхоті, тактику бою росармії. По суті, росіяни реорганізували багато своїх формувань у штурмові групи, а ті своєю чергою — у штурмові батальйони. Кожен із них складається з максимум шістьох штурмових груп, має власне командування, міномет і гранатомет, взвод танків та БТР-ів, забезпечений підтримкою РЕБ та БПЛА. Тепер зрозуміло, чому в мережі зʼявилися численні відео, як росіяни штурмують українські позиції за допомогою одного, рідше двох танків і 2-4 БТР-ів. А також зрозуміло, чому відбувається просування росіян в районі Бахмута. Тут ВСрф просуваються вперед майже виключно силами озброєної важкою технікою піхоти («важкої піхоти»), тобто тієї, що має на озброєнні реактивні піхотні вогнемети, гранатомети АГС-17, РПГ-7, великокаліберні кулемети КОРД та снайперські гвинтівки. Росіянам досі бракує безпілотників, командирам навіть радять не використовувати БПЛА для контролю своїх військ. Втім, безпілотники завжди можна замінити мобіками: випхати їх першими на українські позиції, а тоді вже атакувати українців силами ваґнєра чи ВДВ.

Тут маю два міркування. По-перше, ситуація виглядає досить іронічно. Від 2014-2015 року ЗСУ вчили і формували протистояти «механізованій навалі»: батальйонно-тактичним групам ВСрф, у яких усе, включно з технікою десантно-штурмових підрозділів та артилерією, було броньованим. За перші шість місяців від повторного вторгнення путлера в Україну ЗСУ змогли знищити майже всю російську «армію мирного часу». Я не знаю жодної російської БТГр, яку б українці до вересня не пошматували хоча б один раз. А є й такі підрозділи, які доводилося повністю оновлювати вже три й навіть чотири рази.

І поки росіяни йдуть в атаку на відкритій місцевості без рослинності, як, наприклад, в Авдіївці, Марʼїнці, під Вугледаром, — українці успішно їх нищать.

Але на «перетятій місцевості», як то на півночі Донеччини, українці стикаються з численними труднощами, хай би скільки підрозділів і яких би талановитих командирів туди не перекидали. У ЗСУ просто немає змоги протистояти російській тактиці «важкої піхоти» (її винайшли німці ще 1918 року): щонайменше, українцям бракує важкого піхотного озброєння, не вистачає запасних стволів для кулеметів, і катастрофічно бракує боєприпасів для артилерії.

Читайте також: «Кухар, що збиває шахеди». Історія з життя бійця на лінії фронту

Знаю, знаю, я знову повторюю те саме, як папуга, але на даний момент не бачу ніяких зсувів у цьому питанні вже тижнів 8-10. Навпаки, НАТО не лише постачає менше артилерійських боєприпасів, ніж у липні-серпні минулого року, а й менше боєприпасів і запчастин, ніж у листопаді-грудні…

По-друге: ми багато чули про страхітливі російські втрати в останні кілька тижнів. Однак, не піддавайтесь ейфорії. Зауважте, що в будь-якій війні сторони схильні недооцінювати опонента. Прикладів — десятки: США і союзники у Корейській війні, що скаржилися на «хвилі китайської піхоти, яка суттєво переважала їхні сили за чисельністю». Також подивіться на індусів, які зробили рівно те саме після того, як зазнали поразки від Китаю в Гімалаях у 1962-му. А ще були іракці, що жалілися на «людські хвилі», якими їх атакували «іранські таргани», через що вони мусили їх «косити»… і давайте не будемо порівнювати військовополонених із різних інших армій країн Заходу з будь-якими збройними силами «країн третього світу» по сьогоднішній день. Тепер саме українці (та більша частина Заходу) так само скаржаться на «нову піхотну тактику» ВСрф.

Моя думати, що краще було б прийняти кілька простих фактів. США та союзники перебільшували ефект від «китайських атак живими хвилями» через те, що китайці часто захоплювали їх зненацька — штурми відбувалися вночі та з неочікуваних напрямків. Їхній расизм був надто сильним, а пиха — надто великою, щоб визнати: китайці їх перехитрували. Індійців у 1962-му перемогла Народно-визвольна армія [Китаю] через те, що їхні генерали були більш «британськими», ніж навіть самі британці (і це по сьогодні так), тож вони змушували свої війська сидіти в окопах доти, поки їх не перемогли маневрені китайці. А іракці в приватних розмовах — скрегочучи зубами — визнають, що боялися іранської піхоти дужче за будь-яку іншу «зброю», яку Тегеран мав у своєму розпорядженні. Зокрема, через те, що ця піхота чудово вправлялася із проникненням на їхні позиції вночі, роїлися довкола них та проривала цілі сектори фронту, проникаючи глибоко в тили, — і відбувалося це все на рельєфі, на якому не було змоги сховатися, ще й вночі.

