Перша — кібератаки на конфіденційність, правдивість і наявність інформації в комп’ютерних системах цільової країни. Китай більше зосереджується на крадіжці інтелектуальної власності та купівлі великих баз даних, які допомагають здійснювати цифрове стеження за зовнішнім світом. Росія переважно займається політичною розвідкою високого рівня, а також диверсіями проти важливої інфраструктури, як-от електромережі.
Друга — дипломатичні гамбіти «поділяй і володарюй», що покликані послабити міжнародні організації, діяльність яких ґрунтується на правилах, і створити враження, ніби атаковані країни ізольовані та беззахисні. Для Китаю йдеться передусім про приниження та ізоляцію Тайваню та перешкоджання ухваленню рішень у ЄС. У Росії примітивніший підхід, зосереджений насамперед на Україні, яку росіяни намагаються зобразити (щоправда, не дуже вдало) занепалою фашистською державою.
Читайте також: Десять років Східному партнерству
Третя — військовий блеф і гра мускулами. Плюс бойові дії з регулярними та нерегулярними військовими формуваннями. Китай робить це в Південно-Китайському морі, щоб залякувати Тайвань, а також у нещодавніх прикордонних сутичках з Індією. Росія зосереджена на Сирії та Україні, а також створює повітряні й морські загрози для країн Заходу в Балтійському та Чорному морях і проводить агресивні військові навчання.
Четверта — використання організованої злочинності. Це може робитися в межах розвідувальної діяльності або деморалізації цільових країн. Тут Росія лідирує, зокрема в Європі та Північній Америці. Китай використовує цю тактику більш обмежено, переважно через тріади Гонконгу.
П’ята — відкрите й приховане фінансування, покликане купити вплив у політичних партіях. Росія зосереджується на Європі — і на лівих, і на правих, але й на пожадливих типах, що десь посередині. Китай спіймали на гарячому — на вкладанні грошей в австралійську політику.
Шоста — фізичне залякування опонентів і критиків. Росія скоює політичні вбивства. Китай віддає перевагу викраданню людей.
Є ще три тактики, які, на мою думку, є специфічними для Китаю. Перша — дискурсне домінування, тобто спроби контролювати те, як іноземні університети, аналітичні центри, ЗМІ та видавці сприймають Китай і, зокрема, такі делікатні питання, як Тибет, державність Тайваню, права людини, релігійна свобода, а віднедавна й масове ув’язнення мусульман-уйгурів. Тактика передбачає метод батога (нищівні для кар’єри звинувачення в расизмі) і пряника (доступ до китайського ринку). Дискурсне домінування було основним елементом давно забутої в Росії лєнінської політичної ідеології, але для режиму в Пекіні таким і лишається. Натомість РФ активно розвиває пропаганду, але її зусилля не порівняти з китайськими. І вони не спрямовані на культурну та інтелектуальну гегемонію за кордоном.
Читайте також: НАТО як лінія Мажино
Друга — використання інфраструктурних проектів як зброї. Іноді їх називають «дипломатією боргової ями». Китай просуває великі, на позір привабливі схеми, що затягують країни в боргову кабалу. Часом китайці підкуповують відповідальних за ухвалення рішень. Кінцева мета — побудувати бастіони політичного впливу, а також дороги, залізниці та морські шляхи під контролем КНР. Росії бракує для цього фінансових та організаційних ресурсів. Дехто навіть каже, що такі китайські операції загрожують і самій РФ.
Третя — використання діаспори як зброї. Пекін вважає китайців за кордоном корисним ресурсом і водночас перешкодою, адже вони можуть стати жертвами згубних західних ідей про свободу. Поліцейський контроль і використання діаспори — головне завдання Робочого департаменту об’єднаного фронту Комуністичної партії Китаю. Росії, вочевидь, не вдалося створити нічого подібного.
Незабаром я розгляну 11 тактик, які застосовує наразі виключно Росія, і проаналізую, як вони можуть експлуатуватися в майбутньому.