Читайте також: Будні бійця на фронті. Дозвілля

До чого це я: іноді «жертви» різних проявів так званої тактики «штострупен» [німецька штурмова піхота часів Першої світової — перекл.] так і не можуть з нею впоратися. А дехто витрачає на це роки (і хімічну зброю). Будемо сподіватися, що ЗСУ не збираються випробовувати жоден з цих шляхів і швидко вивчать уроки — а НАТО подбає, щоб НАРЕШТІ і ХУТКО надати українцям необхідну важку піхотну зброю, боєприпаси та БПЛА. Наразі це — критично: ЗСУ потрібна важка піхотна зброя.

Із такої точки зору будь-які подальші мрії — приміром, про танки «Леопард 2», «Челенджери», «Абрамси», а ще про літаки А-10 та F-16 — це просто марна трата часу й зусиль.

[Після цього довгого «опусу» Тома Купера неможливо не нагадати йому про те, що 1 ракета ATACMS здатна знищити командний пункт і лишити російських військових без управління на кілька днів, — або влучити у ПТУ в Макіївці і накрити одним ударом кількасот російських солдат — зекономивши багато українських життів. Тому хай дають і важке піхотне озброєння, і товсту ракету, і літачки — перекл.]

…але… повернімося до «новин»: два дні тому генерал Сирський наказав доправити в район Бахмута підкріплення, зокрема цілу танкову бригаду. Тобто ЗСУ і далі боротимуться за місто.

ТАКТИЧНИЙ

Хто там досі фантазує, що росіянам бракує артилерійських снарядів, або переймається конфліктом прігожина з вишестоящими органами в москві: тіштеся собі далі, але в мене, даруйте, часу на пусті балачки немає. Мої контакти в Бахмуті стверджують, що артилерійських обстрілів менше не стало. Навпаки. Що найгірше, позиції ЗСУ на околицях міста обстрілюються з вогнеметних систем ТОС-1 («Солнцепьок»), а ще зазнають близько 50 авіаударів від ВКС — так було і вчора, і сьогодні. Цікаво, що деякі удари відбуваються вночі, тобто майже напевно з Су-34 — це вже не звичні «насипай і тікай» у денний час. А отже, в районі Бахмута росіянам вдалося певною мірою подавити українські ППО.

Для сьогоднішнього звіту я підготував дві карти:

1) На першій показано напрямки головних атак росіян за минулий тиждень. Стрілочки ніби трохи дивні, повернуті під кутом 90 градусів, але майте на увазі, що російські наступальні групи під Бахмутом — це майже завжди піхота, яка просувається по лісопосадках, що оточують квадратні поля. Також посадки використовують для того, щоб інфільтруватися в українські позиції.

Іще один цікавий момент: від Оріхового-Василівки до Ягідного на північ від Бахмута не існує сталої «лінії фронту». Там постійно відбуваються атаки і контратаки, у заростях і лісопосадках…

Особливо цікавою (мені) видається ситуація на «тому пагорбі над Кліщіївкою», я позначив його на карті синім. Наскільки мені відомо, на вчорашній вечір він залишався під контролем ЗСУ — не знаю, чому всі пишуть, що пагорб уже захопили росіяни. Це пояснює, чому ВДВ і «ваґнєр» не можуть зайти в Бахмут із півдня. Росіяни мусять перейти через той пагорб, якщо хочуть атакувати Часів Яр чи Іванівське на заході або просуватися в напрямку до заправки WOG на трасі 0504, що на південний схід від Бахмута.

2) На другій карті показано українські контратаки кількох минулих днів (ось приклад, як виглядає одна з таких контратак, яку здійснює 24-тий механізований батальйон). По суті, ЗСУ не вдалося створити тут «котел», бо на схід від міста перебуває надто багато росіян, а «слабких місць», які можна було б прорвати, немає. Натомість ЗСУ атакують, щоб знищити передові загони росармії й не допустити наступні атаки, а також виграти час для проведення ротації в тилу і введення свіжих сил.

Остання з таких атак не досягла своєї цілі, не останньою чергою тому, що потепліло, ішов дощ: машини грузли в болоті, щойно зʼїжджали з доріг.

Результат: ситуація на вчорашній вечір ідентична тій, яка була тут 24-25 лютого.

Учора росіяни заявили про захоплення району Мʼясокомбінату на півночі Бахмута. Сьогодні ж вони стверджують, що просунулися вперед і перебувають за 600 метрів від траси 0506 на захід від Бахмута. Але навіть якщо Мʼясокомбінат і захопили, то просування до 0506 — це ще не означає, що вони там «справді окопалися». Бої тривають, і щоб закріпитися на захоплених територіях, росіянам знадобиться ще кілька днів.

Загалом битва за Бахмут триває. ЗСУ ще не втратили місто, ще за нього борються. Утім, ситуація критична: росіяни потужно атакують усе більшою кількістю солдатів, а українці ревно обороняються з усіх сил.


Опубліковано 1.03 о 13.00 за Києвом
Переклад: Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук

Редакція: Ростислав Семків
Оригінал ч.1
Оригінал ч.2